Під Межигір’ям запорожці влаштували татарам «кирдик»




Під Межигір’ям запорожці

влаштували татарам «кирдик»

Володимир ТКАЧ

 

Протягом багатьох віків історія Вишгородщини карбувалася не пером, а шаблею і мушкетом. На жаль, сучасна геральдика району не відобразила цього факту. Мальовані майже під копірку, герби населених пунктів демонструють казна­що, тільки не військову атрибутику — символ нашого героїчного минулого. Виняток становить хіба що герб Лютіжа. На ньому — дві схрещені гармати. Але і вони ніякого відношення до часів козаччини не мають. Гармати — це символ знаменитого Лютізького плацдарму у роки Великої Вітчизняної війни, знак перемог і доблесті Червоної армії у 1943 році. І це дуже правильно.

А

 між тим, повне право на зображення військових символів має герб селища Димер. Його населення брало активну участь у козацьких повстаннях Криштофа Косинського, Северина Наливайка, Семена Палія. На димерському гербі може бути і булава — символ влади, адже це селище було резиденцією Правобережного гетьмана України Остапа Гоголя.

Також на герб села Демидова проситься не нинішній безликий дубовий (фіговий) листочок, а сторожова вежа і давньоруський меч. Вежа тому, що на території села протягом кількох століть існував Городець — північний форпост Києва, а меч — з нагоди Ірпінської битви 1320 року, в якій об’єднане русько­литовське військо розгромило монголо­татар, в результаті чого землі України­Руси було звільнено від їх ярма.

Козацької шаблюки на своєму гербі заслуговує і село Нові Петрівці. Бо саме поряд із ним на валківському полі, де зараз розкинулося «царське село», у 1653 році відбулася битва військ Богдана Хмельницького з кримськотатарськими загонами, в якій козаки вщент розгромили бусурманів.

Сьогодні про битву під Межигірським монастирем знають хіба що професійні історики. Проте, не завадило б і нам, жителям славетного краю, пам’ятати і пишатися цією подією.

Які ж історичні події передували Межигірській битві?

1653 рік для України був надзвичайно складним у військо­політичному відношенні.

Гетьман Хмельницький проводив різновекторну політику у пошуках надійного союзника у війні з Польщею. Козацькі посли водночас перебували у Стамбулі, Бахчисараї і Москві. А тим часом на українсько­польському фронті тривали бої місцевого значення. Але у листопаді військова фортуна посміхнулася об’єднаному козацько­татарському війську. Воно оточило на річці Жванці поляків. За великі гроші ті відкупилися перед татарами. Козаки були змушені теж замиритися зі шляхтою і повернутися на Україну.

Не діждавшись від короля грошей, хан рушив орду до Любліна і Замостя аж до річки Вісли. Спаливши Малу Польщу, татари завернули на Волинь і Полісся — за річки Прип’ять і Піну. Захопленим невільникам не було ліку. Як свідчить літопис, захопили навіть ціле весілля з харчами і музиками.

Затим татари повернули на українські землі. Хмельницький мусив боронити свої міста і села від союзника. Це був кінець дружби татар і козаків.

Орда пішла до Криму, але козацька розвідка доповіла, що з­під Мозиря повертається з литовськими бранцями 15­тисячний татарський загін — у напрямку Києва. Хмельницький приймає рішення розгромити ординців. У цей час під Чигирином квартирувало дев’ять тисяч запорізьких козаків. Гетьман гукнув їх та ще три тисячі охочих. Українське військо зустріло татар під Межигірським монастирем, де і розгромило їх.

Чому татари зазнали такої нищівної поразки? Адже вони були професійними вояками з дитинства. Все їх життя — це безкінечні походи і набіги. Війна годувала їх. А тут такий розгром!

На жаль, в історичних джерелах немає детального опису битви. Але її можна відтворити, якщо уважно проаналізувати відомі факти.

Так, татарське військо поверталося з Литви додому старим древлянським шляхом від переправи через Прип’ять повз овруцький кряж на південь дорогою, де зараз селища Поліське, Іванків, Димер, далі — села Демидів, Старі Петрівці, Валки. Вони мали обігнути Київ із заходу, далі прямо на південь через Дніпро, у рідний ногайський степ. Таким був задум ординців.

Темп просування татарської ватаги був нешвидким. По­перше, зима, грудень місяць, коні не підковані, а по­друге, військо було обтяжене награбованим добром і чималим ясиром — бранцями­литвинами (білорусами). Пов’язані в шеренги по шість чоловік, з’єднані жердиною, невільники могли осилити денний перехід не довший за 30­50 кілометрів. Швидше гнати живий товар було неможливо, бо інакше до Криму ніхто не дійде. І це татари добре розуміли.

Головною причиною поразки татар стала їх безпечність і довіра. Справа в тому, що, на їх переконання, після переправи через Прип’ять вони просувалися вже дружньою союзницькою територією. І мали рацію! Як не як, а останні п’ять років Кримське ханство пліч­о­пліч з козаками воювало проти Речі Посполитої.

У ході війни татари і козаки разом ділили срібло­золото полонених шляхтичів, викуповували своїх товаришів у поляків. Словом, на війні як на війні. Ось чому татари не організували належним чином сторожову службу. Можна припустити, що їх головна похідна застава діяла недбало, не оглядала пильно навколишню місцевість. Не були виставлені і бокові дозори, які б паралельно рухалися з головною колоною і блискавично реагували на найменшу небезпеку.

Хмельницький із запорожцями влаштували засідку. Ідеальна тактика. Як тільки татари порівнялися із засідкою — козаки нанесли їм блискавичний приголомшливий удар.

Хто з читачів служив у мотострілкових чи танкових військах, добре знає, що таке зустрічний бій. Пам’ятаю, як на маневрах наш полк вступив у такий бій з ходу. Батальйонам поставили завдання — заволодіти ініціативою і розгорнути бойові дії на широкому фронті. Часу не було. Обстановка залишалася незрозумілою, швидко змінювалася, а розвідданих у нас — катма. В катастрофічно стислий строк нам належало випередити противника з нанесення вогню, розгорнутися в бойову лінію і перейти в атаку головними силами, наносячи удари по флангах і тилу угрупування противника. Ось що таке бій з ходу! Гіршого на маневрах і не придумаєш, навіть нічний наступ з цим не порівняти.

Щоб врятуватися, татарам треба було виконати подібне. Але ні часу, ні можливості у них не було. Запорожці вже вирубували цілі просіки у татарських лавах.

Тисячі невільників лише заважали кримчакам. Люди, коні — все змішалося у кривавому гармидері. Втрати татар і ногайців були жахливими. Як свідчать хроніки, пізніше кримський хам Іслам­Гірей ІІІ у розмові з козацьким послом, полковником Савичем, казав про загибель 8 тисяч ногайців. У полон потрапили 1500 чоловік. Серед них — 11 мурз, тобто дворян, а головне, що до Хмеля привели самого ширинського князя, вельможу царського роду, рівного хіба що кримському хану.

Відбиту здобич козаки розділили між собою. Та ще й 1000 полонених отримали. Собі гетьман взяв 500 татар і їх начальників. Безумовно, якась десятина перепала і врятованому від грабежу Межигірському монастирю. А звільнених польських, литовських та українських бранців переможці відпустили додому.

В якому ж саме місці відбулося це побоїще? Під стінами монастиря? Не зовсім, бо Межигір’я оточують пагорби і глибокі яри. Татари з бранцями не могли пересуватися цією складною місциною. А ось вище і ближче до села Валки — цілком ймовірно.

Якщо заглянути у старовинні карти ХVІ­ХVІІ сторіч, то помітите, що Вишгородщина вкрита лісами. А ось п’ятачок від нинішніх Нових Петрівців і до вишгородського повороту — зображено як поле, а по ньому — дорога. Саме тут могло вміститися 30­40 тисяч вояків і невільників.

Підіб’ємо підсумки. Чотирирічна дружба козаків з татарами закінчилася під Межигір’ям, де запорожці влаштували своїм союзникам «кирдик», тобто кінець. Але горшки побили ненадовго. Після смерті Хмеля буде ще багато спільних походів татар і козаків по здобич. Але це вже інша сторінка нашої історії.



Создан 30 янв 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником