ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ

ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ



 

 

ЗМІСТ

 

Вступ…………………………………………………………………….3-5

Розділ 1. ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ – ОДНІ ІЗ ПРОЗАЇЧНИХ                                    ЖАНРІВ ФОЛЬКЛЬОРУ. ТЕОРЕТИЧІ ОСНОВИ                                        ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ…………………………..6-8

          Розділ 2. МЕЖИГІР’Я У ЛЕГЕНДАХ ТА ПЕРЕКАЗАХ

                          РІДНОГО КРАЮ

               2.1. Природна та історична перлина України…………………….9-10

               2.2. Велич і слава Святої Межигірської  Лаври………………….11-12

               2.3. Відгомін княжої доби у легендах та переказах  Межигір’я..13-16

               2.4. Легенди та перекази про монастир як релігійний центр

                      запорозького козацтва…………………………………………17-20

               2.5. Високопоетичні етимологічні легенди, народжені в

                      Межигір’ї……………………………………………………….21-22

               2.6. Легенди про знищення російським царизмом монастиря як

                      першого осередка незалежного українського православ’я…23

               2.7. Легенди і перекази Межигір’я в житті і творчості Тараса   

                       Шевченка………………………………………………………24-28

          Висновки……………………………………………………………….29

          Література……………………………………………………………..30

          Додатки………………………………………………………………...31-45

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

          Я живу у Межигір’ї, вірніше – на його південно-західному пагорбі. З батьківського подвір’я відкривається захоплюючий краєвид на цю місцевість. Високі гори, мов мушля перлину, сховали  між собою мальовничу долину, наповнену такими чарами унікальної природи і таємницями сивої давнини, що навіки полонили душу і творчу уяву не лише Тараса Шевченка…

          «Дзвонкова» вода була моєю першою купіллю, межигірські перекази покійних дідуся і бабусі стали моїми першими казками, а стежки межигірських пагорбів і гаю – то нев’януча згадка мого босоногого дитинства.

          І мед я їла межигірський, бо бджоли дідусевої пасіки збирали нектар і пилок з квіток, дерев та різнотрав’я Межигірського гаю. Я люблю Межигір’я. Захоплююсь фото справою,  і на кожній моїй світлині Межигір’я – неповторне у своїй красі. Бувалі люди називають цей край українською Швейцарією. Мабуть, воно так і є, адже і Президент України обрав саме Межигір’я для своєї заміської резиденції.

          Замало милуватися красою цього краю – треба знати його історію, культуру предків сивої давнини. Тільки тоді ми оцінимо і збережемо цей Дар

          Божий – «земний рай», як назвав його Тарас Григорович Шевченко. «фото1.»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Предметом  даної фольклорно – історичної розвідки є легенди та перекази з історії київського Межигір’я.

Актуальність даної роботи полягає у відродженні української духовності, що живиться із фольклорних та історичних джерел сивої давнини України.

Завдання

  • Відстежити жанрові і тематичні різновиди легенд і переказів, що характерні для фольклорної спадщини Межигір’я.
  • Дослідити зміст народних легенд і переказів, пов’язаних з історією Межигір’я – колись знаменитого осередку християнства у Східній Європі.
  • З допомогою легенд топонімічного характеру з’ясувати  походження власних назв у Межигір’ї, їх образність та поетику.
  • Викликати інтерес до вивчення історії і культури рідного краю та дослідження нерозгаданих таємниць Межигір’я.

Мета

Основна мета моєї розвідки – подати легенди та перекази з історії Межигір’я.

Матеріали запитів я відібрала за етнографічно – територіальним принципом: тільки з уст корінних жителів села.

Методи

Застосувала два основні методи:

  1. Теоретичний – вивчення та аналіз відповідної наукової літератури;
  2. Практичний – збирання зразків народної творчості.

Наукова новизна

Дослідження полягає в тому, що в ньому зібрано і систематизовано збирацькі матеріали про легенди та перекази з історії Межигір’я.

 

 

 

          Практичне значення

Мета роботи полягає в осмисленні ролі переказів і легенд як жанрів народного фольклору в культурній та історичній спадщині рідного краю, в духовній скарбниці його народу.

Ця розвідка має пожвавити інтерес молоді до вивчення Межигір’я – унікальної пам’ятки природи, історії та культури України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. Легенди та перекази – одні із прозаїчних жанрів фольклору.                            Теоретичні основи  проблеми дослідження

          Легенди і перекази – одні із прозаїчних жанрів фольклору, фантастичні оповідання про події, які могли бути в минулому.

          Невичерпні скарби усної народної творчості містять легенди та перекази, що у значній мірі розкривають художню специфіку фольклору – його багату природну символіку, метафоричність і алегоризм поетичного вислову. Виразно виявляється в цих творах і зв'язок фантазії з конкретною історичною дійсністю. У багатьох легендах, наприклад, про походження назв певних місцевостей, річок, озер, населених пунктів тощо з’ясовуються реальні причини і умови їх виникнення,правдиво розкриваються закріплені за ними власні назви, в зв’язку з чим такі легенди називають  етимологічними або ономатологічними, тобто пов’язаними з іменами, назвами.    

          Широко побутували в усній передачі мас і релігійні легенди, в яких трактується християнська мораль про великих грішників, потойбічну «справедливість», про спокуту і відпущення гріхів. Такі легенди були пов’язані з великими християнськими осередками-монастирями і стали засобом пропаганди християнської ідеології.

                    Найбільш типовими щодо відображення історії українського народу, його світогляду і характеру є героїчні легенди. Їх зміст, ідеї і образи завжди визначаються певними подіями. Тут і поетичне осмислення історії давньоруської народності, і героїчні виступи українського народу проти чужоземної агресії. За характером зображення герої цих легенд дуже нагадують казкових, але на відміну від останніх вони мають не вигадані, а достовірні імена і прізвища, живуть і діють не у вимріяних, а в конкретних історичних обставинах.

                    Велику ідейно-тематичну і сюжетну спорідненість з героїчними легендами мають перекази-реалістичні усні оповідання про видатні події, про винятково значні життєві факти і ситуації. Створювані по гарячих слідах подій, перекази містять насамперед достовірні дані про ці події.

                    Віддаляючись від конкретних фактів минулої історії і закріплюючись в усній поетичній традиції, перекази можуть стати легендами, які являють собою більш узагальнюючі художні форми, тому жанрове розмежування героїчних легенд і переказів є досить умовним. З наукових теоретичних джерел ґрунтовне пояснення про жанрові групи в оповідальній творчості українського народу подає у передмові до книги « Українські народні казки, легенди, анекдоти»  (К. Держмінвидав України, 1957) науковець Галина Сухобрус. Розділ «Легенди і перекази»  автора Г.С. Сухобрус вміщено і в підручнику « Українська народна поетична творчість». Питання методики збирання фольклору подається у книзі У.П. Березовського « Українська радянська фольклористика» та посібнику Ю.Г. Круглова «Фольклорна практика».

                    Багато цікавих фактів з історії Межигір’я та минулого Києво-Межигірського монастиря містять наукові розвідки А. Андрієвського « Из прошлого   Києво-Межигорского монастиря», М.А. Максимовича «Сказание о Межигорском монастире», Л.  Похилевича «Сказание о населённых местностях Киевской губернии».

                    У своїй роботі над обраного темою я опиралася переважно на фрагменти переказів та легенд в різний час почутих моїми родичами і мною з уст старожилів села Нові Петрівці.

                    Народні легенди і перекази мають велике історико-пізнавальне, виховне та художнє значення. Вони переконливо доводять, що фольклор своєрідно, але невідступно супроводить історію.

Метою цієї наукової розвідки стало Межигір’я в легендах та переказах рідного краю.      

          Краса Межигір’я, його історія, повита легендами і переказами, і сьогодні хвилює нас.  З сивої давнини ті розповіді передаються з уст в уста, від покоління до покоління, живлять нашу духовність та історичну пам'ять. Свідченням тому є цілюща вода Дзвонкової криниці, що живиться із семи джерел Спащини-гори. «фото 2.1» Кожному по вірі його дарує вона зцілення і очищення, надію і наснагу, тамує спрагу і біль.

          Як і багато століть назад, щонеділі лине над Київськими горами малиновий передзвін Межигірської церкви Преображення Господнього. Крутими звивистими стежками поспішають віряни на службу Божу і розносять намолену і освячену живу воду у свої домівки. У ній купають новонароджених, нею освячують найсокровенніше. Вочевидь, «дзвінкова вода» і справді є незбагненним носієм історичної пам’яті народу, своєрідним причастям із невичерпного джерела української духовності і фольклору.

          Завітайте у Межигір’я, зачерпніть долонями прохолодної джерельці – і ви почуєте дзвони Онуфріївської печерної церкви у  Пекарницькій горі, а у верховітті дерев Межигірського гаю заклично загудуть мисливські роги княжих ловів. Предковічні дуби пошепки розкажуть вам про закопані під ними таємні скарби, про руських князів, про Свято-Преображенський монастир Межигірського Спаса, про молодого поета і художника Тараса Шевченка, який гостював тут у червні 1843р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Межигір‘я у легендах та переказах рідного краю

2.1.        Природна та історична перлина України

 

 

Тільки вийдеш на узгір‘я -

Йде узвіз до Межигір‘я.

Кличе Спащина - гора

Прихожан до джерела.

Храм Господній височить

Між зелених верховіть.

Божа Благодать спадає

В Межигір‘я, зване раєм.

Йдуть віки у небеса,

А в Дзвонках така ж краса...

                                                                               (Л. Горбач «Межигір’я»).

 

                    Так, ці слова про перше враження від неповторного пейзажу природної кліматичної перлини України - Межигір‘я - однієї з найживописніших київських околиць. На правому березі Дніпра височіють пагорби, вкриті листяним лісом, переважно грабом та дубом, подекуди кучерявляться і високі сосни. За три кілометри від Вишгорода так звані Київські гори ніби розступилися і між трьома своїми посестрами утворили мальовничу долину. Балкою, порослою гаєм, звивається блакитна стрічка річечки. Народжена цілющими джерелами під узгір‘ям Спащини - гори, вона поспішає вузеньким виходом до Дніпра «фото 2.1». Ця місцевість стала своєрідною природною фортецею, до якої можна було дістатися річкою або єдиним крутим узвозом. «фото 2.1»

                    Саме з цього Межигірського узвозу і починається дорога до численних легенд і переказів загадково прекрасної давнини України, пов‘язаних зі славою величного Києво- Межигірського Спасо-Преображенського монастиря, зеленого Храму Межигірського гаю з цілющою водою Дзвінкової криниці. Божою волею зведена на джерелі церква Преображення Господнього кличе прихожан до Межигір‘я, щоб відкрити їм дивний світ у своїй зеленій красі - творіння Боже. «фото 2.1»

          З давніх-давен Київ славиться своєю історією та унікальною культурою. Київ -  колиска православ'я на Русі. З прийняттям християнства у Києві споруджуються церкви,утворюються монастирські комплекси,які  були центрами науки,освіти та культури в Україні. Кожного року  в Київ приходила велика кількість паломників та богомольців, щоб поклонитись святим місцям,попросити в київських церквах ліпшої долі. Але впливовою була і київська околиця, де теж були церкви та монастирі,які користувались у богомольців великою популярністю. Мова йде про величний Києво - Межигірський  Спасо - Преображенський монастир,який знаходився за 18 кілометрів від Києва  та за 3 кілометри на північ від стародавнього Вишгорода – колишньої заміської резиденції київських князів. «фото 2.2»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2.Велич і слава Святої Межигірської Лаври

                    З пісень та переказів,з легенд та казок, з уст наших дідів та прадідів збереглися розповіді, що колись на кручах Дніпра стояв славнозвісний чоловічий монастир Межигірського Спаса. У  цю божу обитель приходили козаки доживати свій вік. До воріт монастиря вели два шляхи: один - дніпровими водами, а другий - піщаними дорогами. З пагорбів відкривається чудовий краєвид на Дніпро (зараз Київське водосховище). Очевидці розповідають, що раніше звідси було видно, як на долоні, ліси лівого берега та заплаву Десни. З-під цих пагорбів у Дніпро стікає велика кількість струмочків, вода яких вважається цілющою. Територія Межигір'я знаходиться в районі села Нові Петрівці, але значна частина її (близько 100 га) - "закрита зона" - тут уже приватна територія можевладців.

                    Історія монастиря тісно пов'язана, за переказами, з появою неподалік Вишгорода дерев'яної церкви  Спаса. 1160 року вишгородський удільний князь Андрій Боголюбський збудував тут вже кам'яну церкву Білого Спаса, на горі розмістився монастир.  Після розорення Вишгорода ордою Батия монахи довгий час ховалися в навколишніх лісах, обравши з часом місцем свого пристанища невелику долину, оточену звідусіль горами. Відкритою лишалась вона лише до Дніпра, випускаючи у річку струмки, що витікали з - під гір.  Чому було обрано саме цю місцину? Це, мабуть, було пов'язано з тим, що Межигірський монастир був одним з найдавніших. За переказом, він  заснований грецькими ченцями, що прибули у 988р. разом із св. Михайлом,  першим київським митрополитом. Великий князь Андрій Боголюбський перевів його з гори у долину, оточену горами - звідси й пішла назва «Межигір’я».

                    Межигірські урочища з усіх боків оточують мальовничі пагорби,  кожен з яких предки називали горами: Пекарницька гора,Спащина гора... Незбагненними чарами віє від цих гір, бо кожна з них береже для нащадків свою таїну. Так у Пекарницькій горі під обвалами до цих пір причаїлася Онуфрієва печерна церква - місце найвищих подвигів відлюдників межигірських, про високу духовність життя котрих знали від Єрусалима до святої Синайської гори.

                    Бур'янами забуття поросла на Пекарницькій горі і попід горою дорога, що вела до Петро - Павлівської надбрамної церкви величного Києво - Межигірського Спасо - Преображенського монастиря, котрий у XVIIст. називали Святою Межигірською Лаврою. «фото 2.13» Межигірський монастир за своїм духовним та політичним впливом і матеріальним багатством не поступався тоді Києво -Печерській Лаврі. Протягом століть ту дорогу торували князі і смерди, ченці і ординці, козацька старшина і сірома... А скільки прочан і богомольців прошкували до Межигірського Спаса численними стежками пагорбів і яру в надії відмолити свої гріхи, очистити тіло і душу, випрохати у Бога кращої долі. Вірили: щоб Бог оберігав від усяких хвороб та зла, треба триматися коло нього. Бог є Любов і тих, хто коло нього, оберігає. Людина може омити тіло у ставку, річці, а душу очищає лише там, де є хрест і купол,що єднають з Богом, Христом. Омивання душі  і тіла наші предки робили не менше, ніж чотири рази на рік, щоб чистими увійти у великі свята: Різдво, Великдень,Покрову...

                    Щільно притулилася до Пекарницької гори  її посестра - Спащина гора. Про що розповідають могутні верховіття її предковічних дубів, що загадково заглядають у буйне різнотрав'я зеленої балки?Попід пагорбом в'ється вузенька стежка до села Нові Петрівці. Дивно, чого то вона трохи відбігла під гору до сусіднього дуба? За   легендою, під тим дубом потай зустрічалися закохані черниці з петрівськими парубками. Але мудрий дуб про те мовчатиме... Мовчатиме, щоб не спіткала доля трьох його велетенських побратимів, посаджених ще самим князем Володимиром. Кажуть, що під коренем одного з них були заховані скарби. Уже й пеньків не знайти, а пам'ять людська про Володимирові дуби жива.                   

                    Це місце відрізнялося особливою мальовничістю і було опоетизоване численними легендами, про що повідомлялося у дореволюційних довідниках по Києву.

2.3.Відгомін княжої доби у легендах та переказах Межигір'я

                    У княжу добу Вишгород, що неподалік Межигір'я, був пов'язаний з долею і життям руських князів. На горах навкруги Межигір'я ще в середині дев'ятнадцятого століття стояли величезні прадавні дуби, звані Володимировими. За легендою, київський князь Володимир відпочивав під ними, а його сини полювали у Межигір'ї. На жаль, у 1860р. стародавні дуби були вирубані, а  назва цієї місцевості "Звіринець" збереглася до наших днів. «фото 2.3»

          Тут, над  Дніпром, княгиня Ольга запалила першу свічу християнства у Межигір'ї. У вишгородському теремі доживала вона і свого віку. Тут спочатку були похоронені рівноапостольна княгиня Ольга і обезглавлений печенігами прах її сина Святослава. Похоронені уже за християнським звичаєм.

          Ще Володимир Хреститель, онук Рівноапостольної княгині Ольги, запровадив освіту дітей аристократії. Його син Ярослав також шанував книжну мудрість. Зокрема, було написано, за переказами ченців, невеличке особисте Євангеліє для його доньки Анни у Межигірському монастирі. Анна Ярославна молилася у цьому храмі перед від'їздом у Францію як наречена французького короля Генріха Першого Капета. З собою вона взяла висвячене у храмі Євангеліє. 19 травня 1051р. дев'ятнадцятирічна  Анна Ярославна у великому соборі Реймса вінчалася з королем Франції як королева держави, і на руському Євангелії королівське подружжя присягало на вірність Французькій Державі. З того часу ця святиня стала називатись Реймським Євангелієм, на котрім присягали всі королі Франції.

           У XIV ст. Євангеліє, відоме вже під назвою Реймського, ненадовго потрапило до Праги, де було доповнене і наново оправлене. І тут виявилось, що три століття тому воно було написане для княжни Анни рукою одного з найшанованіших фундаторів чеської церкви - Святого Прокопа, захисника і покровителя бідних. На підтвердження слід згадати, що у заснованому Прокопом монастирі поблизу Праги зберігаються часточки мощей перших руських святих Бориса і Гліба, привезені ним із Вишгорода. Є навіть здогад, що родом Прокоп був із Хотова - села поблизу Києва. Отже, якщо минатимете пам'ятник Святого Вацлава на центральній площі Праги, то передайте Святим Прокопу та Святій Анежці, які його оточують,привіт із Межигір'я.

                    Межигірському монастирю дарували книги, а інколи й цілі зібрання. Інокентій Гізель, відомий учений і просвітитель, заповів йому свою бібліотеку. Патріарх Всія Русі Іоаким часто надсилав книги, супроводжуючи їх словами: "в приріст до спадщини Ярослава...". Залишали свої дарчі записи, позначали на полях пам'ятні події. Невідомо, чи була у монастирі " книгохранительна палата", проте є свідчення середини XVIIIст. про окремі колекційні збірки( наприклад, у колекції ієромонаха Матвія Тюлепанського). В загальній же монастирській бібліотеці згідно опису 1777р. значилося 395 книг, з них руською мовою - 53 рукописні й 174 друкарські, латиною - 114, польською - 54. Згадуються латинське видання "Бесід" Макарія Єпископського, а також книги грецькою мовою.

                     Після ліквідації монастиря латинські книги було передано до Катеринославської семінарії. Решта службових книг та церковного начиння за рішенням  Св. Синоду від 6 жовтня 1803р. розіслані по церквах Чорноморії. Виконуючи службові функції,вони ставали ще й реліквіями, пам'яттю Запорозької старизни, зв'язуючою ниткою козацтва з прабатьківщиною. Разом з іншими кубанськими реліквіями могли вони піти і на еміграцію.  Євангелія з Межигір'я і Покровської церкви мали дорогі оклади, були подарунковими, і тому увага до них була пильнішою. Найбагатші значаться в описах речей, а не книг: довгі роки вони були частиною монастирської казни, зберігалися в церквах, у ризниці; доля цих книг могла бути відмінною від долі решти бібліотеки.

                    Які ж книги  могли зберігатись  у тайнику монастиря? Передусім, козацькі документи та літописи. Видатний просвітитель і вчений XVIIст., ректор Києво - Могилянської - Академії Інокентій Гізель заповів своє колосальне книжне зібрання Межигірському монастирю.

                    До сих пір побутує думка, що у Межигір'ї перебувала бібліотека Ярослава Мудрого, яка безслідно зникла після монголо - татарського нашестя 1240 року. На її користь свідчать такі факти:

1) У Вишгороді, що неподалік від Межигір'я, була заміська резиденція Ярослава Мудрого, де він і працював над "Руською правдою". Ймовірно, що частину своєї бібліотеки Ярослав  перевіз до Вишгорода і таким чином вони могли потрапити до Межигірського монастиря;

2)Патріарх всія Русі Іоаким колись послав у подарунок монастирю книги, супроводжуючи їх такими словами: "У прирощення спадщини Ярослава". Чи не вказує ця зафіксована у дарчому листі фраза на те, що патріарх знав про наявність книг Ярослава у Межигірській бібліотеці?

                    Останнім "радянським володарем" Межигір'я був В.В.Щербицький, який не тільки не допускав сюди археологів, а й забороняв обслуговуючому персоналу виходити з будівель, коли він прогулювався. Після його смерті було утворено Урядову комісію для вивчення версії щодо місця перебування бібліотеки Ярослава Мудрого на території Межигір'я. Її очолила заступник Голови Ради Міністрів УРСР Марія Орлик. Експедиція почала працювати. До її складу увійшов працівник Інституту Археології АН ОРСР В.О.Харламов, але тоді нічого   сенсаційного не знайшли і про експедицію "забули". Всі обіцянки допомогти на найвищому рівні канули в небуття. Комісія розпалась, майже нічого не зробивши. Але деякі книги Межигірської бібліотеки випадково знайшлися в Краснодарському крайовому архіві. Серед них є кілька документів, що висвітлюють долю бібліотеки після ліквідації обителі. Книги очевидно потрапили на  Тамань з рештками запорізького війська, котрі переселялись до нового міста Катеринодар (Краснодар). Серед цих книг - Євангеліє із викладеним записом останнього запорізького кошового Калнишевського. Інше Євангеліє було видрукувано 1634 року у друкарні львівського магістра Михайла Слезки. Вкладений запис в цій книзі свідчить, що вона з Межигір'я, а до того належала січовій Покровській церкві, куди книгу передав запорізький полковник Євстафій Гоголь. Він і похований був у Межигірському монастирі, що засвідчено ще одним записом на берегах Євангелія. Кілька книг, що засвідчують своє межигірське походження, видруковано в друкарні Києво - Печерської Лаври. Але ж серед цих книг немає рукописних?! Їх доля - невідома.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.4. Легенди та перекази про монастир як релігійний центр запорозького козацтва. 

                    Визначну роль у козацькому житті монастир відіграє ще з часів гетьманування Сагайдачного при ігумені Комментарії, хоча тоді ще не мав таких повноважень, про що каже Петро Могила. Релігійні зв'язки Межигірського монастиря із Запоріжжям простежуються з 1630 року. Саме в цьому році запорожці озброїлися проти коронного гетьмана Конецпольського, який зберіг за собою ім'я гонителя Православної Русі Київської: його загони нишпорили по всій Україні, грабували міста, особливо Київ та околиці. Ось як коментує ці події львівський літописець: " На третій день... під Києвом монастир пошарпали і до Межигірського монастиря хтіли штурмувати, але ченці постерегли і запобігли тому. Що ж,розумієте, в якому ми страху були, же юж в козацькому монастирі, на которий вшистки зубами скреготали". Період ігуменства Варнави Лебединського (1630-1665) - це ціла епоха в Межигірському монастирі, бо Варнава був свідком подій  Визвольної війни 1648-1654рр., бачив збагачення і процвітання монастиря. Під час Визвольної війни монастир підтримував Богдана Хмельницького. В церкві монастиря освячується козацька зброя, багато монахів іде до війська. Універсалом від 21 травня 1651р. Богдан Хмельницький взяв на себе звання ктитора Межигірського монастиря, на свої кошти відбудував храм після пожежі, надав монастирю права на володіння землею, дозволив будувати млин на Харковецькому ставі. Кош запорозький віддавав Межигір'ю частину воєнної здобичі.  Після пожежі 1665 р. Січ допомогла у відбудові. У 1764р. згоріли не тільки будівля, а й монастирський архів. Тоді кошовий Калнишевський побудував на свої кошти в 1772р. велику кам'яну браму, а над нею церкву Петра і Павла та дзвіницю.  У разі небезпеки козаки вставали на захист святої обителі. В 1654р. Хмельницький взяв з собою 9000 запорожців, ще не відпущених на Січ, які стояли на квартирах поблизу Чигирина, та додавши до них 300 власних козаків, кинувся з ними до Білогородки і розбив 15000 татар, які йшли грабувати обитель, упустивши всього з десяток втікачів, що принесли про це звістку хану. Козаки на свій кошт утримували в монастирі шпиталь і притулок для ветеранів. Вони вважали обов'язком для себе двічі на рік: осіннього часу (вересень-жовтень) та вдруге перед великим постом на масляну побувати у Спасі й зробити великі грошові внески та подарунки.

                    Є легенди, пов'язані з багатими скарбами Межигірської обителі. За словами  Стрижевського, "Межигірський монастир підноситься суспільством як релігійний центр всіх козаків, як представник перед Богом за грішну душу козацьку. Кожний запорожець вважав своїм обов'язком побувати у монастирі і поклонитися Спасу Межигірському". При цьому майже кожний із них дарував монастирю на пам'ять ікону, лампади або якийсь інший предмет із церковних речей. Срібло і золото йшло сюди звідусюди. Очевидно, що не одна сотня турецьких червінців, здобута у заповзятих битвах за християнство, перейшла до монастирської скарбниці. Межигір'я до того подобалося козакам, що багато з них жертвували монастирю весь свій скарб,  давали обітницю завершити у ньому останні дні свого життя і постригалися у монахи. Саме в Межигірському монастирі завершувалося "прощання козака зі світом". Веселощі і гулянка, яку влаштовував старий запорожець перед прийняттям схими, тривали доти, доки козак не підходив до монастирської брами. Тут він кланявся на всі чотири боки, прохав у всіх пробачення, обіймався з тими, хто його супроводжував, і нарешті стукав у браму:

 - Хто такий?

 - Запорожець!

 - Навіщо?

- Спасатись!

Тоді брама відчинялася. І прощальника впускали в обитель. Опинившись за монастирською стіною,  козак знімав з себе черес з грішми, віддавав його ченцям, скидав дороге вбрання, надягав грубу власяницю і починав важкий, але так давно жаданий шлях до "спасіння". Збереглися дві легенди, нав‘язані із межигірськими насельниками. Перша, записана зі слів ієромонаха Дорофея, котрий був намісником у Межигір'ї, свідчить, що у березні 1621р. він  разом із ігум. Гедеоном  звершував постриг Макарія у велику схиму. Макарій під час постригу поклав гроші "пятниць 40", заплакав і почав вигукувати: " заберіть у мене, заради Бога,тягар"! Ченці запитали, про який тягар він говорить їм, на що Макарій відповів:"Окаянні гроші, про які молю вас: заберіть у мене"!Печерний намісник взяв гроші до монастирської скарбниці. Тоді старець заспокоївся і почав дякувати, кажучи:"Сьогодні мені сталося велике полегшення, улюблені брати; взявши в мене кляте стяжання, ви відняли в мене окаянні гроші - і хвороба від мене відійшла, і жодного тягаря на моїй совісті не відчуваю".  І так, радіючи, відійшов він до Бога.

                     Друга легенда була записана архимандритом Петром Могилою 1620р. в Лаврі від 4 козаків, які одного разу пішли на полювання. Вони блукали в "пустелі Орельській" ловлячи звірів, а на зворотньому шляху заблукали. Севрюки два тижні  марно шукали дорогу, аж поки серед густого лісу не знайшли невеликий шалаш. Невдовзі вони зустріли чоловіка"святоліпного ", що мав бороду і довге волосся, в одязі, сплетеному з лика. Він виявився ченцем на імя Григорій, що мешкав раніше в Межигірському монастирі. За його словами, живучи в обителі, він був спокушений дияволом і впав у якийсь гріх, але завдяки благодаті Божій, схаменувся і усвідомив власне падіння. Він молив Бога, аби той наставив його на шлях покаяння. Одного разу під час молитви йому спала на серце думка:"вийди з монастиря в пустелю і там знайдеш покаяння". Відтоді жив він в усамітненні 13 років, не бачачи людей, харчуючись плодами пущі. В його раціоні були мед, груші, якими подвижник частував козаків.

                    Коли вони ввечері молилися разом с преподобним, то перед тим Григорій наказав їм не дивитися в різні боки, а зосередити погляди на землю. Але один мисливець не витримав і подивився на пустельника. Той під час молитви перебував у повітрі з піднятими вгору руками та зі сльозами на очах. Подібну картину бачив і інший козак, котрий, за звичаєм, стеріг зброю вночі, коли його приятелі спали: преподобний молився в повітрі зовні намету. Це ж вони бачили і вранці. Наступного дня Григорій вивів козаків на потрібний їм шлях, а дорогою один із них ставив на деревах позначки, щоб знайти преподобного знову.

                    Прийшовши до свого міста, вони розповіли тамтешньому духовенству про Григорія та його чудеса. Священики захотіли побачити і вшанувати старця і врочистою ходою пішли з козаками по позначеній дорозі. Але  діставшись місця, де жив самітник, вони знайшли намет покинутим: чернець пішов до більш віддалених місць.

                    З козацьких часів залишилася частина стін і валів та Онуфріївська церква в печері на Пекарській горі, яка простягається 43-метровим коридором. Загальний вгляд печери нагадує літеру "Г", висота цієї галереї всюди майже однакова - приблизно 150 см, а ширина - 107см. Печера отримала назву Анастасіївська. До нашого часу ця гора береже таємницю місцезнаходження Онуфріївської церкви.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.5.Високопоетичні етимологічні легенди, народжені в Межигір'ї

                    Сьогодні Межигір'я залишається сплавом легенд і достовірних подій , цікавою сторінкою історії України.

                    Іде чернець  дзвінковую У яр воду пити...

                    Ці слова Тараса Григоровича Шевченка з поеми "Чернець" змушують нас через півстоліття замислитися, а що це за "дзвінкова вода", "Дзвонкова криниця", "дзвонкові горби"? Чому ці високопоетичні художні назви народилися у Межигір'ї? Досить-таки цікаві народні легенди про походження села Нові Петрівці. Так одна з них розповідає, що якось плив по Дніпру чоловік на ім'я Петро. Далека дорога його стомила, і він причалив свого плота до берега. Доки відпочивав, облюбував нову місцину і оселився там, обзавівся господарством, сім'єю. Сина-одинака теж назвав Петром і виділив йому землю окремо. Старий Петро заснував Старі Петрівці, а де поселився молодий хазяїн - Нові Петрівці.

                     Межигір'я приваблювало і своїми джерелами зі смачною та цілющою водою. Неподалік монастиря, з гори,порослої густими деревами, витікало джерело,  відоме під назвою Дзвінки. Славилося воно чистою водою та чудовим пейзажем. Дзвінкова криниця в Межигір'ї  названа так тому, що, за легендою, межигірськими монахами було утворено систему дзвінків,  які під ударами стікаючих з гори струмків, давали приємний на слух звук, а вода славиться лікувальними властивостями. «фото 2.5» (У 1990 році тут спорудили невеличку капличку, освятили місце, в 1996 році поставили дерев'яний хрест.)

                    Краса цього джерела породила безліч легенд,які привертали сюди паломників. Казали, що один із останніх межигірських архімандритів дзвінком скликав у сусідньому ставку рибок, а ще, буцімто, у цьому джерелі ченці підвісили дзвоники, і струмінь мелодійно їх перебирав. Інша легенда свідчила, що Катерина II під час своєї мандрівки по Україні з січня по квітень 1787 року  через епідемію чуми на півдні вимушена була зупинитися в Києві і проживала в Київському палаці на Печерську. З Межигірського джерела"Дзвінки" їй щоденно возили свіжу цілющу воду. Про цю воду знали і в Петирбурзі.            27 квітня 1787р. напередодні того дня, коли імператриця хотіла відвідати обитель, там сталась пожежа - монастир згорів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.6.Легенди про знищення російським царизмом монастиря як першого осередка незалежного українського православ’я.

                    Першу монастирську легенду  про знищення монастиря переказав Тарас Шевченко. Містифікована народна легенда, де вигадки переплітаються з дійсністю, говорить про це так: російські царі здавна ставилися до Межигірського монастиря з недовірою. Петро I намагався скасувати ставропігію (тобто самоврядування) монастиря, надану ще 1610 року разом із прийняттям унії київськими монастирями. У відповідь на це гетьман Мазепа відмовився підпорядкувати монастир Чернігівській кафедрі, натомість залучив до Київської Свято - Софіївської православної митрополичої кафедри, яка тоді не підлягала юрисдикції московського патріарха. Катерина II вирішила ліквідувати монастир як перший осередок незалежного українського православ'я. Двічі, 2 і 10 квітня 1786 р.,цариця наказує священикам перенести монастир у Південну Україну. Двічі наказ не виконується. Тоді цариця намірилася особисто розправитися з непокірними. Вона їде до Києва, де в урочищі Дзвонки поблизу монастиря оголошує, що днями відвідає монастир. За день до її візиту у монастирі спалахнула велика пожежа, яка знищила більшість споруд і майна.

                    Відвідуючи Межигір'я 1843 року, Т.Шевченко почув легенду, буцімто монастир було знищено за наказом цариці: що до цього доклав рук царський генерал - фельдмаршал Потьомкін, який із конюнктурних міркувань записався до козацького Коша під прізвиськом Нечеса. Переказували, що цариця спостерігала  пожежу з корабля. Час правління Катерини II означав кінець Запорізької Січі і Межигірського монастиря. Цією пожежею завершилась багатовікова історія славетного монастиря, хоч незабаром було відновлено дві кам'яні церкви, і з 1891 року велося вже богослужіння. Межигір'я не змогло повернути собі авторитет та владу тих часів, коли монастир називали Святою Межигірською Лаврою.

 

 

2.7. Легенди і перекази Межигір'я в житті і творчості Тараса Шевченка

          Тарас Григорович Шевченко дуже любив Київ і його околиці. З ними пов'язані його творчість, щасливі і трагічні сторінки життя. Вперше він побачив Київ у 1829 році, коли був ще козачком у пана Енгельгардта. На        15-річного юнака древнє місто із золотими банями церков справило незабутнє враження, і кожний подальший приїзд до Києва закарбовувався в пам'яті, надихав на творчість. Вдруге Шевченко приїхав до Києва з документом Петербурзької Академії мистецтв, виданим 13 травня 1843 року: "Квиток учневі Тарасу Шевченку на проїзд в Малоросійській губернії строком на 4 місяці і на безперешкодне,  де треба, проживання". Україна огорнула молодого художника своїм теплом, буйно зеленіли київські гори , цвіли сади. Він знову відчував себе щасливим, бо був на Україні. У Києві Шевченка, чия поетична зірка вже ясно засяяла, радо зустріли діячі української культури. Він здружився з етнографом і письменником О.Афанасьєвим - Чужбинським, П.Кулішем, який тоді викладав історію і географію в Києво - Подільському дворянському училищі, з першим ректором Київського університету - ботаніком, істориком і фольклористом М. Максимовичем, художником О.Сенчило - Стефановським. У червні 1843 року разом з  П.Кулішем Т.Г. Шевченко поїхав у Межигір'я. Про візит до Межигір'я сам Шевченко писав у листі до свого приятеля Я.Кухаренка :"Був я торік на Україні, був у Межігірського Спаса і на Хортиці". У Межигір'ї він зробив кілька малюнків. « фото 2.7» На одному з них, де зображена група селян біля хати, рукою П.Куліша зроблено напис: "1843 июня 13 вночи на плоту, на Днепре, против Межигорского монастыря".

          Плоти сплавляли з верхів'їв Дніпра, Прип'яті і на ніч зупиняли на піщаній косі коло Межигір'я. Тоді на плоту поет записав п'ять пісень про гайдамаків і Семена Палія. Він доторкнувся до історії Межигірського монастиря, з яким пов'язане життя Максима Залізняка та інших видатних діячів епохи козацтва. Все це потребувало осмислення і потім відобразилось в творчості.

          Як художника Т.Г.Шевченка вабило безпосереднє життя, він прагнув до узагальнення образу своєї рідної країни. У нього поступово визрівав задум - створити альбом гравюр під загальною назвою "Живописна Україна". В листі до О.Бодянського від 29 червня 1844 року він писав:" Нарисую види, які єсть на Україні, чи то історією, чи то красотою прикметні, вдруге - як теперішній народ живе, втретє - як він колись жив і що виробляв". Малюнки, зроблені Т.Г.Шевченком у червні 1843 року,прислужились художнику для гравюр серії. Межигір'я приваблювало поета краєвидами, потрібними для задуманої серії офортів "Живописная Украина".

           У 1846 році Шевченко побував у Вишгороді і Межигір'ї. Він зробив малюнки виду Вишгородської гори з церквою над широким розливом Дніпра, будівлі Межигірського монастиря з Петропавлівською церквою.

          Тарас Шевченко любив вечірні розмови з мешканцями монастиря. Він чув немало розповідей про козацькі походи, про видатних людей, котрі вкрили себе славою у боротьбі за волю рідного краю. Один з мужніх захисників рідної землі Семен Палій після героїчного минулого знайшов свій останній спочинок теж у монастирській обителі. У Полтавській битві брав участь давній недруг Мазепи - Семен Пилипович Гурко, фастівський і білоцерківський полковник, який за запальну вдачу одержав на Запорожжі прізвисько Палій.  У 1704 році він очолив протипольське повстання на Правобережній Україні. З Межигір'ям пов'язано визрівання ідей художніх образів у поемі "Чернець". Поема написана під враженням давніх переказів та зустрічей в Межигір'ї. Тарас Шевченко знав про те, що у Межигірському монастирі доживав свого віку   фастівський полковник Семен Палій. Чоловік він був дійсно суворої, а під чаркою веселої вдачі: любив товариство,музику,танці. Він подовгу жив у Межигір'ї. За переказами «мав він півтора сотні зросту і важив дванадцять пудів. Жоден кінь його не видержував. Був характерником: перетворювався на невидимку» і вивідував змовницькі плани ворогів – Мазепи, польського короля і турецького паші». Каючись у гріхах, на похмілля одягав рясу, клобук і мовчазний, похмурий йшов до утрені, але ченцем ніколи не був. Такі порушення монастирського статуту допускались у Межигірському монастирі для осіб з козацької старшини. Ці подробиці, як і загальне тло монастирського побуту, Шевченко майстерно відтворив у поемі "Чернець". Це твір - про Семена Палія, про запорізькі звичаї. Перед читачем постає київський Поділ із запорожцями, які проводжають товариша до Межигірського Спаса, і так гучно, що гуде весь Поділ і Вишгород, з якого видно київські околиці. Пам'ять серця підказувала слова:

 

Іде чернець дзвонковою

У яр воду пити

Та згадує, як то тяжко

Було жити в світі…

                                                                               (Т. Шевченко «Чернець»).

«фото2.7».

                    З тутешніми місцями поет ознайомився досить докладно. У поемі "Чернець", написаній на засланні, він, наприклад, згадує Дзвонкову криницю в яру біля дороги в село Нові Петрівці. Лишився малюнок Шевченка - загальний вигляд Межигір'я з боку в'їзної брами. Ретельно прорисовані на ньому стародавні храми, цікаві в архітектурному, історичному відношенні; будинки і дерева. На першому плані бачимо дзвіницю і браму, тобто те, що згодом стало місцем дії у поемі "Чернець". Варто згадати, що місцезнаходження могили Семена Палія у Межигір’ї теж переросло у легенду, бо славозвісний козацький цвинтар на території монастиря був сплюндрований новоявленими номенклатурними « дачниками», а земля надійно сховала прах свого лицаря-оборонця.

                    Після смерті Т.Г.Шевченка на межигірській фаянсовій фабриці виготовили тарілку з його зображенням. Для виконання цієї роботи скульптори - модельєри користувались відомою фотографією 1859 року, на якій поет зображений у кожусі і смушевій шапці. Тоді ж, певно, і були виготовлені кахлі за мотивами поезій "На панщині пшеницю жала" і " Тополя".  

Є біля Дзвонкової пам’ятна плита, що нагадує про перебування Тараса Григоровича Шевченка у цих місцях. «фото 2.7» У пам'ять  його душі і прощення земних гріхів люди запалюють свічки, і крізь їх тремтливі вогники відчувається духовна присутність поета, душа якого через століття прилітає причаститися з цілющого джерела всенародної пам’яті і любові.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                    Згадані  легенди і перекази Межигір’я передавали колись з уст в уста теслі, ковалі, муляри і маляри, гончарі та інші майстри, які працювали в цьому святому місці за спасіння душі, відбудовуючи церкви і дзвіниці монастиря Межигірського Спаса.

                    А тепер десь глибоко в балці присипані землею руїни колись знаменитого центру православ’я на Україні. Біля підніжжя Спащини  гори сріблиться маківкою церква Преображення Господнього. Тихо жебонить біля неї джерело Дзвінкової криниці, даруючи людям живу воду Очищення, Прощення і Спасіння. Звідусюди приходять сюди люди. Хто – з цікавістю, хто з вірою, хто – з надією. І кожного віддаровують Дзвонки намоленою віками водою по вірі його, бо, як писав Тарас Шевченко, звертаючись до Бога, «ми віруєм твоїй  силі і духу живому». Саме ця вода і є незбагненним носієм духовності та історичної пам’яті рідного народу.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

 

1.Наукова новизна дослідження полягає в тому, що у ньому на основі фольклорно-етнографічних записів та науково-пошукової роботи систематизовано і відновлено фольклорно-історичні відомості про Межигір’я.

2. Фольклорні джерела народу невмирущі: легенди та перекази і дотепер усно передаються з покоління в покоління.

3. Ці прозаїчні жанри фольклору своєрідно, але невідступно супроводять історію Межигір’я.

4.Знати і шанувати духовну спадщину своїх предків, осмислювати її у нерозривному зв’язку з історією рідного краю – обов’язок молодих поколінь українців, запорука збереження свого роду, народу і України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література 

 

  1. Андриевський А. Из прошлого Киево-Межигорского монастыря. «Киевская старина», 1894.- т.45.
  2. Березовський У.П. Українська радянська фольклористика – К. : Наукова        

 думка,1968 – с. 276-279.

  1. Кирилюк Є.П. Т.Г. Шевченко. Життя і творчість – К. Державне видавництво художньої літератури, 1959,-с.122-123
  2. Круглов Ю.Г. Фольклорна практика – Москва: Просвещение, 1979 с. 71-90.
  3. Крутенко Н. Межигорье. // Всеукраинские ведомости.-1995.-27января.-С.14.
  4. Максимович М.А. Сказание о Межигорском монастыре.//Собрание сочинений.-К.,1877.-т.2.-С.255-285.
  5. Похилевич Л. Сказание о населенных местностях Киевской губернии.-К.,1864.
  6. Українська народна поетична творчість – К: Радянська школа, 1965,                                                                                                                                                                     с. 110-121. 
  7. Український фольклор, критичні матеріали – К: «Вища школа»1978,                 с. 180-185.

10. Шаров В. Сліди ведуть на Тамань?: про Межигірський монастир. //Україна.-1991.-№26.-С.36-37.

11. Шевченко Т.Г. Кобзар – К: «Дніпро» 1984, с.344

 

Наведені перекази та легенди записані з уст старожилів села Нові Петрівці:

  1. Миколаєнко Іван Васильович (1939р.)
  2. Миколаєнко Галина Григорівна (1911р.)
  3. Духота Марія Василівна (1928р.)
  4. Зайченко Ольга Олександрівна (1934р.)
  5. Пономаренко Паша Дем’янівна (1931р.)
  6. Миколаєнко Катерина Василівна (1935р.)

 

 

 

 

 

 

Додатки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 



Обновлен 19 мая 2012. Создан 02 апр 2012



  Комментарии       
Всего 1, последний 3 года назад
vlad.julim 16 сен 2014 ответить
багато написано
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником