Олексій Сергійович Кузьмук «Козацьке благочестя»: Військо Запорозьке Низове і київські чоловічі монастирі в xvii-xviii ст.: еволюція взаємовідносин

Олексій Сергійович Кузьмук «Козацьке благочестя»: Військо Запорозьке Низове і київські чоловічі монастирі в xvii-xviii ст.: еволюція взаємовідносин



Олексій Сергійович

            Кузьмук

 

«Козацьке благочестя»:

Військо Запорозьке Низове

і київські чоловічі монастирі

в xvii-xviii ст.:

 еволюція взаємовідносин

 

 

Київ

Видавничий дім «Стилос» 2006

ББК 63.3(4УКР)46 К89

Рекомендовано до друку вченою радою Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України

Кузьмук О.С.

К 89 «Козацьке благочестя»: Військо Запорозьке Низове і київські чоловічі монастирі в XVII—XVIII ст.: еволюція взаємовідносин. - К.: ВД «Стилос», 2006. - 228 с.

Попри численні студії козаччини, проблема реконструкції релігійної свідомості козацтва залишається на маргінесі наукових зацікавлень дослідників. Завданням цієї книги є висвітлення реальної ситуації в царині стосунків низового козацтва з церковними структу­рами. Для розкриття цієї проблеми на конкретному рівні найбільш репрезентативним може бути зріз стосунків Війська Запорозького Низового з київськими чоловічими монастирями. Упродовж XVII-XVIII ст. саме в цій сфері сформувалася своєрідна система зв'язків духовного, соціального та економічного характеру. Наприкінці роботи автор розглянув життя та побут київських ченців на Запо­рожжі, їхню роль у церковно-релігійному житті січовиків, а також зворотний бік зв'язку - паломництва січовиків до київських обите­лей. Завершує роботу мінідослідження про записи запорозьких козаків у синодиках київських чоловічих монастирів.

Для істориків, релігієзнавців, викладачів та студентів і всіх, хто цікавиться історією та культурою України.

ISBN 966-8518-44-6

ББК 63.3(4УКР)46

© О.С. Кузьмук, 2006 © Видавничий дім «Стилос», видання, 2006

ISBN 966-8518-44-6

 

Присвячується моїй дружині Олександрі

 

ЗМІСТ

Вступ............................................................................................................5

Розділ 1. Історіографія проблеми та джерельна база дослідження.............9

1.1. Стан вивчення церковно-релігійного життя низового козацтва ........9

1.2. Характеристика та інформаційні можливості основних джерел ................19

Розділ 2. Військо Запорозьке Низове як парафія

Києво-Межигірського монастиря............24

2.1. Ставропігійний статус Межигір'я та запорожці........24

2.2. Підпорядкування Війська Запорозького Низового духовній владі ставропігійного Києво-Межигірського монастиря ............................42

2.3. Сфери діяльності межигірських ченців

на території Війська Запорозького Низового ............57

2.3.1. Начальники січових церков ....................................67

2.3.2. Самарський Пустинно-Миколаївський монастир................82

2.4. Ієромонах Феодорит Рудкевич ....................................88

2.5. Січовий архімандрит Володимир Сокальський..........93

Розділ 3. Стосунки Коша з Києво- Софійським

монастирем................................................................................107

3.1. Києво-Софійський кафедральний монастир

і проблема управління Церквою на Запорожжі........107

3.1.1. Старокодацьке духовне намісне правління (Хрестове Старокодацьке запорозьке намісництво)...........................118

у Розділ 4. Київське чернецтво на Запорожжі та запорожці в Києві........129

4.1. Збирання милостині на території Війська Запорозького Низового київськими монахами ........129

4.2. Запорожці - паломники до київських святинь ........144

4.3. Низове козацтво в пом'янниках київських монастирів.......................154

Висновки..................................................................................................175

Додатки....................................................................................................180

Примітки..................................................................................................190

Список використаних джерел і літератури ................................212

Перелік умовних скорочень..............................................................225

 

ВСТУП

Київ з його численними святинями - церквами та монасти­рями - посідає особливе місце в сакральному просторі України. З часів давньоруської держави Рюриковичів місто було не лише світською, а й духовною столицею України-Русі. Утративши цю функцію за монгольської влади та литовсько-польської доби, Київ повернув її вже на початку XVII ст., коли знову став престольним містом Київської митрополії. Саме тоді київське духовенство почало витворювати концепт про оборону православ'я як головну ідею й гасло козацьких рухів. Гасло оборони «істинної православної віри» почало викорис­товуватися на початку XVII ст. й самим козацтвом у його боротьбі за свої станові права.

Попри численні студії козаччини, проблема реконструкції релігійної свідомості козацтва залишається на маргінесі науко­вих зацікавлень сучасних дослідників. Розгляд проблеми обме­жується «фасадним» окресленням тандема православного духовенства й козаків. Не дивно, що за такого підходу пробле­ма «козацтво - православ'я» часто стає об'єктом різноманіт­них спекуляцій.

На думку широкого загалу українське козацтво постає мо­нолітною спільнотою, яка впродовж XVI—XVIII ст. боролася за порятунок православної віри від зазіхань підступних воро­гів - татар, турків, поляків, уніатів тощо. Тож «поборниками православ'я»   одночасно   був   і   гетьман,   який   надавав

5

монастирям шдтверджувальні універсали на земельні угіддя, і гайдамака-горлоріз, який жертвував на храм «криваві» гроші. Проте козацтво від самого початку свого існування ніколи не було однорідним. Життєвий уклад козаків протягом століть не був сталим. Різні географічні, політичні, ідеологічні умови існування козацьких військ на Лівобережжі, Правобережжі, Слобожанщині й Запорожжі накладали відбиток на всі сфери життя козаків, у тому числі й на релігійну.

Завданням цієї роботи є висвітлення реальної ситуації в царині стосунків низового козацтва з церковними структура­ми. Для розкриття окресленої проблеми на конкретному рівні найбільш репрезентативним може бути зріз стосунків Війська Запорозького Низового з київськими чоловічими монастиря­ми. Упродовж XVII—XVIII ст. саме в цій сфері сформувалася своєрідна система зв'язків духовного, соціального та економіч­ного характеру. Закордонний, «приграничний» статус Запо­рожжя зумовив ряд специфічних рис у стосунках Війська Запорозького Низового та київських монастирів.

Найбільше уваги автор приділив ставропігійному Спасо-Преображенському Межигірському монастирю. Запорожці обрали його своїм парафіяльним монастирем, звідси на Січ регулярно надсилалося духовенство. Межигірська братія отримала найбільше переваг у використанні економічних потужностей низової Самарської обителі. Саме завдяки статусу «козацького» монастиря довкола Межигір'я сформу­вався потужний пласт історіографічних стереотипів, міфів та легенд, який успішно експлуатується істориками, краєзнавця­ми, публіцистами й літераторами вже понад півтора століття. Саме тому з'ясування реальної картини стосунків межигірців і запорожців має першорядне значення для виявлення оригі­нальних рис церковно-релігійного життя Січі.

Кафедральний Свято-Софійський монастир - місце пере­бування київських митрополитів, які завжди були єпархіальни­ми архієреями Запорозьких Вольностей, однак лише з 60-х рр. XVIII ст. почали активно втручатися в церковні справи

6

запорожців. Перебіг зв'язків січових козаків і монастиря Св. Софії позначений печаттю офіційності, адже він не був для козаків «своїм». Софіяни справили визначальний вплив на формування запорозького парафіяльного духовенства, закла­ли міцну основу для подальшої уніфікації церковного укладу Запорозьких Вольностей до загальноімперського устрою.

Інші київські обителі (Києво-Печерський Свято-Успен-ський, Пустинно-Миколаївський, Михайлівські (Золотоверхий та Видубицький), Богоявленський Братський, Троїцький Кири­лівський, Петро-Павлівський монастирі) не брали участі в управлінні Церквою на території Війська Запорозького Ни­зового, що зумовило однобічність їхніх стосунків із Запорож­жям (збір милостині, прийом прочан тощо).

Наприкінці автор розглянув життя та побут київських чен­ців на Запорожжі, їхню роль у церковно-релігійному житті січовиків, а також зворотний бік зв'язку - паломництва січови­ків до київських обителей. Завершує роботу мінідослідження про записи запорозьких козаків у синодиках київських чолові­чих монастирів.

На жаль, стан джерельної бази не дав змоги повною мірою докладно розглянути специфіку зв'язків низового козацтва й київського чорного духовенства за увесь заявлений період. Основну увагу автор сконцентрував на періоді Нової Січі (1734-1775). Проте тяглість зв'язків Війська Запорозького Низового з Києво-Межигірським монастирем є першорядною для визначення хронології дослідження. З'ясування причин і початкового етапу парафіяльного статусу Межигірського монастиря в середовищі запорозьких козаків вимагало обрати нижньою хронологічною межею переломний 1620 р. Цей рік був піком активної діяльності козацтва на волості, роком відновлення православної ієрархії в українських землях. Саме у цей час у середовищі київського духовенства була сформована одна з найголовніших ідеологем козацтва: вони оголошуються оборонцями «православного народу руського і грецької віри» від «бусурман» та «відступників» (іноконфесійних християн).

7

Ця ідеологема була пронесена козацтвом протягом XVII—XVIII ст. і глибоко вкорінилася у свідомості українського етносу. Проте відомості про стосунки інших київських чоло­вічих монастирів з Війська Запорозького Низового у період

XVII - першої третини XVIII ст. майже відсутні. Лакуни у джерельній базі зумовлюють наявність тривалого «темного» періоду у зв'язках січовиків та київських святинь. Однак роль Межигір'я з початку XVII ст. була домінуючою у формуванні церковних традицій запорожців, тому, незважаючи на наяв­ність лакун у джерельній базі, автор змушений взяти за нижню хронологічну межу 1620 р. Обмеження верхньої хронологічної межі 1775 р. зумовлене знищенням Запорозької Січі. Ця політична акція ліквідувала об'єкт дослідження, але до кінця

XVIII ст. джерела (особливо монастирські) містять інформа­цію про тривалі зв'язки населення і духовенства Півдня з київ­ськими святинями.

Автор щиро вдячний своєму науковому керівникові В.І. Ульяновському, друзям та колегам, які, проглядаючи варіанти рукопису, робили цінні зауваження, що сприяли його покращанню. Сподіваюся, що ця книга стане у пригоді козако-знавцям, історикам Церкви і сприятиме подальшим студіям.

8

РОЗДІЛ 1

Історіографія проблеми та джерельна база дослідження

1.1.  Стан вивчення церковно-релігійного життя низового козацтва

 

Проблема релігійності, церковного устрою Війська Запо­розького Низового й зокрема зв'язків Коша з київськими чоло­вічими монастирями, перебуває на марґінесі наукових інтересів як світських, так і церковних істориків. Зазвичай увага приділяється найяскравішим моментам співпраці козацтва та православної Церкви (найчастіше це стосується відновлення православної ієрархії в 1620-1621 рр., збору милостині монас­тирями на території Запорожжя у XVIII ст. тощо).

Незважаючи на велике значення запорозького козацтва в українській історії кінця XVI—XVIII ст., можна стверджувати, що проблема духовних зв'язків Коша та київських монастирів досліджувалася недостатньо. Стосунки Січі з Києво-Межигір-ським, Самарським та іншими монастирями розглядалися як окремі епізоди в історії Війська Низового або партикулярної історії монастирів, як одна зі специфічних сторін духовного життя запорожців тощо.

Історики та краєзнавці практично не ставили перед собою завдання дослідити всі аспекти проблеми стосунків між «мілі­тарним» і «духовним» воїнством. Козацький міф та образ запорозького козака на кінець XVIII - початок XIX ст. були

9

цілком сформовані. Зазвичай проблема відносин запорожців з монастирями розглядалася в загальному річищі церковного укладу Війська Запорозького Низового й дуже спрощувалася. Оперуючи одними й тими самими фактами, дослідники ХІХ-ХХ ст. намагалися довести оригінальність релігійності козацтва або брак у них релігійного почуття взагалі.

Слід підкреслити особливий вплив на дореволюційних істориків - дослідників Запорожжя - художньої літератури (творів Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Тараса Шев­ченка) і народних переказів, пісень та легенд. Залежно від пе­реконань, автори ставили собі за мету звеличити або принизити роль запорозького козацтва в українській історії й часто для підтвердження своїх тез використовували докази «релігійно­го» характеру (козаки - борці за віру або козаки - люди без віри). Романтична доба в українській історіографії першої половини XIX ст. справила принциповий вплив на рецепцію козацтва у другій половині XIX та у XX ст.

Церковна (православна) історіографія. Першими дослід­никами історії Церкви на Запорожжі були катеринославські єпископи Гавриїл (Розанов) та Феодосій (Макаревський). На тлі їхньої діяльності вивчення історії краю стало вагомою тен­денцією діяльності місцевих інтелектуалів, як і сам «потяг до старовини». Владика Гавриїл збирав і публікував матеріали до історії Південної України, зокрема записав і видав опові­дання Микити Коржа. Йому належить перша системна історія Самарського монастиря1. Єпископ Феодосій збирав матеріали про церкви Катеринославської єпархії, відповідно до глобаль­ного синодального проекту історико-статистичного опису єпархії2, і здійснив нову описову реконструкцію історії Самар­ського монастиря'. Обидва єпископи апріорно відзначали рев­ність козаків до православ'я, хоч спиралися при цьому на обме­жений краєзнавчий матеріал. Цінність цих публікацій полягає в тому, що в них використано значну кількість нині втраченого фактичного матеріалу, записи народних переказів та оповідань; містяться в них і повні публікації багатьох документів.

10

Водночас у Києві впродовж XIX ст. з'являються перші партикулярні історії Софійського, Межигірського та інших монастирів. Оскільки їх предметом були загальновідомі святі обителі, а сам матеріал виходив за рамки лише краєзнавства, значимість згаданих праць була ширшою. У 1830 р. у лаврській друкарні вийшла невеличка книжечка «Историческое сведение о бьтшем ставропигиальном Киево-Межигорском монасты-ре», яку написав священик межигірської церкви Симеон Лобо-довський. У цій історичній записці він навів легенду про засну­вання монастиря в часи князя Володимира, показав основні віхи в історії обителі, але головним є те, що у брошурі міститься перелік ігуменів та архімандритів монастиря. У справі вивчення історії київської Церкви загалом багато зробив митрополит Євгеній (Болховітінов), започаткувавши цілий цикл києвознав-чих досліджень4.

Після польського повстання 1863 р. імперський уряд стимулював дослідження, спрямовані проти «польськості» Південно-Західного краю. У цьому напрямі дослідники Церкви особливу увагу приділили історії Межигірського «козацького» монастиря та участі козацтва у відновленні православної ієрархії. Із 60-х рр. XIX ст. почалося активне вивчення різних київських святинь, церков, соборів, сакральних осередків. З'явилися нові спеціалізовані періодичні видання, зокрема «Киевские епархиальньїе ведомости» (з березня 1861 р.), «Труды Киевской духовной академии» (з 1860 р.). Ці видання містили різноманітні дослідження і джерела з історії храмів та монастирів, зокрема Межигірського. Стосунки козацтва з пра­вославною Церквою використовувалися для підтвердження гли­бокого релігійного почуття козаків. Авторами цих досліджень були студенти й випускники Київської духовної академії, канди­датські роботи яких друкувалися в офіційному органі Академії'. «Киевские епархиальньїе ведомости», наприклад, опублікували статтю Крижановського про Межигір'я. У ній не було нових фактів, але міститься цікаве твердження про кризу внутрішньо­го життя монастиря у XVIII ст.: усі архімандрити були старими

11

й малоосвіченими; Межигірський монастир перебував у стані занепаду протягом усього XVIII ст.'

В останній третині XIX - на початку XX ст., незважаючи на велику зацікавленість істориків різними проблемами церковної історії, Межигірська обитель не стала предметом окремого комплексного наукового дослідження.

У 1864 р. Лаврентій Похилевич видав краєзнавчий довідник про різні місцевості Київської губернії. Дослідник використав інформацію Межигірського пом'янника 1625 р. та опублікував два списки межигірських ігуменів, наведених у ньому. У цьому основна заслуга автора, бо стаття у книзі повторює старі леген­ди і є компілятивною7. Слід зазначити, що протягом XIX ст. на те­риторії Межигір'я діяла порцелянова фабрика, хоч у монастир­ських церквах продовжувалися богослужіння. У 1884 р. тут було відновлено чоловічий монастир (з березня 1894 р. перетворений на жіночий). У 1899 р. з'явилася брошура Наркіса Стрижевського, цінність якої полягає в загальному описі цього монастиря, зокрема храмів та іконостаса Спасо-Преображенського собору8.

Лише на початку XX ст. тему почали розробляти фахові вчені-історики духовних академій. Серед них слід виокремити дві «знакові» постаті. Особливу увагу церковним подіям першої чверті XVII ст. приділяв російський дослідник, професор Санкт-Петербурзької духовної академії Платон Жукович. Учений докладно змалював картину боротьби православних з уніатами, а також участь і місце в цих подіях запорозьких козаків'. Магіст­рант Київської духовної академії Василь Біднов, досліджуючи історію Запорожжя, опублікував велику кількість документів до історії церкви на Півдні України10. Перебуваючи в еміграції, В. Біднов - уже як професор Українського вільного університету в Празі та православного богословського факультету Варшав­ського університету - опублікував дослідження про начальника січових церков архімандрита Володимира Сокальського. Автор порівняв народні пісні та задокументовані факти із життя отця Володимира. Коротко В. Біднов розглянув усю історію взаємо­зв'язків Межигір'я та січовиків. Праця цікава і своєрідна,

12

оскільки до В.Біднова ніхто з авторів узагалі не розглядав біогра­фію Володимира Сокальського, а тим більше в порівнянні з на­родними піснями". Однак автор уже не мав доступу до архівних джерел, а тому реферував уже відомі матеріали та положення.

Загалом для всієї православної церковної історіографії характерним є постулювання однозначної православності запорожців, підкреслення їхньої боротьби проти католиків та уніатів, а також іновірних турків і татар. Для підтвердження своїх висновків автори зверталися переважно до опису участі козацтва у відновленні православної ієрархії в 1620 р. та їхніх зв'язків з Межигірським і Самарським монастирями в часи Нової Січі. Фактично повторювався міф, створений православ­ними полемістами XVII ст. та козацькими літописами. Цей міф був покликаний виконувати певні церковно-ідеологічні функції в загальному напрямі діяльності офіційної Російської право­славної церкви, з одного боку, а з іншого - української патріо­тичної ідеї в середовищі міжвоєнної еміграції.

Світська історіографія. Історики та краєзнавці Києва звертали увагу на Межигірський монастир як на козацький уже з початку XIX ст. Можна стверджувати, що вивчення Межигір­ського монастиря було започатковане випускником, а згодом і викладачем Київської духовної академії Максимом Берлин-ським, першим дослідником історії Києва та його околиць. Його праця «Краткое описание Києва» була комплексним монографічним дослідженням старожитностей міста й з'явила­ся на хвилі піднесення зацікавленості історією в інтелектуаль­них колах усієї Російської імперії. Дослідник жив у Києві кінця XVIII - початку XIX ст., коли ще не було капітальної забудови міста. М. Берлинський «бачив старовину» й зафіксував її того­часний стан; його твір став першим опублікованим дослі­дженням старожитнього Києва12. Берлинський був типовим представником історіографії свого часу, коли історія як наука ще перебувала у стадії свого становлення, тому всі недоліки, властиві науці тієї епохи, відобразилися в цій роботі, серед них такі, як надмірна довіра до свідчень будь-якого автора,

13

некритичне ставлення до історичних джерел, незадовільна інтерпретація даних, плутанина у хронології подій та в самому їх описі, переважно описовий стиль.

«Хвиля» зацікавлення місцевою старовиною та актуаліза­ції минулого як складової історичної свідомості суспільства знайшла особливий вияв у 40—60-ті рр. XIX ст. Знаковими пра­цями в цьому плані стали публікації Михайла Максимовича з різних проблем історії України й зокрема про історичну топографію Києва. М. Максимович вивчав київські старожит­ності, святині й не міг оминути Межигірського монастиря. Загалом його праці мають невеликий обсяг: він не створював великих монографій, а писав нариси, які мали за самим розкриттям теми вигляд монографії. Спектр зацікавлень ученого був дуже широкий. У статті, спеціально присвяченій Межигір'ю, він виклав у хронологічному порядку історію обителі. «Сказаніє ...» (як автор назвав своє дослідження) написано просто, цікаво й мало просвітницький, краєзнавчий характер. Для написання роботи М. Максимович використову­вав залишки архіву монастиря. Автор некритично поставився до легенди про заснування Межигір'я й додав власну «правди­ву» звістку про розгром обителі Менглі-Гіреєм у 1482 р. За це його критикував М. Закревський. Однак, незважаючи на це, і нині праця М. Максимовича є однією з основних про Межигір'я". Він присвятив також окремі нариси Видубицькому монастирю, заснуванню Богоявленського братства, участі гетьмана Сагайдачного у відновленні православної ієрархії14.

Іншим дослідником Межигірського монастиря був Мико­ла Закревський. Хоча цей краєзнавець не був патентованим ученим, однак його відмітною рисою була максимальна концент­рація матеріалів та різнохарактерних джерел. М. Закревський детально реконструював історію київських святинь, історичних місцевостей та пам'яток Києва. Саме з погляду обсягу фактогра­фії його довідник залишається цінним і досі. М. Закревський намагався синтезувати зібрані факти, зокрема намагався виокре­мити певні етапи в історії Межигірського монастиря, хоча ця

14

періодизація й не була вдалою. Учений коротко описав джерела, якими він користувався, а також зробив стислий огляд історіогра­фії проблеми. Краєзнавець критикував М. Берлинського, Євгенія (Болховітінова), М. Максимовича, Л. Похилевича за те, що вони писали про ктиторство Андрія Боголюбського без посилань на певні історичні джерела. Автор відверто вказав, що вони «спи-сывали у друг друга», немає жодних точних даних про існування монастиря до початку XVI ст. І все ж саме Закревський виділив проблему Межигір'я - Запорозька Січ в окремий параграф, а ТІ кож склав найповніший список ігуменів та архімандритів обителі".

Праці М. Максимовича й М. Закревського були викликані новим спалахом інтересу суспільства до історичної минувшини, особливо «старої слави» Києва, і початком пошуків «козацького» феномену. Дослідження цих авторів і сьогодні є найповнішими системними викладами історії Межигірського монастиря. Наступні після них автори переважно просто послуговувалися їхніми дослідженнями або зосереджувалися на окремих питай нях з історії Межигір'я.

Істориків другої половини XIX та початку XX ст., які вивчали козацтво, насамперед цікавили адміністративний устрій та військові справи запорожців. Дослідники практично обходили або лише в описовому стилі висвітлювали «історію повсякденності»: побут і внутрішній устрій козацького життя. У студіях церковного устрою та релігійності низових козаків основна увага була прикута до їхніх стосунків з Межигірським та Самарським монастирями. Окремі розділи, присвячені цер­ковному устрою, знаходимо у працях Аполлона Скальковського та Дмитра Яворницького. Зокрема, А. Скальковський писав, що Нова Січ передусім наполягала на незалежності власної Церкви та духовенства від загальної російської ієрархії. Разом з тим, ко­закам була притаманна особлива шаноба до київських обителей, переважно до Києво-Межигірського Свято-Преображенського монастиря. При цьому А. Скальковський робив загальний ви­сновок про походження козацтва від Русі, від руських півден­них і південно-західних князівств".

15

Д. Яворницький у розділі про церковний устрій Запорож­жя писав про «нравственную зависимость» Коша від Межи­гір'я. Він пояснював це тим, що «монастырь пользовался у за-порожских казаков особенньїм вниманием перед прочими киевскими монастирями именно потому, что он был на поло­жений ставропигиального монастыря»17.

А. Скальковський і Д. Яворницький глибоко не розглядали проблеми відносин Межигір'я та інших монастирів з Кошем. Перед дослідниками стояло завдання висвітлення всієї історії Запорожжя, тому проблема стосунків київських монастирів з Кошем була розглянута ними поверхово. Однак, з іншого боку, це показує, що духовно-релігійному життю козацтва історики не надавали особливого значення.

Окремо слід підкреслити значимість для історіографічного поступу історико-етнографічного методу, застосованого Д. Яворницький. Усе своє життя він присвятив збиранню відомостей, переказів, легенд, зброї, церковного начиння, ру­кописів - усього, що було пов'язане із запорожцями. Його активна діяльність сприяла поповненню фондів Катеринослав­ського історичного музею. Д. Яворницький опублікував велику кількість документів з історії Південної України, серед яких були й матеріали, присвячені церковним справам. Особливо слід виокремити публікацію спогадів про Запорозьку Січ пол­тавського монаха Яценка-Зеленського18. Зазначений історико-етнографічний метод не міг не збивати історика на описовий стиль і загалом на «подієву історію», але водночас він пропону­вав цілу групу нових джерел для аналізу досліджуваної теми на світоглядному рівні, хоча сам Д. Яворницький не зміг цим належно скористатися. Подібний метод був характерний і для інших козакознавців, наприклад, Олексія Андрієвського", Яко­ва Новицького20, які публікували документи та етнографічні матеріали з історії Запорозької Січі.

І все ж з усіх названих дослідників лише Орест Левицький написав узагальнюючу статтю про стосунки Коша з київськими митрополитами в питаннях вирішення справ Церкви на Запо-

 

Рожжі та опублікував листування софійських ченців щодо становища духовенства на Січі21. О. Левицький був учнем глави київської історичної школи Володимира Антоновича, що й по­значилося на якісному рівні всіх його праць у сенсі класичного позитивізму, аналізу та синтезу матеріалу.

Утім, усі ці напрями дослідження проблеми релігійності та стосунків козацтва з Церквою були штучно перервані в умовах нової ідеології радянської держави. Навіть описово-фактогра­фічний метод студій стосунків козацтва й Церкви в умовах офіційного атеїстичного політичного режиму виявився забо­роненим.

І хоча у 20—80-ті рр. XX ст. козацька тематика набула пев­ного поширення, однак її акценти перемістилися в русло кла­сової боротьби та протистояння зовнішньому ворогові. Основ­на увага зверталася на військову історію, антифеодальні рухи, боротьбу з турками й татарами22. Це був «зручний матеріал» для показу постійної боротьби «народних мас» не лише із зовнішніми ворогами та загарбниками, а й із внутрішніми «екс­плуататорами» та «зрадниками». І хоча при цьому згадувало­ся, що на вістрі козацьких рухів було гасло не лише порятунку народу, а й віри, все ж питання релігійності оминалося або висвітлювалося з точки зору козацького характерництва, зна­харства, майже язичництва, котре видавалося як відсутність самої віри серед козаків. Так, дослідник Михайло Слабченко розглядав релігійність запорожців у загальному контексті військового життя і зробив висновок, що «запорожцям було не до віри під час безперестанних воєн та наскоків»23.

Нова патріотична хвиля популяризації козаччини та її героїчної історії в Україні розпочалася в 90-ті рр. XX ст., що відповідало політичній ситуації та масовому емоційному підне­сенню в соціумі. Так, були перевидані основні праці Д. Явор-ницького, А. Скальковського, Феодосія (Макаревського); відновилися публікації джерел з історії запорозького козацтва; з'явилися дослідження з історії Церкви на Запорожжі. Спершу, однак, новітні автори не вдавалися до оригінальних студій.

17

Наприклад, Н. Герасименко у двох статтях, присвячених Ме-жигірському монастирю, просто переповіла сказане в XIX ст. М. Максимовичем і М. Закревським". Проте в окремих працях присутні справжні новаторські підходи. Маємо на увазі праці

B. Щербака", П. Саса26, у яких досліджується вплив право­слав'я на формування станової ідеології козацтва в першій половині XVII ст. Оригінальне пояснення поширення культу Покрови Богородиці в козацькому середовищі запропонував

C. Плохій27. Він також є автором дослідження про вплив право­слав'я на ідеологію, ідентичність, соціальну й політичну пове­дінку козацтва в першій половині XVII ст.28

Останнім часом з'явилися спроби створити узагальнюючі праці про церковний устрій Запорозької Січі. І. Лиман окрес­лив основні віхи історії церковного укладу Війська Запорозь­кого Низового, вплив Межигірського монастиря та київського митрополита на релігійне життя низовиків. Автор висунув версію про існування особливої «козацької» релігії, характер­ної саме для Запорозьких Вольностей. Нарис В. Климова, при­свячений особливостям православної Церкви на Запорожжі, виконаний несамостійно і є реферативним, що позбавляє його наукової цінності. Обидва автори використали історико-етно-графічну методологію в описовому ключі, яку застосовував ще понад сто років тому Д. Яворницький, і продовжують вимірю­вати релігійність запорозького козацтва кількістю побудованих церков та вирізаних євреїв, поляків, татар і старовірів27.

Отже, стан наукової розробки теми вказує на її слабке опрацювання, незадовільне використання дослідниками не лише наявної (особливо актової) джерельної бази, а й сучасних методів наукових студій. У зв'язку з цим і до проблеми релігій­ного життя та стосунків запорозьких козаків із Церквою засто­совуються давно оприлюднені матеріали, традиційні ідеї та описовий метод. Дослідники навіть не намагаються поставити питання поза рамками орієнтирів М. Максимовича та Д. Яворницького, обмежуючись «ідеальною схемою» пошанування козаками Церкви.

18

Усе це дає нам підстави запропонувати нове дослідження зазначеної проблематики, опрацювавши кілька цілком конкрет­них питань, з'ясування яких дасть новий матеріал для більш загальних висновків. Вважаємо, що проблема зв'язків київських чоловічих монастирів і Запорозького Коша є однією з ключових для розуміння системи управління Церквою на Запорожжі.

1.2. Характеристика та інформаційні можливості основних джерел

Джерельну базу, яка послугувала розв'язанню поставле­них завдань, можна умовно поділити на актуалізовані (опублі­ковані) джерела та неактуалізовані (рукописні матеріали архівних зібрань).

Важливе значення для нашого дослідження мало послідовне опрацювання опублікованих протягом ХІХ-ХХ ст. джерел у та­ких періодичних церковних і світських виданнях, як «Киевские епархиальньїе ведомости», «Труды Киевской духовной академии», «Киевская старина», «Чтения в историческом обществе Нестора-летописца», «Записки Императорского одесского общества истории и древностей», «Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии», кожне з яких мало цілком певні принципи добору й публікації матеріалів і досліджень, їх проблематики й ідейної орієнтації та свою стратегію редакційно-видавничої справи. Для періодики XIX - початку XX ст. характерною була публікація окремих документів у супроводі невеликих коментарів. Виявивши цікавий факт, історик оприлюднював його. Загалом джерельні матеріали цих видань демонструють свідоме формування картини церковного життя на Запорожжі через підбір документів публіка­цій, і тому природно, що запорозькі козаки постають захисни­ками православ'я від зазіхань католиків, уніатів та мусульман. Свідчення ж про негативні прояви відносин низовиків і право­славної Церкви свідомо ігнорувалися або не коментувалися.

19

Варто зазначити, що упорядники першочергово звертали увагу на ктиторську та будівничу діяльність козацтва, тобто на факти щед­рих грошових пожертвувань церковним ієрархам на спорудження нових храмів на території Гетьманщини та Запорожжя30.

Джерела до історії релігійного життя на Запорожжі публі­кувалися в додатках до праць Гавриїла (Розанова), Феодосія (Макаревського). Особливо слід відзначити едиційну діяльність «запорозького батька» Д. Яворницького. Він упорядкував низку збірників матеріалів до історії запорозьких козаків31. Важко пе­реоцінити для дослідження історії Церкви на Запорожжі видані Д. Яворницький спогади монаха Яценка-Зеленського та збірник «До історії Степової України»32, виданий у радянський час.

Після тривалої перерви у 90-х рр. XX ст. активізувалося видання різноманітних матеріалів до історії Запорозької Січі33. З новітніх опублікованих джерел особливо слід відзначити за-початкування корпусного (а отже, не вибірково-суб'єктивного) багатотомного видання архіву Коша Нової Запорозької Січі34.

Незважаючи на використання видань, що запровадили до наукового обігу певний масив документів, для вивчення теми го­ловну частину джерел становлять архівні матеріали. Найчисленнішу групу серед них складають документи фонду Київської духов­ної консисторії (ф. 127) та київських чоловічих монастирів, які є об'єктом дослідження (фонди 132, 888, 130, 131), архіву Коша Нової Запорозької Січі (ф. 229), що зберігаються в Центральному державному історичному архіві України в м. Києві (далі - ЦДІАК України), а також фонди Київської духовної консисторії (ф. 232), Київської духовної академії (ф. 160) та збірний фонд історичних матеріалів (ф. II) з Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (далі - ІР НБУВ). Були залучені рукописні фонди Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Важливим є сам принцип поколекцій-ного вивчення архівних матеріалів, оскільки вказані архіви мають задану самими інституціями-архівоутворювачами систему фор­мування, а отже, пропонують свої системи ставлення до заявле­ної проблеми. Самі групи документальних матеріалів у кожному

20

з архівних зібрань «промовляють» про ставлення відповідних структур до питання «Церква й Запорожжя».

Уважаємо, що всі наявні й доступні нам джерела стосовно теми доцільно систематизувати за жанровими й видовими ознаками: 1) актові; 2) діловодні; 3) епістолярні; 4) наративні. Репрезентативність та інформаційний потенціал кожного виду джерел нерівноцінний.

Актові джерела. Актові матеріали як церковного, так і світського походження містять основний пласт інформації про офіційні стосунки між київськими монастирями та Війсь­ком Запорозьким Низовим, вищою духовною та світською вла­дою в XVII-XVIII ст.

Це переважно документація монастирських і січової кан­целярій, Київської духовної консисторії. Репрезентативними групами актових матеріалів є грамоти московських патріархів, універсали кошових отаманів, консисторські, архієрейські та синодальні укази, постанови тощо. Актові джерела є основними у вивченні правового становища київських монастирів і Війська Запорозького Низового у XVII—XVIII ст. Саме ці джерела пода­ють відомості про визначення Війська Запорозького Низового як парафії Києво-Межигірського монастиря в 70-80-х рр. XVII ст. Укази київської та петербурзької влади регламентували цер­ковне життя Нової Січі, залагоджували конфлікт, пов'язаний з діяльністю мілетійського владики Анатолія (Мелеса). Актова документація демонструє систему управління Церквою на запорозьких землях, розподіл влади між київськими владиками та межигірськими архімандритами, ступінь інкорпорації духовного життя Війська Запорозького Низового до загально-імперської системи.

Діловодні джерела. Цей вид документів є найбільш репре­зентативним для XVIII ст. Документи відображають еконо­мічне життя монастирів, повсякденне життя та побут ченців. Відомості, книги записів, звіти, донесення, паспорти віддзерка­люють поточні господарчі і внутрішні справи монастирів, специфіку зв'язків з Військом Запорозьким Низовим.

21

Відомості про кількість монахів у Межигірському, Софій­ському й Самарському монастирях дають нам інформацію про ієрархію чинів в обителях, посади та обов'язки братії, кількість ченців у різних угіддях та в землях Війська Низового зокрема.

Епістолярні джерела. Багатющий пласт інформації про життя духовенства на Січі міститься в офіційному та приватно­му листуванні між січовою старшиною, київськими митрополи­тами, межигірськими архімандритами, ченцями. Цей вид дже­рел засвідчує повагу січового керівництва до київського вищого духовенства (взаємні листи-поздоровлення з Новим роком і Різдвом, різноманітні прохання та доручення)". Особливо цін­ним є приватне листування софійських ченців за 1763- 1765 рр. Ці матеріали містять неоціненні відомості з історії повсякден­ного життя та побуту духовенства на Січі3'.

Наративні джерела репрезентують церковні та козацькі літописи, мемуари. Інформація, яка міститься в «Межигірському літописі»37, «Літописі Густинського монастиря»38, «Київському літописі початку XVII ст.»39, «Львівському літописі»40 та в щоден­нику С. Окольського41, характеризує становище православної Церкви й українського козацтва в першій половині XVII ст. Відомості цих джерел уривчасті, неповні й нерідко суб'єктивні, проте вони містять факти, які відсутні в актових матеріалах. Зокрема, у «Львівському літописі» і творі Окольського є згадки про «козацькість» Межигірського монастиря в 1630-х рр. Козацькі літописи Самовидця, Величка, Грабянки42 змальовують загальну картину життя України доби Хмельниччини та «Руїни».

Для XVIII ст. збереглися цінні свідчення очевидців: князя Мишецького, який перебував на Січі в 1736-1740 рр., та ченця полтавського монастиря Яценка-Зеленського. Якщо Мишецький дав загальну характеристику всьому січовому устрою, де Церкві було приділено мало уваги, то Яценко-Зеленський, як пред­ставник чернецтва, звернув увагу насамперед на життя січового духовенства, його стосунки з кошовою старшиною та ченцями-збирачами милостині. Його свідчення неоціненні для досліджен­ня церковного укладу Війська Запорозького Низового43.

22

Для дослідження релігійності запорожців особливої ваги на­бувають пом'янники монастирів, які ми теж відносимо до нара-тивних джерел. Пом'янники (або синодики) - це книги, які велися в монастирях і церквах задля поминання душ померлих і живих з молитвою за їх спасіння в Горньому Світі. До книг записувалися імена та цілі роди віруючих. Серед записів були роди ктиторів, можновладців, єпископів, паломників, узагалі всіх, хто виявляв бажання вписатися. За внесення до синодика потрібно було зро­бити подарунок монастирю або церкві. Синодик Нехворощанської обителі був оприлюднений Д. Яворницький". На початку XX ст. були опубліковані пом'янники Києво-Печерської лаври (XV-XVI ст.)45 та Михайлівського Золотоверхого монастиря (XVII ст.). У наш час справу видання синодиків київських обите­лей продовжила О. Прокоп'юк". Решта пом'янників, а саме: Золо­товерхого Михайлівського, Софійського, Миколо-Пустинського, Межигірського монастирів - зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. Несподі­ваним відкриттям було віднайдення кількох лаврських синодиків у фондах Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Один із них був складений у XVII ст., а п'ять -у XVIII ст. Значення внутрішньої інформації пом'янників зростає через брак документів XVII ст. Використовуючи тексти синоди­ків, дізнаємося про релігійну свідомість людини зазначеної доби, ЇЇ історичну пам'ять на генеалогічному рівні. Козаки представлені в синодиках у загальному контексті, що дає змогу робити виснов­ки про спільне й відмінне в їхній релігійній свідомості порівняно з іншими соціальними групами.

Отже, джерельна база має значні лакуни. Діловодчі та епістолярні джерела добре представляють тільки XVIII ст., а за XVII ст. вони, за деякими винятками, не збереглися. Однак за умови застосування реконструктивного методу можна конста­тувати достатню репрезентативність джерельної бази для комплексного дослідження зв'язків київських чоловічих монастирів і Війська Запорозького Низового в XVII—XVIII ст.

23

РОЗДІЛ 2

Військо Запорозьке Низове як парафія Києво-Межигірського монастиря

2.1. Ставропігійний статус Межигір'я та запорожці

Питання про статус Межигірського монастиря належить до вельми важливих з усіх точок зору, а особливо при розгляді зв'язків обителі із Запорозькою Січчю в XVII—XVIII ст. Саме статус ставропігії сприяв становленню церковних та економіч­них відносин межигірських ченців та Коша Запорозької Січі.

Окреслимо проблему ставропігії конкретніше. Історики та краєзнавці так і не дали відповіді на запитання: чому бідному, невпливовому монастиреві під Києвом було надано право патріаршої ставропігії? Адже в Наддніпрянській Україні лише Межигірський монастир та Печерська лавра були ставропігій­ними, тобто такими, що не підлягають владі київського митро­полита. Ставропігія, або хрестовоздвиження, означає право патріарха на безпосереднє керівництво монастирем, у якому він сам або його представник установлював хрест. Ставропігія Києво-Межигірського монастиря обмежувала втручання київського митрополита в церковні справи запорожців. Це констатують сучасні українські дослідники1. Отже, підкреслю­ється, що запорожці були зацікавленою стороною. Але чому було обрано Межигір'я, а не інший монастир, наприклад Брат­ський (згадаймо, що гетьман П. Сагайдачний вступив з усім товариством до Богоявленського братства), і коли, яким чином та хто саме зміг отримати патріаршу ставропігію?

24

Поштовхом до розгляду цього питання стала суперечність у тлумаченні вітчизняними істориками та краєзнавцями XIX ст. фактів з історії Межигір'я. Учені останніх десятиліть XX ст. далі творів своїх попередників не пішли, здебільшого переказу­ючи написане 100-150 років тому. Водночас ігнорується багато інших цікавих проблем, зокрема досі не з'ясовані причини та обставини обрання козаками Межигірського монастиря як «свого». Усі дослідники ХІХ-ХХ ст. писали, що низовики зро­били Межигір'я військовим монастирем через те, що він був ставропігійним. Але при цьому називалося кілька дат отриман­ня такого статусу (з 1600 р. по 1688 р.) без наведення перекон­ливої аргументації жодної з них. На превеликий жаль, істори­ки минулого часто «забували» вказувати джерела інформації, а посилання «на древние летописньїе известия» є занадто туманним. На нашу думку, для з'ясування цієї проблеми треба застосувати компаративний метод: розглянути реальне становище Межигір'я в середовищі київських монастирів у XVII-XVIII ст.

Наші попередники нібито також використовували цей метод, однак обмежувалися лише формальними зіставленнями «через кому». М. Берлинський писав: «Межигорский монастырь, покровительствуемый Малорусскими гетманами, а особ­ливо обществом бывших Запорожских Козаков, имел важнне доходы, почитался ставропигиальньїм, и в преимуществах уступал только Лавре»2. Але власне про Печерський монастир М. Берлинський повідомив «благочестиву легенду»: «Еще Все-ленские Патриархи присылали ей свои грамоты, благословили иметь Ставропигион и из заграничньїх своих кафедр предписывали Киевскому Митрополиту, не иметь на нее влияния. Вели­кий Князь Андрей Боголюбский, доставил начальнику ея чин Архимандрита». Ставропігія Лаври, отже, підтверджувалася «документами» (М. Берлинський довіряв «грамоті» Андрія Боголюбського, яка виявилася фальсифікатом). Межигір'я ж не мало такої давньої історії (перші документи датуються 1523 р.), тому для ствердження авторитету серед київських монастирів

25

на початку XVII ст. склалася «своя» легенда, яка виявилася досить життєздатною. При її творенні межигірці запозичили досвід Печерського монастиря й уважали своїм «засновником» Андрія Боголюбського. Уже пізніше, завдяки М. Максимовичу, було визначено «точну» дату заснування монастиря - 988 р.' Нині ця дата кочує з одного наукового видання в інше, хоча не має під собою жодних підтверджень, окрім народних перека­зів. Про таку «давню» історію (давнішу за історію Печерської лаври) ченці Межигірського монастиря в XVII ст. могли тільки мріяти.

У першому спеціальному виданні про Межигір'я 1830 р. С. Лободовський писав: «Ставропигия учреждена 1600 года по грамоте Преосвященного Матфея, Архиепископа Мирликийского и Зкзарха Патриаршего Константинопольского Престола. Преимущество подтверждено грамотами: 1) Монемвасийского архиепископа и Зкзарха всего Пелопониса Иосафа 1607 г. 15 марта; 2) Святейшего Патриарха Иерусалимского Феофана, в Києве был 1620 г. 10 июня; 3) Святейшего Патриарха Всероссийского Иоакима 1687 г. 28 февраля»4. Автор не вказав джере­ла цієї інформації, але зазначені «факти» з певними змінами (помилка в датуванні перших двох грамот) перейшли в праці інших істориків. Праця С. Лободовського стала tekstus recentus для всіх наступних авторів. Утім, мало хто з них звернув увагу на його твердження про зміни у статусі монастиря у XVIII ст. Фактично про це після 1830 р. не писав ніхто.

М. Максимович у своєму «Сказаний о Межигорском монастыре» згадав про надання ставропігії й назвав дати без помилок: грамота Матфея датується 1610 р., підтверджувальна грамота Іоасафа 1617 р., підтвердження Феофана 1620 р. та патріарха Іоакима 1687 p.s

Майже одночасно з М. Максимовичем працював видатний києвознавець М. Закревський. Він написав найдокладніший, як на сьогодні, нарис історії Межигірського монастиря, де розкритикував усіх дослідників Києва, котрі датували поча­ток монастиря часами князів Володимира Святого та Андрія

26

Боголюбського. Однак у питанні отримання Межигір'ям став­ропігії М. Закревський цілком спирався на працю М. Максимо­вича і згадав грамоти 1617 та 1620 рр.6 Обидва історики писали також про грамоту патріарха Іоакима 1687 р., але ніхто з них не зупинився на причинах надання ставропігії.

Не могли «пройти» повз Межигір'я дослідники козацтва, звертаючи в основному увагу на зв'язки обителі та запорожців. При цьому розглядалися переважно часи Нової Січі. Ігнору­вався початковий етап, і тому, природно, вносилася певна плу­танина. А. Скальковський вважав: «...у церковних справах ... Січ Запорозька своїми володіннями з найдавніших часів нале­жала як парафія (приход) Києво-Межигірському монастирю, що залежав тільки від патріаршого всія Русі престолу»7.

Заплутаною виглядає версія, викладена Д. Яворницький: «Киево-Межигорский Спасо-Преображенский монастырь пользовался у запорожских казаков особенньїм вниманием перед прочими киевскими монастырями именно потому, что он был на положений ставропигиального монастыря, т. е. стоял в непосредственной зависимости от патриаршего всея России престола и был изьят из ведомства русского православного Синода и местного митрополита, что вполне гармонировало со стремлением запорожцев сделать свою церковь независимою в отношении митрополии ... Другие монастыри и даже само высшее духовное начальство в Києве вовсе не хотели уступить запорожские церкви одной Межигорской обители»8.

Складно сказати, про які часи писав відомий історик. Адже, швидше за все, йому було відомо, що перша згадка про Межигірський монастир як козацький датується 1630 р. (Львів­ський літопис), українська Церква була підпорядкована Мос­ковському патріархату в 1686 р., Синод був створений у 1721 р., і йому були підпорядковані всі ставропігійні монастирі імперії.

Дослідник історії Церкви протоієрей Ф. Титов уважав, що Межигірський монастир «в XVII в. считался казацким, в 1687 г. получил ставропигию от Иоакима патриарха, бывшего постри-женника»'.

27

Отже, у дореволюційній історіографії сформувалися дві основні думки щодо часу надання ставропігії Межигірському монастирю. Одні дослідники (М. Максимович, М. Закревський) відносили цю подію до часів ігуменства Афанасія (1610), інші (А. Скальковський, Ф. Титов) - до 1687-1688 рр., посилаючись на грамоти патріарха московського Іоакима, які збереглися в матеріалах архіву Св. Синоду (1687) та Коша Нової Запо­розької Січі (1688)'°. Оскільки це питання не вважалося прин­циповим, обидві думки спокійно співіснували й не стали пред­метом обговорення, на відміну від питання про час заснування монастиря".

У радянський період дослідженням цього питання ніхто не займався. Тільки в «Українській радянській енциклопедії» з'явилася стаття, яка однозначно датувала заснування Межи­гір'я 988 р., а отримання ставропігії - 1609 р.12 Звідки була взята ця дата, важко сказати. На сучасному етапі, залежно від того, яким «джерелом» (працею М. Максимовича чи УРЕ) корис­тується дослідник при написанні своєї праці, ставропігія Ме­жигірського монастиря відноситься до 1610 р. або до 1609 р.

Історіографія Межигірського монастиря не вичерпується доробком вищенаведених авторів13. Але навіть цей короткий історіографічний огляд демонструє, що історики вивчали Межигір'я тільки з краєзнавчою, пізнавальною метою. Назва­ним працям притаманний описовий стиль викладу, який вико­ристовують і сучасні автори14.

Спробуймо з'ясувати проблему ставропігії спочатку влас­не на межигірських матеріалах. Аналіз усього джерельного комплексу, пов'язаного з Межигір'ям (як архівного, так і опуб­лікованого), дозволив зробити такі попередні висновки:

1. Оригінали або копії грамот на ставропігію, датованих раніше за 1687 р., нами, як і попередніми дослідниками, знай­дені не були.

2. У межигірських синодиках, які велися в XVII—XVIII ст., та в Межигірському літописі (1608-1700) немає відомостей про отримання монастирем ставропігії взагалі.

28

3. Можна припустити, що в питанні влаштування свого ста­тусу Межигір'я спиралося на приклад Печерської лаври. Для ствердження авторитету в середині XVI ст. печерські монахи виготовили фальсифікат грамоти князя Андрія Боголюбського (Китая). Межигірські ченці вважали князя Андрія своїм ктитором та благодійником. Оповіді Літопису Густинського монастиря, а також передмова до Межигірського синодика про відновлення монастиря дуже нагадують літописне сказання про прихід Антонія Печерського до Києва.

4. Якщо бідному монастиреві дали такий високий статус, то чому не відома реакція на цю подію інших церковних діячів? Немає жодної згадки в джерелах до 1687 р. про ставропігійність Межигір'я.

Отже, для нас, як і для наших попередників, насамперед важливим є з'ясування дати. Для цього слід розглянути те положення, яке займав Межигірський монастир серед інших київських святинь. Сам він, хоч і вважався київським, був роз­ташований північніше Вишгорода на березі Дніпра (зруйнова­ний у 30-ті рр. XX ст., нині на його місці урядові дачі). Точно невідомо, чи існував монастир у часи Київської держави Рюриковичів. Підтверджень цього в писемних та археологічних дже­релах немає. Збереглися тільки легендарні оповіді. Перша достовірна згадка щодо існування монастиря - 1523 р. (при­вілей Мисаїлу Щербині). Самі ж межигірські монахи прагнули «відсунути» існування своєї обителі в сиву давнину - часи кня­зя Андрія Боголюбського (нар. бл. 1111 - f 1174). Легендарну інформацію про давньоруський період існування Межигір'я дослідники XIX ст. черпали з народних переказів, Межигір­ського синодика 1625 р.15, а також давали волю власній уяві. Наприклад, якщо дати заснування монастиря 988 р. та 1160 р. можна пояснити тим, що в поминальному ряді київських князів згадується Володимир Святий, а князь Андрій Боголюбський названий ктитором, то факти зруйнування монастиря монгола­ми в 1240 р. і татарами в 1482 р. є вигадкою М. Максимовича. За таке довільне розпорядження минулим його критикував

29

М. Закревський. Але старі перекази продовжують жити, а не­доступність місцевості для археологічних досліджень і нині породжує нові легенди (спроби пошуку в Межигір'ї бібліотеки Ярослава Мудрого на початку 90-х рр. XX ст.).

У XVI ст. Межигірський монастир переживав не кращі часи. Він перебував під патронатом різних осіб, з 1571 р. був у віданні Київського замку. Під час повстання Криштофа Косинського обитель пограбували козаки (1594). Після Берес­тейської унії київський воєвода князь Костянтин Острозький, який вважався главою православної партії в Речі Посполитій, зацікавився справами Межигірського монастиря. За сприяння Острозького ігуменом обителі став Афанасій Московитянин (25 січня 1599 - 7 травня 1612)". У вересні того ж 1599 р. архі­мандритом Києво-Печерського монастиря став Єлисей Плетенецький, також клієнт князя К. Острозького. Як ставленики одного патрона, межигірський ігумен та печерський архіманд­рит могли бути добре знайомими. Отже, серед усіх настоятелів київських монастирів Афанасій Московитянин і Єлисей Плетенецький були «формально» рівними-тримали свої «подаван­ня» завдяки одному патрону, воєводі князю К. Острозькому. У часи ігуменства Афанасія відбулося поліпшення становища Межигір'я. Діяльності цього ігумена присвячена передмова Межигірського синодика, причому вона розкривається під та­ким кутом зору, ніби до того часу монастир багато років пере­бував у запустінні, а при Афанасії в обитель «яко же к некоему цветнику благовоному пщелншй рой иночествовати произволяющих множество»". Після смерті ігумен Афанасій був похо­ваний на території монастиря. Отже, у першій чверті XVII ст. межигірці створили власну схему монастирської історії: Межигірський монастир був заснований Андрієм Боголюбським; потім був довгий час запустіння, і, нарешті, обитель була відновлена ігуменом Афанасієм. Він, окрім того, збудував три церкви: Петра і Павла (1607), Св. Миколая при трапезній (1609), Спаську (1611). Можливо, тут слід говорити про перебу­дову та ремонт старих церков, котрі існували в XVI ст. Усі

30

церкви й монастир були освячені у квітні 1612 р. болгарським Софійським архієпископом Неофітом. Його приїзд набув широкого розголосу і привернув значну кількість паломників до монастиря. Нагадаємо, що на той час діяв київський уніатський митрополит Іпатій Потій, який боровся проти незалежних спрямувань православного священства. Потія під­тримувала офіційна влада в особі короля Сигізмунда III, який видавав привілеї уніатам на володіння церквами й монастирями в Києві. Але уніатський митрополит не мав підтримки серед більшості вірних та київського духовенства, яке прагнуло відновлення власної ієрархії18.

Освячення межигірських церков було одним з епізодів перебування Неофіта в Києві. Ця урочиста подія тривала кілька днів". Неофіт освятив також Святотроїцьку церкву в Кирилів­ському монастирі. Настоятелі київських монастирів приймали в себе болгарського архієрея, і, можливо, він залишився жити в Печерському монастирі. Із цього приводу Іпатій Потій скар­жився на непокірні Печерський, Миколо-Пустинський, Михай­лівський Золотоверхий, Кирилівський і Межигірський монас­тирі, які приймали в себе грека Неофіта й дозволяли йому освячувати церкви20.

До часу ігуменства Афанасія, але до приїзду Неофіта від­носиться й отримання монастирем ставропігії (1610) від Мат­фея, екзарха Константинопольського патріарха. У джерелах немає жодних звісток про те, яким чином монастир отримав цей статус. І хоча джерела не містять повідомлень про спроби захоплення Межигірського монастиря уніатами, але можливо, що ченці через ставропігію прагнули убезпечити себе від май­бутніх зазіхань з їхнього боку. Якщо освячення межигірських церков набуло широкого розголосу й навіть відклалося в місце­вому літописанні, то про отримання Межигір'ям ставропігії джерела мовчать. Ця подія не згадується ні в передмові Межигірського пом'янника 1625 р., ні в Межигірському литописі, ні ще деінде. Усі дослідники, які датують надання ставропігії 1610 р. (підтвердження в 1617 і 1620 рр.), посилаються на

31

М. Максимовича. Цей учений користувався, швидше за все, текстами грамот патріарха Іоакима 1687 р. і царя Петра 11710 р. Зазначені документи засвідчують ставропігію Межигірського монастиря з першої чверті XVII ст. Зміст та обставини видачі згаданих грамот ми проаналізуємо нижче, а зараз розглянемо ті частини документів, які стосуються ставропігійності монастиря в 1610-1620 рр. Згідно з тогочасною діловодною традицією, пат­ріарх Іоаким, надавши ставропігію, у кінці своєї грамоти перелі­чує грамоти своїх попередників: «... ипреждесего[1] дадестав-ропигіонь имь вь битности тамо святейшій Іерусалимскій Патріархь Феофань и все я Палестини, сь позволеніемь прочихь Восточншя Церкве Патріарховь: вселенаскаго Константино-польскаго, Александрійскаго же и Антіохійскаго, якоже его граммата, на хартій писанная, за руки его подписаніемь и за печатію, свидетелствуеть, мірозданія 7128 [1620] лета; [2] такожде и прежде того на водруженіе ставропігіи даде им граммату, за подписаніем руки и печатію, Матфей, архієпис­коп Мирликійскій, екзархь великія церкве Константиня града НовагоРима, влетомірозданія 7118 [ 1610];[3] ноивлетоот воплощенія ... Іисуса Христа 1617, Іоасафь, архіепископь Манемвасійскій, екзархь всего Пелопониса и место Патріарха Іерусалимского содержащій, присутствовавій во Авове граде, патріаршею волею, даде томужде Межигорскому монастирю, за подписаніемь руки своея і печатію, граммату на хартій писмени Гречески на водруженіе патріарші я ставропшіи ».

У грамоті Петра І від 11 березня 1710 р. згадуються доку­менти екзарха єрусалимського патріарха Іоасафа від 15 берез­ня 1617 р., патріарха Феофана від 10 липня 1620 р. та патріарха Іоакима від 28 лютого 1687 р. Отже, з'явилися точніші дати (число й місяць), але чомусь «випала» грамота 1610 р. Ця дата відсутня й у Наказі Києво-Межигірського монастиря до Катерининської комісії 1767 р.21

Оскільки тексти грамот 1610-1620 рр. не збереглися, і від­сутні жодні інші прямі свідчення про їх існування, може виник­нути припущення про їх «творення» в канцелярії патріарха

32

Єрусалимський патріарх Феофан

 

Іоакима 1687 р. На користь існування цих ставропігійних грамот указує те, що вони видавалися в першій чверті XVII ст, (тобто відносно незадовго перед 1687 р.) реальними, а не легендарними особами (Києво-Печерський монастир виготовив «грамоту» князя Андрія Боголюбського у другій половині XVI ст.).

Однак повернімося до наведеного вище уривка і зробімо аналіз поданої інформації. Першою (отже, найважливішою || значенням) названо грамоту від 10 липня 1620 р., надану Єрусалимським патріархом Феофаном IV (1608-1644). Цій грамоті надавалося найбільшого значення, оскільки Феофан відновив в Україні православну ієрархію, пам'ять про ці події завжди бу ла міцною. Коротко розглянемо обставини мого приїзду, Повертаючись до Туреччини після тривалого перебування и Московїї, Феофан прибув до Києва 22 бере ти 1620 р Підчас перебування на території Речі Посполитої його всюди супроводжували козаки. Напевно уже в цей ас починали налагоджуватися стосунки між казаками та Межгірським монастирем. За відсутності конкретних фактів можна робити тількі припущення

33

про причини виокремлення Межигір'я перед іншими київськи­ми святинями та чому на 1630 р. він названий козацьким. Не знаходимо жодної звістки про будь-яку зацікавленість козаків у піднесенні саме таким чином (через зміну статусу) Межигір-ського монастиря. У запорожців на той час існував військовий Трахтемирівський монастир.

Патріарх так описав своє перебування в Києві (грамота Богоявленському братству, що встановлює ставропігію (26 трав­ня 1620 р.)): « ... поклон учинивши належний на месцах знаме­ните святих: в монастире Печерском, обители пресвятой Богородици, где и мощи преподобних угодников Божиих различния видевше лобизахом и им достойную честь святини воздати судихом; в монастире Св. Николи Пустинном, в мо­настире святаго Михайла церкви Золотоверхой; в монастире святия Тройци Свято-Кирильском; в монастире Святаго Преображення Спасова Межигорском, где и Николи святаго Чудотворца и святих апостол Петра и Павла храми; в мо­настире Успения Пресвятия Богородици Терехтемирове, и розние церкви мирские в самом месте Києве, почавши от церкви соборной Успения Пресвятия Богородици, митропо-лии киевское, посред града, муром, и церкви Спаса святаго деревом новоотновление и коштом великим благочестивих граждан киевских украшенние и иние»22. Польська адміністра­ція ставилася до присутності Феофана з підозрою. Він відвідав усі київські святині, його постійно супроводжували козаки Петра Сагайдачного (приблизно у травні-червні він був позбав­лений гетьманства, але зберіг свій вплив на волості, займався справами Церкви). Феофан зустрічався з настоятелями монас­тирів, ченцями, вирішував поточні справи й роздавав підтвер-джувальні грамоти на ставропігію: Києво-Печерському монас­тирю 15 травня 1620 р."; Київському Богоявленському братству 26 травня 1620 р.24; Луцькому братству 20 червня 1620 р.; Києво-Межигірському монастирю 10 липня 1620 р. Ставропігійні грамоти отримали братства у Львові, Слуцьку, Вільно, Мінську. Усі ставропігійні права були надані до висвячення православної

34

ієрархії. Обговорення цієї акції відбулося на з'їзді духовенства та мирян 15 серпня в Києві. Але саме висвячення затягнулося до жовтня 1620 р. У вересні війська гетьмана Жолкевського зазнали поразки в битві під Цецорою, отже, тепер видався зручний політичний момент, коли годі було чекати покарання від польського уряду. На початку жовтня Ісайя Копинський був висвячений на Перемишльську єпархію, через кілька днів Йов (Борецький) став Київським митрополитом, а Мелетій Смотрицький - Полоцьким архієпископом. Пізніше у Трахте-мирівському монастирі Йосиф Курцевич був висвячений на єпископа Володимирського, Ісаакій Борискович - на Луцьк і Острог, Паїсій Іполітович - на Холм і Белз, грецький єпископ Авраамій був залишений для Турова й Пінська25.

Роздаючи грамоти на ставропігію, патріарх Феофан не мав на меті ослабити владу київського митрополита, адже на той час існував тільки уніатський митрополит, від якого й унеза-лежнювалися братства й монастирі. Питання висвячення православної ієрархії до Цецорської поразки не було вирішене остаточно. У Києві, крім братства, підтвердження своїх ставро­пігійних прав отримали тільки два монастирі - Печерський і Межигірський.

Повернімося до тексту грамоти Іоакима 1687 р. Наступна за порядком, але перша за хронологією ставропігійна грамота була видана в 1610 р. ігумену Афанасію Матфеєм, архієписко­пом мирлікійським, екзархом константинопольського патріар­ха. На той час у Межигірському монастирі не було жодної освяченої церкви, окрім того, потрібно було вести листування або переговори із самим Константинопольським патріархом і грамоту міг видавати тільки він або хтось від його імені. Сама по собі духовна особа, навіть якщо вона була патріаршим екзархом, не могла роздавати таких грамот. Це єдина із трьох грамот 1610-1620 рр., яка не має точної дати (числа та місяця), не відоме також місце видачі документа. Згадана обставина свідчить або про погану збереженість цієї грамоти вже в остан­ній чверті XVII ст., або про втрату нею значення порівняно

35

 

з наступними (1617 і 1620 рр.). Ми не знайшли інформації про обставини перебування архієпископа мирлікійського Матфея на території України. У 1608 р. помер київський воєвода князь К. Острозький. Смерть князя вплинула на загальний перебіг подій релігійного життя в Україні. Є підстави думати, що після смерті воєводи (подавана та патрона як печерського архімандрита, так і межигірського ігумена) Єлисей Плетенець-кий мав намір патронувати Межигір'я ще за життя Афанасія. Після смерті останнього в 1612 р., Плетенецький пробував змістити ігумена Гедеона Галичанина й поставити «свого» - Ісайю Копинського. За таких умов у Межигірського ігумена Гедеона були підстави убезпечити себе не тільки від уніатів, а й від печерського архімандрита. Вочевидь, із цим пов'язано те, що саме за його ігуменства були отримані дві грамоти на ставропігію в 1617 р. і 1620 р. Гостротою конфлікту можна по­яснити те, що перші грамоти були видані проїжджими екзар­хами, а не самими патріархами. Усі ці розмірковування мають теоретичний характер і можуть бути уточнені лише після з'ясування місії архієпископа Матфея.

Значно більше й конкретніше можна сказати про грамоту від 15 березня 1617 р., видану Іоасафом, архієпископом манемвасійським, екзархом усього Пелопоннесу й місцеблюстителем патріарха єрусалимського, тобто вищезгаданого Феофана IV. У Наказі Межигірського монастиря до Катерининської комісії 1767 р. вказується, що цю грамоту отримав ігумен Гедеон, а її надання було викликане тиском з боку уніатів; щоправда, Іоасаф у Наказі названий не екзархом, а патріархом єру­салимським. Грамота була написана грецькою мовою й видана у Львові. Тут несподівано постає проблема зв'язків Межигір­ського й Печерського монастирів. Досі остаточно не вирішено, хто на той час був межигірський ігуменом. За монастирським пом'янником 1625 р., це був «духовний син» Афанасія Герасим (перед схимою - Гедеон) з Галича (з 1612 по вересень 1623 р.)26. У 1613 р. Герасим отримав лист короля Сигізмунда III на «до-животне» ігуменство27. Згідно з Літописом Густинського

36

монастиря28, межигірський ігуменом три роки був Ісайя Копин-ський (бл. 1617-1619-1620 (?)), який прийшов до монастиря за настановою печерського архімандрита Єлисея Плетенецького29. Ісайя був тісно пов'язаний з Лаврою, брав участь в устрої Густинського, Братського, Мгарського, Ладинського монасти­рів. У 1620 р. єрусалимський патріарх Феофан висвятив його на єпископа Перемишльського. Ми припускаємо, що прибуття Ісайї на ігуменство викликало невдоволення і спротив певної частини межигірських ченців на чолі з Герасимом. У списках межигірських ігуменів пом'янника 1625 р. Копинський відсут­ній. У реєстрі документів монастирського архіву нема згадок про отримання ним королівського привілею на ігуменство. Отже, відбувалася боротьба за владу між прихильниками окремішності Межигірського монастиря від Києва (на чолі з Гераси­мом) та печерським архімандритом Єлисеєм Плетенецьким, який хотів здійснювати вплив на монастир через «свого» ігумена Ісайю Копинського. У грамоті царя Петра І 1710 р. ци­тувалися витяги з листа екзарха Іоасафа, у яких повідомляєть­ся, що Межигір'я віддавна має статус патріаршої ставропігії і що духовним і мирським особам заборонено втручатися у справи монастиря. Отже, якщо грамота 1610 р. за ігуменства Афанасія могла бути спрямована проти втручання уніатів, то грамота 1617 р. була спрямована на убезпечення монастиря як від впливу уніатів, так і від зазіхань Печерського монастиря. Врешті-решт Ісайя Копинський облишив претензії на Межигір­ський монастир, до ігуменства повернувся Герасим. Через кілька років Ісайя хотів повернутися на ігуменство, але його не пустила монастирська братія, хоча частина його прихильників вийшла з Межигір'я до Густинського монастиря30.

Утім, цікаво зазначити відсутність жодної позитивної чи негативної реакції на зміну статусу Межигір'я від настоятелів інших обителей та архієреїв. Факт межигірської ставропігії ніби ігнорувався як ефемерний. Поступово влада київського митрополита Борецького зміцніла, змінилася й загальна ситуація. Восени 1624 р. помер печерськип у     підрит Єлисей

37

Плетенецький (новим архімандритом став Захарія Копистенський). У Києві загострився конфлікт між Йовом (Борецьким) і козаками, з одного боку, та київським магістратом і уніат­ським духовенством - з іншого (кінець 1624 - початок 1625 рр.). Міському патриціатові була не до вподоби активність козаків у Києві. У результаті конфлікту були вбиті війт Федір Ходика та уніатський священик Іван Юзефович (Ходику підозрювали в таємних зв'язках з уніатами). Після конфлікту з козаками в самому Києві щодо конфесійної належності Воскресенської церкви на Подолі Ф. Ходика зрікся війтівського уряду й поїхав до Межигірського монастиря. Тут він збирався прийняти чер­нечий постриг від ігумена Коментарія. Але в лютому 1625 р. Ходика був схоплений козаками в монастирській церкві, потім вивезений у Трипілля й там убитий. За діями козаків стояв мит­рополит Йов (Борецький)31. Під час арешту Ходики Межигір­ський монастир не був розгромлений, але ця акція могла справити гнітюче враження на межигірських ченців. Погром уніатів у Києві на початку 1625 р. завершився повстанням Марка Жмайла й польською каральною експедицією. У грудні 1626 р. константинопольський патріарх Кирило І Лукаріс видав грамоту, якою ліквідовував усі надані після патріарха Ієремії ставропігіони (окрім Львівського й Віленського) для пара­фіяльних церков та монастирів і віддавав їх у відання місцевих архієреїв32.1 хоча в грамоті не вказані конкретні об'єкти, можна припустити, що в їх число потрапив і Межигірський монастир. Київські митрополити першої половини XVII ст. не вирізняли Межигірський монастир перед іншими обителями Києва й мит­рополії. В актових документах XVII ст. не знаходимо також звісток про те, що Межигірський монастир є ставропігіальним: усюди його називають «общежительним»; навіть на титульно­му аркуші монастирського пом'янника немає жодного натяку про це (натомість Печерський монастир у друкованих виданнях титулується як «святая Общежительная Лавра Печерская Кіевская Ставропигіа Архієпископа Константинопольского Патріархи Вселвнского »). Загалом до 1687 р. ні в королівських,

38

ні в гетьманських привілеях, ні в царських грамотах дується ставропігія Межигір'я.

Отже, умови існування Межигірського монастиря в першій третині XVII ст. були сприятливими для отримання ставропігій­ного статусу. Тексти уставних грамот до нашого часу не зберег­лися. Обставини дозволяють стверджувати, що грамоти 1610, 1617, 1620 рр. існували, а не були пізнішою фальсифікацією. Передумовами отримання ставропігії були антиуніатська позиція ігуменів Афанасія й Гедеона, а також бажання убезпечити себе від зазіхань печерського архімандрита Єлисея Плетенецького, який впливав на справи всіх монастирів Києва. У 20-ті рр. XVII ст. ситуація змінилася: була висвячена православна ієрархія (1620); помер Єлисей Плетенецький (1624); у Києві відбувся погром уніатів (1625). Причини тримання ставропігії зникли. Межигірці здобули собі потрібні грамоти, але через свою економічну слаб­кість, а також відновлення і зміцнення влади православних київ­ських митрополитів вони не змогли закріпити за собою ставропі­гійного статусу. Принагідно слід зазначити, що ставропігію могли отримати ті монастирі, що вже мали титул архімандрії. На відміну від Києво-Печерського монастиря, у Межигір'ї не було друкарні, печер, економічної сили та слави всеправославного центру, а отже, межигірці ніяк не могли реалізувати свій високий статус. Це призвело до того, що він був реально втрачений, а формально ліквідований грамотою Кирила Лукаріса 1626 р. Такий короткий період «тривання» ставропігії Межигір'я (найширші рамки -1610-1626 рр.) спричинив відсутність згадок про неї в «зовніш­ніх» і «внутрішніх» джерелах. Межигірська документація (на­приклад, пом'янник 1625 р.) не відобразила цього факту, оскільки ставропігійний статус від початку був зорієнтований назовні, проти претендентів на підпорядкування монастиря. А зазначені претенденти (уніатський митрополит, печерський архімандрит) воліли «не помічати», не брати до уваги грамоти про ставропігію Межигір'я. Звідси постала парадоксальна «змова мовчання» дже­рел різного походження про короткочасну й насправді досить ефемерну межигірську ставропігію тривалістю в 15 років..

39

І все ж питання про отримання Межигірський монастирем ставропігії в 1610-1620 рр. вважаємо не до кінця з'ясованим.

Вище вже згадувалося про активну позицію запорозького козацтва в заснуванні Київського Богоявленського братства, відновленні православної ієрархії в Україні, але немає звісток про їхню підтримку Межигірського монастиря в першій чверті XVII ст. Тут ми впритул підходимо до питання про причини обрання військовим монастирем саме Межигір'я, а не якого-небудь іншого монастиря. Вважаємо, що причинами цього могли бути розташування обителі (поряд з Києвом, а не в самому Києві) і традиція, яка поступово складалася впродовж XVII ст. За легендою, одним із перших священиків у Самарському монастирі був чернець Межигірського монастиря, який прибув до Самарської церкви в 1602 р." Можливо, ця випадковість переросла у традицію брати священиків саме із цього монасти­ря, а не з іншого. Тим більше, що на той час не було православ­ного митрополита, який, за канонами, мав надавати священика на Запорожжя. Це й дозволяло козакам самостійно обрати обитель для поповнення «кадрів» священства на землях Коша.

Перебудова Межигір'я на початку століття могла відбути­ся за значної фінансової підтримки або патрона обителі князя К. Острозького, або киян, або козаків. Усі церкви, збудовані коштами козаків, у народі називалися козацькими. Згадка про те, що Межигір'я вважається козацьким монастирем, є у Львів­ському літописі під 1630 р. Німецькі найманці пограбували Іор-данський монастир і підступали до Межигірського, але ченцям вдалося підготуватися до оборони. «Що ж, розумієте, в яком ми страху були, же юж в козацькім монастиру, на котрий вшисткі зубами скреготали! І певне, гди би ся їм вєдлуг замис-лов їх повело, вшисткой би ся русі було достало, але тамтому місцу на горі так ся трагедія точила» На жаль, це єдина глуха звістка про те, що монастир мав ранг козацького, яка не дає змоги зробити якісь ширші висновки.

Симеон Окольський - шляхтич, який брав участь у приду­шенні повстання Якова Острянина 1638 р., - так описував

40

зустріч запорожців-повстанців на волості: «...едни порохи готують, другів людей, тій гроши, тій провіянть; уже шпиталь свой Терехтемировь опатрили, уже им монастир Межигорскій applaudet [аплодує. - О.К.], уже пещери голдують, уже на водах переходи готовій... »'

Отже, маємо два свідчення про взаємну зацікавленість запорозьких козаків та Межигірського монастиря. У першому випадку автор Львівського літопису М. Гунашевський, який симпатизував запорожцям, переживав за долю монастиря' через напад супротивника (при написанні користувався «нови­ною» отамана Тимофія Оренди). У другому - про радість Межигір'я з приводу виходу на волость запорожців-повстанців писав шляхтич з табору польської каральної експедиції. Обидві згадки писалися «по гарячих слідах» козацьких повстань Тараса Трясила (1630) і Якова Острянина (1638).

Можна припустити, що Межигірський монастир робив для повсталих запорожців певні послуги і мав із цього зиск. Ця співпраця мала бути взаємовигідною. Повстанці могли вико­ристовувати монастир як склад, шпиталь для поранених, місце для відпочинку та переховування, місце переправи через Дніп­ро. Межигірці мали прибуток з продажу припасів і горілки, повстанці могли дарувати обителі частину награбованої здо­бичі, місцеві жителі також могли залишати в монастирі гроші та майно на час повстання, із чого монахи теж мали зиск. Такій співпраці відповідало й розташування Межигір'я: на північ від Києва (центру воєводства), серед лісів, боліт і озер. Земельні володіння монастиря розташовувалися на той час компактно довкола обителі й не страждали через напади повстанців та польських каральних експедицій, на відміну від земель, розта­шованих південніше Києва (біля монастиря проходили шляхи місцевого, локального значення). Межигір'я могло стати жерт­вою тільки невеликих роз'їздів, загонів шукачів здобичі, які завше нишпорили довкола тогочасних воюючих армій. Так, мо­настир погромили повстанці Косинського в 1594 р., а в 1630 р., завдяки  укріпленням,   монастир  устояв  перед  загоном

41

німецьких найманців. Не було постійних наїздів на межигірські маєтності й з боку світських або духовних осіб упродовж усьо­го періоду існування Межигір'я в XVII—XVIII ст.

Завдяки своєму місцю розташування, Межигірський монас­тир був зручний для зупинки запорожців. Напевно, особливо багато їх прибувало в час повстань. Ставропігія не була першо­причиною вирізнення козаками Межигірського монастиря перед іншими обителями, як вважали історики-позитивісти XIX ст., шукаючи раціональне пояснення вибору запорожців. Уже з другої чверті XVII ст. в монастирському синодику записа­но багато козаків. У синодиках інших монастирів (Михайлівсько­го Золотоверхого, Микільського, Софійського, Печерського) їх було набагато менше. У XVIII ст. запорожці використовували монастир як місце зупинки на шляху до Петербурга, відпочива­ли тут, залишали коней та речі на зберігання. Подібна практика, вочевидь, існувала й у першій половині XVII ст.

 

2.2. Підпорядкування Війська Запорозького

 Низового духовній владі ставропігійного

Києво-Межигірського монастиря

 

В останній третині XVII ст. відбулося юридичне оформлен­ня зв'язків Межигір'я та Коша. Запорожжя стало парафією мо­настиря (до 1709 р.). Після повернення січовиків з-під протекції кримських ханів у 1734 р. межигірці поновили свою духовну владу над Військом Запорозьким Низовим. Однак обставини та перебіг цих подій не привернули уваги дослідників.

У роки Визвольної війни Богдана Хмельницького межигір­ські ченці, як і все духовенство, переживали скрутні часи. Монастир отримував універсали і грамоти від гетьманів, царів і королів на маєтності, але всі села були розграбовані. Охорон­ні грамоти та звільнення від жовнірських постоїв мало допома­гали. До того ж певний час монастир знаходився за кордоном

42

Гетьманщини, на території Речі Посполитої (1667-1686). У 1665 р. обитель ущент згоріла. Проте, як нам видається, саме в цей час почала відновлюватися козацька ідея про винятко­вість Межигірського монастиря порівняно з іншими київськи­ми святинями. На це впливала «штучна» відірваність від Києва, розташування монастиря на кордоні між двома воюючими дер­жавами, відсутність втручання з боку київських митрополитів у внутрішнє життя обителі, а також позиція запорозького козацтва. Після смерті Богдана Хмельницького Кіш перебував у перманентній опозиції до політики наддніпрянських гетьма­нів, сам активно втручався в політичну боротьбу (наприклад, Чорна рада 1663 р.). Сила Коша була в тому, що багато молодих людей прагнули реалізувати себе у військовій справі та уникну­ти різних негараздів у себе на батьківщині. Запорозька Січ була напівдержавним утворенням, однак сильно залежала від поста­чання продовольства, зброї та речей побутового вжитку з Над­дніпрянщини. Для забезпечення духовних потреб низовиків Січ потребувала священиків з волості. Цілком закономірно, що із самого початку появи церковних споруд на запорозьких зем­лях священики приходили з Києва, Київщини й Межигірського монастиря зокрема. У період з 1576 р. по 1709 р. на січових землях відомо лише кілька храмів, відомості про існування яких інколи мають характер легенди:

1. Трахтемирівський монастир (з 1576 р.). Цей козацький монастир був розташований у Наддніпрянській Україні, але він мав незаперечний вплив на розвиток церковної справи на Запо­рожжі. З 1670-х рр. тривалий час перебував у запустінні.

2. Самарський Пустинно-Миколаївський монастир. Згідно з місцевою традицією, вважається, що близько 1576 р. на острові між річкою Самарою та її рукавом Самарчиком було побудо­вано невеличку дерев'яну церкву в ім'я Святого Миколая. У 1602 р. церкву було перетворено на монастир. Настоятелем його став викликаний з Межигірського монастиря ієромонах Паїсій, родом з Валахії".

43

3. Микитин Ріг (Микитинська Січ існувала в 1628-1652 рр.). Січова церква.

4. Старий Кодак. Похідна церква в ім'я архістратига Михаїла (з 1656 р.).

5. Чортомлицька Січ (існувала в 1652-1709 рр.). Церква в ім'я Покрови Пресвятої Богородиці, богослужіння почалося на початку жовтня 1659 р.

6. Новий Кодак. Церква в ім'я Святого Миколая, відома з 1645 р.

7. Стара Самара. За словами Д. Яворницького, тут існувала церква з XVI ст.

8. Личкове. Церква існувала в 1706 р.

Зважаючи на рухливий спосіб життя низовиків, малозасе-леність Низу та постійну небезпеку з боку татар, немає нічого дивного, що на землях Коша практично не було храмів, які б за­безпечували духовні потреби козаків. Практикувалися похідні церкви, користування церквами в містах, селах, монастирях за межами Запорозьких Вольностей.

У цей час можна спостерігати подібність становища межигірців і запорожців: і ті й інші розташовувалися «за кор­доном» або «на кордоні». Ось як характеризував становище Межигір'я ігумен Феодосій Васковський у вересні 1679 р.: «... а ту w tym niewinni, ze Kijowska z owego boku Dniepra granica nieszeroka, nie ту graniczyli, ani spdd jednego pana wybijajqc sit;, drugiemu nie poddawamy sifpanu, zawsze najednym miejscu siedzimy, zawzdy za wszystkich Pana Boga prosimy, nikomu siq nie przeciwimy sig, ktory starajie pozbawic nas laski Bozkiej і ludzkiej, lecz jego zamysly na jego glowe sig оЬгасащ і obrocq»".

У 1672 p. почалося листування між кошовими отаманами та межигірський ігуменом Феодосієм Васковським. Листування велося з перервами й закінчилося тим, що Кіш визнав Запо­розькі Вольності парафією Межигірського монастиря, брав його під свою опіку, а монастир був зобов'язаний направляти на Січ потрібну кількість священнослужителів та утримувати

44

 

 Рєпін. Запорожці пишуть листа турецькому султану. Фрагмент. 1880-1891 рр.

військовий шпиталь. До нашого часу збереглися листи-універсали запорожців за 1676, 1683, 1686 рр.38 (див. додаток А).

На початку 70-х рр. XVII ст. кошовим отаманом на Січі був Іван Дмитрович Сірко, але 19 квітня 1672 р. по дорозі в м. Курськ він був арештований полтавським полковником Федором Жученком і згодом висланий у Сибір.

Перший, не збережений, лист Коша до межигірської братії датується 20 квітня 1672 р. Він був підписаний кошовим ота­маном Овсієм Шашалом і військовим суддею Стефаном Обідом уже наступного дня після арешту Івана Сірка. Інформацію про цей лист містить опис 1775 р., а тому його сенс та зміст зали­шаються невідомими39. Наприкінці 1672 р. І. Сірко повернувся із Сибіру, і відтоді ми маємо реальний лист, датований 28 трав­ня 1676 р., у якому написано: «Любо-то по написаню першого листу нашого повторноє наше при чолобитью вносимь проше-ниє за обрадою ц-клого Воиска ... прислать якую особу на пра­вій крилось уставника, где жь панове дяки свіцкие єдно до

того не способни, хочь яки и єсть... ». Далі йдеться про ухвалу Ради надавати кошти для монастирського шпиталю. Лист за­кінчується словами: «О то повторне и по десять упрошаючи, молитвамь вашим с(вя)тимь себе вручаємь»ю. Тут зазна­чається, що звертання до Межигірської обителі не є першим, -отже, були інші спроби, зроблені Іваном Сірком або кимсь іншим. У цьому листі нічого не сказано про те, що Січ хоче ста­ти парафією монастиря. Попереднє підпорядкування церкви на Січі можна було змінити лише через вищу духовну та світську владу. Але, як на нашу думку, і Межигір'я, і Кіш хотіли виріши­ти свою справу самостійно, не залучаючи духовних і світських можновладців. Межигір'я в той час розташовувалося на території Речі Посполитої, а митрополит, незважаючи на гео­графічну близькість, в іншій державі - Гетьманщині. Саме в цей час велися переговори між ігуменом Феодосієм Васковським та Кошем про підпорядкування січової парафії Межигірському монастирю. Переговори могли ускладнюватися тим, що на Січі переобиралися кошові отамани. Врешті-решт усе було виріше­но, і на прохання Феодосія Васковського 4 жовтня 1683 р. Ме­жигір'я отримало Універсал Військової Ради, підписаний кошо­вим отаманом Григорієм Івановичем і старшиною. У документі говорилося, що тільки священики з Києво-Межигірського монастиря можуть відправляти службу в січовій церкві Покро­ви Пресвятої Богородиці. Висловлювалося рішення, щоб мо­нахи «д[у]ховними отцами товариству били, жеби парафия наша запорожская в держаню ихь била». Ставилася умова: «Тоє єднак варуємо, аби з мнтря на то с[вя]тоє дело приси­лано людей способнихь, статечних сщенников двохь, діакона и уставника». Отже, стосунки, які вже склалися між Межигір­ський монастирем і Кошем defacto, бумі закріплені юридично1.

Утім, через кілька років сталися важливі зміни. У квітні 1686 р. відбулося остаточне прилучення земель між річками Ірпенем та Стугною до Московської держави, а отже, і до Гетьманщини. Того ж року українська Церква була підпорядкована москов­ському патріарху. Київський митрополит Гедеон, за підтримки

46

гетьмана Івана Самойловича, спробував поставити Межигір­ський монастир і церкви Запорожжя під свою безпосередню владу, але це йому не вдалося. Межигірський ігумен Феодосій Васковський відкликав своїх ченців із Січі, і це стало причиною гнівного листа запорожців від 29 травня 1686 р. Запорожці писали, що будуть бити чолом государю, патріарху, гетьману, щоб вони виказали милість і залишили запорозьку церкву як є: «Не будеть церковь Божия и наша отлучена от мнстиря общежителного Межигорьского, поки в Анепре води и нашого Войска Запорожского Низового будеть»1. Козаки також нага­дували, що вони ніколи не підлягали владі митрополита київ­ського, бо перебувають у степах: «И гди ж Божая и наша цер­ков, межи кочовисками агарянскими зостаючая, не подлегает в ласти ясне освецоного княжати метрополити кіевского, бо не в Малороссійском найдуется горизонте, але за границею, в полях татарских, на помножение чести Гспдней и на духов­ную воисковую потребу, яко православніх християн»". За врегулювання конфлікту взявся московський патріарх Іоаким (1674-1690). Він був пострижеником Межигірського монасти­ря, але навіть після того, як переїхав до Москви і став патріар­хом, продовжував підтримувати межигірців грошима та пода­рунками, листувався з ігуменами. Іоаким видав монастиреві дві грамоти - від 28 лютого 1687 р. і 5 березня 1688 р. Ці документи збереглися в матеріалах Архіву Св. Синоду4" та Коша Нової Запорозької Січі. Грамоти відрізнялися за змістом.

Текст першої грамоти починався зі вступу, де широко цитувалося Святе Письмо, далі містився короткий опис Межи­гірського монастиря та перелік його церков, вихвалялися бла­гочестя та мудрість ігумена Феодосія Васковського; патріарх також згадував, що сам був пострижеником цього монастиря й жив там кілька років, звідки був забраний патріархом Нико-ном до Москви. Далі вказувалося: щоб завадити всяким втру­чанням «в том общежителном Межигорском монастире, ради общежителства утверждения, устроихом ставропигион, си єсть крестоводружение наше патриаршеское Всероссийскаго

47

престола». Патріарх стверджував свою владу завдяки історич­ній схемі спадковості: митрополичий престол перейшов з Києва до Володимира, потім до Москви, а отже патріарх має у своїй владі Московську державу, Малу, Білу, Чорну Русь. Згадував Іоаким і про те, що завжди допомагав Межигірському монас­тирю подаяннями, а особливо для побудови кам'яного Преображенського храму. Патріарх просив усіх своїх наступ­ників не обділяти милістю Межигірську обитель: «...и отселе в будущая времена оний монастьфь да именуется ставропи-гион патриарший Московский» - ніхто з духовних осіб не має права втручатися у справи монастиря. Водночас патріарх підтверджував права Межигірського монастиря на різні земельні угіддя. Давалися й деякі настанови ігумену: у церков­них відправах поминати московського патріарха та київського митрополита; вибирати ігумена загальною радою монахів; якщо ігумен не зможе приїхати на висвячення до Москви, то за наказом має бути висвячений київським митрополитом. Митрополит мав право посвячувати достойних із числа братії в ієромонахи та поставляти в диякони46. На свята межигірський ігумен зобов'язувався відвідувати в Києві митрополита. Наприкінці тексту вперше за все XVII ст. згадувалися три ранні грамоти на ставропігію: патріарха Феофана 1620 р.; Матфея, архієпископа мирлікійського, 1610 р.; Іоасафа, архієпископа манемвасійського, 1617 р.

Вважаємо, що грамота Іоакима закріпила фактичний стан речей, що склався на той час: Межигірський монастир уже мав високий ступінь незалежності від київських митрополитів завдяки талановитим управлінцям: ігуменам Варнаві Лебедеви-чу (1630-1665), Феодосію Васковському (1669-1703) - та своє­му географічному розташуванню (поза межами Києва, на кор­доні між двома державами).

Конфлікт з київським митрополитом не був вичерпаний, і Феодосій Васковський відправив до патріарха Іоакима послів -ієромонаха Іродіона, диякона Гавриїла та монаха Філарета. Вони прибули до Москви 24 лютого 1688 р. Результатом

48

посольства стала патріарша грамота від 5 березня 1688 р. Гра­мота була видана спеціально для закріплення Війська Низового за Межигірський монастирем (зберігається в матеріалах Коша Нової Запорозької Січі). У грамоті Феодосій Васковський титу­лується як «Киево-Межигорской ставропігиальной обители предводитель». Патріарх підтвердив право Межигірського монастиря надсилати на Січ ієромонахів, дияконів, монахів і послушників. У документі називалася причина видачі грамоти -намагання київського митрополита Гедеона (кн. Святополка-Четвертинського) поширити свою владу на Запорожжя, «чого раніше ніколи не було». У зазначеній грамоті є пряма вказівка про уставні грамоти на ставропігію попередників московського патріарха: «Воеже би в немь архиерейскимь их [московських патріархів. - О.К.] наблюдениемь издревле [1610-1620 рр. -О.К.] и в недавних летехь [1687 р. - О.К.] утвержденний ставропигионь соблюдался и хранился непорушно во веки».

У 1688 р. грамоти на ставропігію отримали Межигірський монастир, Печерська лавра, Чернігівська єпархія на чолі з Ла­зарем (Барановичем). Таким чином, московський патріарх роз­в'язував кілька проблем: 1) послаблював владу київського митрополита; 2) підвищував статус монастиря, де був постри­жений у ченці; 3) задовольнив вимоги Коша щодо духовної влади на Запорожжі. Загалом, як видається, це була цілеспря­мована акція на ослаблення влади київського архієрея.

Від того часу церква Запорозьких Вольностей вищою духов­ною владою офіційно була визнана як парафія Межигір'я. Маємо дуже мало свідчень про те, як монастир реалізовував ставропігій­ний статус у повсякденному житті. По-перше, обитель постійно надсилала своїх монахів на Запорожжя48; по-друге, призначала ігуменів до Самарського, Лебединського та Левківського монас­тирів; по-третє, отримувала переваги в майнових суперечках.

Юридичне оформлення впливу Межигір'я на Січ завершилося грамотою Петра І від 12 травня 1698 р. на виключне право монас­тиря продавати воскові свічки на території земель Війська Запо­розького Низового. Текст грамоти не зберігся. Є лише згадки про

49

нього, які датуються 1774 і 1775 рр., тож не виключено, що такої гра­моти не було й вона є пізнішою вигадкою межигірських монахів50.

Після смерті московського патріарха Адріана" у 1700 р. цар Петро призначив Стефана (Яворського), митрополита рязанського й муромського, екзархом та місцеблюстителем патріаршого престолу. Цар мав тісні контакти з українським духовенством і за допомогою «варягів» з Києва проводив секу­ляризаційні реформи. З подачі Стефана (Яворського) 12 люто­го 1703 р. цар Петро наказав межигірському архімандритові Феодосію Васковському бути в «послушаніи» київського мит­рополита Варлаама (Ясинського). Причина скасування ставро­пігії була визначена так: «...противность і непослушание, являя себя ставропигіи патриаршей. Престол же кіевской митрополій уничижая»". Відтепер митрополит знову отримав право втручатися у справи монастиря. І межигірець Іродіон Жураховський їздив на Січ уже не як представник Межигір'я, а від київського митрополита й усього духовенства Малої Росії".

Але через декілька років ситуація змінилася. Наприкінці 1708 р. у складі царського посольства на Січ поїхав намісник Межигірського монастиря той самий Іродіон Жураховський з листом, який мав схилити запорожців до вірності царю. Козаки зустріли посольство досить брутально: одного з послів хотіли втопити, а Жураховського називали шпигуном і хвали­лися спалити його в просмоленій діжці. Зазначений інцидент спричинив те, що в січні 1709 р. митрополит Іоасаф Кроков-ський за царським наказом висвятив Іродіона на архімандрита Межигірського монастиря. Це надання було персональним, тому через рік, 11 березня 1710 р., на прохання нового настоя­теля цар Петро дав нову грамоту на архімандрію. У документі згадувалися заслуги Жураховського і монастиреві надавалася архімандрія та поновлювалася ставропігія (бути під благосло-вінням святійших московських патріархів). У зв'язку з останнім знову були згадані грамоти 1617, 1620, 1687 рр.и

Після прийняття Духовного регламенту Межигірський монас­тир перетворюється (червень 1722 р.) на ставропігію Св. Синоду.

50

Тепер усі синодальні укази надсилалися безпосередньо до мо­настиря або через київську духовну консисторію. Межигірські архімандрити номінувалися Св. Синодом, і саме поставлення ченця настоятелем до Межигір'я вважалося підвищенням.

Київські архієпископи не забували нагадувати Св. Синоду про те, що ставропігійний статус монастиря - справа не сивої дав­нини, а нового часу: «Мижигорский монастирь обретающийся близ Києва, который ныне определяется ставропигиею, а на пред сего бшл в владении Киевских Архиереев» (Реєстр монастирів і пустинек для Св. Синоду, поданий 8 червня 1722 р.)". Для широ­кого світського загалу ставропігійний статус Межигірського мо­настиря був малопомітним, принаймні в першій третині XVIII ст. Обер-секретар Сенату Іван Кирилов, використавши переписи та анкети 1724-1726 рр., зазначав: «Монастирь Мижигорский у ре-ки Днепра, от Києва в 15 верстах, в нем архимандрия, церковь одна каменная да деревянних три». Порівняймо запис Крилова про інший ставропігійний монастир: «...старинний монастирь Печерский, в нем архимандрия и множество монахов. ... Сей Кие-во-Печерский монастирь ставропигиальний, надлежащий к Си­ноду, а киевские архиереи над ним власти не имеют ».

Існує непряме свідчення про те, що ще у XVIII ст. грамоти першої чверті XVII ст. існували, але вважалися в самому монас­тирі не надто важливими. Зберігся реєстр архіву Межигірського монастиря, що складався на початку XVIII ст. (згодом він допо­внювався новими записами). Тут вказуються такі документи:57

Грамота паргаминна Блгочест: Цря Петра Алексеевича на Ставропигию Року 1710

Грамота Великая на Паргамене Стейшого Патриярхи Московского Іоакима на Ставропегию Монастыреве Межигорскому даная Року АХПЗ [1687] Мца февраля КИ [28] тут же иньїх Архиереев Грамоти Д [4], о них же стейший Иоаким вспоминает ву своей Грамоте [виділення наше. - О.К.].

Указь стейшаго Прав: Синода подтверждающий Ставропигию. 1722.

51

Отже, на першу чверть XVIII ст. межигірці надають ваги тільки грамотам Іоакима, Петра І та Св. Синоду, оскільки на той час юрисдикція константинопольського патріарха була не чинною. Щодо більш ранніх грамот, то на них ніколи не поси­лалися для захисту монастирських прав. Можна, звичайно, стверджувати, що через отримання нових грамот потреби в старих не було, але є безліч прикладів, коли документи на майно XVI ст. зберігали свою вагу й через двісті років. Ставро­пігійні грамоти теж були спрямовані на те, щоб убезпечитися від втручання у свої справи, у тому числі й майнові.

2 липня 1744 р. Єлизавета Петрівна підтвердила указ Петра І про ставропігійний статус Межигірської обителі. Ця грамота з'явилася водночас із поверненням колишніх переваг і титулів митрополичій кафедрі.

На початку XVIII ст. Межигір'я позбулося своєї січової па­рафії, переживало скруту через пожежу 1717 р. У 1734-1735 рр. запорожці повернулися під владу Росії. Справа повернення земель Війська Запорозького під духовну опіку Межигірського монастиря пройшла досить швидко та безболісно. Ішла підго­товка до російсько-турецької війни 1735-1739 рр., і січовикам створювали режим повного сприяння для їх повернення з-під влади кримського хана. На початку квітня 1734 р. козаки від­правили до Києва своїх посланців із щонайпокірнішим листом, повідомляючи про повернення на Батьківщину і прохаючи через графа Вейсбаха пастирського благословіння київського архі­єпископа на влаштування церкви Покрови Пресвятої Богоро­диці, без чого й сам Кіш не міг існувати. Архієпископ Рафаїл (Заборовський) відразу дав свого благословенного листа, якого граф Вейсбах при своєму листі від 19 квітня 1734 р. надіслав до Коша. Рафаїл надав своє архієрейське благословіння на побудо­ву церкви Покрови і служіння літургії архімандриту при Війську Запорозькому Гавриїлу. Митрополит надіслав також антимінс та нововидане в києво-печерській друкарні Євангеліє58.

Водночас у справу церковного підпорядкування Січі втрутився Іродіон Жураховський, який у 1708-1709 рр., будучи

52

в сані ієромонаха Межигірського монастиря, був надісланий у Січ, щоб відмовити запорожців від підтримки ними гетьмана Івана Мазепи. 1709 р. Жураховський став архімандритом Межигір'я. У 1721 р. кандидат Іродіон був хіротонізований на київського митрополита, а в 1722 р. переміщений у чернігівські архієпископи і був ним до 1734 р., коли його знову перевели до Межигірської обителі через старість. Ще в липні 1734 р. він надіслав свого листа до Коша, у якому повідомляв запорожців про залишення ним Чернігівської єпархії через хвороби та повернення до Межигірської обителі на місце настоятеля. Козаки зачитали послання на Військовій Раді, дізналися про переведення Іродіона до Межигір'я і були задоволені його ува­гою: «Вєлцє за тое вагиему архієрєиству и мєжигорской братіи, же нась не нуждаєтєся, синовскоє наше подякованиє воисковоє и благодарствіє возсилаємь »"'. Відповідь була віді­слана в кінці 1734 р. через обухівського жителя Дмитра Пере-христа. Справа підпорядкування Січі духовній владі Межигір'я була сприйнята позитивно: «...да благоволите мєжигорским законникамь по получении оного об явить, иж би они зболили в надій прєбивать, же ми их по совіту всіх наших войскових курінних атамановь и протчіих стариковь не чуждаємося и благоволимо за настоятєлєй духовних сєбі приняти, ток-мо нам до весни почекають, закимь на семь нашемь ниніш-нємь новопосєлєніи ... кошємь утвердимося. И о том всєсил-ного Гспда молите. Егда утвердимося, то в той чась вашєму архієрєиству и мєжигорским законникамь, за указом его висо-кографского сіятелства, можемо прєдложить к сєбі Воиску и мнстиря тамошнєго Мєжигорского настоятєлєй в духо­венство запрошєвать »'°. Лист дійшов у лютому 1735 р.

Архієпископ Рафаїл (Заборовський) знав усе про листу­вання й 7 березня 1735 р. надіслав запорожцям своє благосло­вення у справі закріплення зв'язків Межигірської обителі та Коша: «Аа благоволите ...по давнєму обикновєнию и по ни-нішной ласковой обітници впрєдь иміти сєбі и всєму ... Воиску обитєли Кієво-Мєжигорской законниковь за духовних

53

отцовь и настоятєлєй, а самую тую Стую обитель 6 милос-тивномь своємь прізрініи благодітелскомь содєржати... »".

У той же день архієпископ надіслав копію свого листа до Іродіона Жураховського в Межигір'я. Той, у свою чергу, написав три листи. Перший, від свого імені, кошовому отаману Івану Малашевичу, у якому дякував Війську Запорозькому за прихильне ставлення до межигірців, повторно просив низови­ків стати ктиторами монастиря. Другий лист написаний від імені всієї межигірської братії до кошового, курінних отаманів та всього січового товариства. У ньому монахи дякували коза­кам за виказану милість і направили на Січ ієромонаха Павла Маркевича, щоб «всєнижайший уклонь отьдать и благодарє-ніє сь привітствіємь и зичливостію врємєнних и вічнихь благь за таковую благосклонную ко обитєли нашой милость». Третій лист Жураховського адресувався наказному отаману Андрію Вербецькому з висловленням подяки «за такь ваше высокоє к нашой убогой обитєли патронство и ходатайство». Поки що не вдалося з'ясувати, як саме цей чоловік допоміг Межигірському монастирю повернути духовну владу над Запорозькою Січчю".

ЗО березня 1735 р. київський генерал-губернатор Йоган Вейсбах отримав від запорожців лист-прохання, щоб з Межи­гір'я кожного року для переміни до Війська надсилалося по три священики та по два диякони. Про це Вейсбах відписав на початку квітня 1735 р. Рафаїлу (Заборовському), а той, у свою чергу, архімандритові Іродіону Жураховському".

У період 1709-1734 рр., коли запорожці перебували на території Кримського ханства, у церковному житті Російської держави відбулися зміни. Згідно з указом царя Петра І 25 січня 1721 р. було створено Духовну колегію (Синод). Церква мала перетворитися на складову частину державного механізму. У травні 1722 р. вийшов царський указ про встановлення поса­ди обер-прокурора Синоду, який мав, спираючись на апарат «фіскалів і екзекуторів», здійснювати нагляд за діяльністю Синоду, ієрархів і духовенства. Синоду підпорядковувалися

54

єпархії, які очолювалися єпископами або митрополитами. При єпархах існував судово-дорадчий орган - консисторія, яка зай­малася поточними єпархіальними справами та судом над духо­венством. Митрополитові або єпископу підпорядковувались усі релігійні споруди на території його єпархії, крім ставропігіаль-них, таких як Києво-Межигірський монастир та Печерська лавра, котрі були під керівництвом Синоду. Єпархіям підпоряд­ковувалися протопопи' та духовні намісні правління, які мали слідкувати за церковним життям на місцях. З огляду на автоно­мію Запорожжя і традиційні зв'язки з Межигірський монас­тирем, у Війську склалися специфічні умови для управління Церквою. Києво-Межигірський монастир був ставропігійний і не підлягав юрисдикції митрополита київського. Отже, став­ши парафією цієї обителі, Кіш отримав ряд переваг, зважаючи на своє прагнення контролювати всі сфери життя Війська. Але київський митрополит виконував важливі функції, які не стосу­валися сфери діяльності Межигір'я (про них ітиметься в на­ступному розділі).

Отже, у питаннях церковного життя владу над Запорож­жям поділили межигірський архімандрит та київський митро­полит. У вирішенні деяких питань брали участь Колегія інозем­них справ, київський генерал-губернатор, гетьман. В основному це були проблеми переміщення осіб та вантажів, оскільки пи­тання віри й переміщення осіб православного обряду з Туреч­чини та Польщі набирало політичного забарвлення. Світська влада також займалася реєстрацією та перевіркою паломників, котрі приїздили до Києва, установлювала митниці й застави для контролю за переміщенням людей, що було особливо актуальним під час епідемій чуми 1738,1739,1750,1760,1770 рр. та воєн 1735-1739 і 1768-1774 рр.

Користуючись статусом ставропігійного монастиря, Ме­жигір'я намагалося збільшити власні вигоди від січової пара­фії. Проте тільки з поверненням запорожців під владу Росій­ської імперії економічне становище монастиря стало потроху поліпшуватися. У період Нової Січі ставропігійний статус

55

 Московський патріарх  Іоаким (Савєлов)

 

утілювався в тому, що монастир надсилав на Січ духовенство, ви­користовував економічні потуж­ності приписного Самарського монастиря та міг перешкоджати збиранню милостині на Січі чен­цями інших монастирів (особли­во це стало актуальним з 60-х рр. XVIII ст.). На Київщині монас­тир намагався використовувати незалежний статус для реалізації матеріальних інтересів. Так, оскільки у 1736 р. українським монастирям було заборонено купувати землі, Межигір'я намага лося збільшувати свій земельний фонд через посередництво Коша.

Отже, Межигірський монастир упродовж XVII-XVIII ст. неодноразово змінював свій статус у Київській митрополії. Під тиском різних обставин обитель кілька разів володіла ставро­пігією: 1) з 1610 р. до 1626 р.; 2) з 1687 р. до 1703 р.; 3) з 1709 р. до 1786 р. (див. додаток Б). Протягом XVIII ст. ставропігія Межигірської обителі поступово нівелювався.

Таким чином, ставропігійний статус Межигір'я не був першопричиною обрання його низовими козаками як «свого». Ця теза виникла як наслідок позитивістського методу істориків XIX ст., які шукали раціональне пояснення кожному факту. Однак з наведеного вище випливає, що співвідношення ставро­пігії й запорозького обрання має зворотну залежність: друге надання ставропігії в 1687-1688 рр. було наслідком позиції, якої дотримувалися запорожці (бажання бути під опікою саме Межигірського монастиря). Ставропігійний статус монастиря найвиразніше проявився в опіці над низовим козацтвом, особ­ливо в час Нової Січі (1734-1775). За словами сучасників сере­дини XVIII ст. (наприклад, Мишецького, Яценка-Зеленського),

56

 

Межигір'я у XIX ст.

 

 

 

 

 

 

 

ніхто не знав і не пам'ятав, чому саме Межигір'я, а не інший монастир, надсилав своїх священиків на Січ.

Незважаючи на свій високий статус і титул, Межигірська обитель мало чим відрізнялася від інших монастирів Київської митрополії: він ніколи не був занадто багатим, не мав друкарні, не був надто популярним серед паломників. Межигір'я ніколи не мало такого впливу на справи Київської митрополії, як Михай­лівський Золотоверхий, Печерський, Софійський кафедральний монастирі. Можна стверджувати, що мешканці Києва та й самі запорожці XVIII ст. не відчували того пієтету перед Межигір­ський монастирем, про який писали дослідники XIX ст. Форму­ванню легенд та міфів навколо Межигір'я й запорожців сприяла трагічна доля їх обох: Січ була зруйнована, а через кілька років припинив існування монастир. Романтична доба кінця XVIII ст. - першої половини XIX ст. сприяла героїзації козацтва, запорожців і всього, що було пов'язано з ними. Міф про виключну особливість Межигірського монастиря перед іншими київськими святинями (ставропігія, неймовірне ба­гатство, беззастережна любов козацтва до обителі) створював­ся в загальному руслі «козацького міфу».

2.3. Сфери діяльності межигірських ченців

на території Війська Запорозького Низового

Завдяки дореволюційним роботам з історії Запорожжя досі маємо дуже загальну (без конкретних даних, ідеалізовану) картину стосунків січовиків і духовенства. Протягом XIX ст. склався набір «канонічних» тверджень і фактів, які наголошу­ють на існуванні оригінального церковного укладу на Запо­рожжі та особливому, домінуючому впливі Межигірського монастиря на свідомість низовиків.

Активні стосунки Києво-Межигірського монастиря та Січі до сьогодні використовуються для підтвердження тези про «вірність» запорожців православ'ю, а ставропігійний статус

57

обителі вважається підтвердженням автономістських устрем­лінь Коша в релігійному житті. Проте конкретна діяльність межигірців на Запорожжі привернула увагу дослідників недав­но. Досі не встановлена межа реального впливу чорного духовенства на церковно-релігійне життя січовиків. До сьо­годні жоден із дослідників не поставив проблему: чи є схема управління церквою Війська Низового оригінальним козаць­ким «новотвором»? Чи справді церква в Запорозьких Вольнос-тях існувала на таких організаційних засадах, які не були притаманні духовенству Гетьманщини і Слобожанщини?

Із цього приводу в історіографії існують дві думки: перша -запорожці були зовсім дикими, невіруючими розбійниками без власного церковного устрою (П. Куліш, М. Слабченко); друга -запорожці були апологетами та оборонцями православної віри з власною оригінальною системою управління Церквою (Д. Яворницький, І. Лиман)м. На наш погляд, обидві думки помилкові. Адже життя на Запорожжі не було статичним. Про­тягом XVII—XVIII ст. усі сфери суспільного, господарського, а отже, і релігійного життя Війська Низового пройшли склад­ний еволюційний шлях. Саме тому не варто порівнювати від­носно спокійне мирне життя запорожців XVIII ст. з добою «Руїни» другої половини XVII ст.

Межигірський монастир, принаймні з 1630-х рр., вважався козацьким. Стан джерельної бази не дає змоги визначити від­правну точку або поштовх, який зумовив традиційні зв'язки обителі та запорозького (низового) козацтва.

З останньої чверті XVII ст. Межигір'я почало опікуватися січовою церквою та Самарським монастирем. Уже саме заці­кавлення січовиків церковною справою на власній території свідчить про зміни у внутрішньому житті Війська Запорозького Низового. Запорожці намагалися жити в мирі з Кримом. Військові виправи інспірувалися з Гетьманщини та Москви, коли сам Кіш в останній чверті XVII ст. щороку укладав пере­мир'я з кримцями, яке зазвичай тривало в літньо-осінній пері­од: від Зелених свят (червень) до свята Покрови (жовтень).

58

Загалом дуже мало відомо про конкретну діяльність межигірців у Чортомлицькій Січі. Проте вже в той час монахи були інформаторами українських гетьманів і російських воєвод про те, що відбувалося на Січі. Так, межигірський монах Дорофій здобув для гетьмана Івана Мазепи копію листа «татарського» гетьмана Петрика", і, напевно, недарма в 1708 р. межигірського ченця Іродіона Жураховського, посланця київського митропо­лита, запорожці хотіли спалити в діжці як «шпигуна». Після переходу запорожців під протекцію кримського хана офіційні зв'язки Межигір'я та Січі перервалися.

Відновлення опіки Межигірського монастиря над Запо­розькою Січчю відбулося в 1734-1735 рр. з ініціативи межигірців, конкретно - Іродіона (Жураховського), колишнього черні­гівського єпископа та межигірського архімандрита. Сучасник тих подій, монах Полтавського монастиря Яценко-Зеленський, відзначав, що в 50-ті рр. XVIII ст. на Січі годі було шукати людину, яка б могла пояснити, чому саме Межигір'я опікується січовою парафією: «Сечевой приход издревле принадлежал, не известно почепу, Мижигорскому монастирю (бившему не на-стоящим лазаретом) ...V. Навіть актові документи XVII ст. про визнання Війська Низового парафією Межигір'я (універса­ли кошових Івана Сірка, Федора Іваники, грамоти московсько­го патріарха Іоакима), які зберігалися в січовому архіві, були діловодними копіями другої половини XVIII ст. І, певно, були привезені на Січ із монастиря.

У часи існування Нової Січі (1734-1775) відбувалися процеси інтеграції та інкорпорації всіх сфер життя низового козацтва, у тому числі й церковно-релігійного, до складу росій­ської імперської системи. За правління Петра І в Російській державі відбулися значні зміни. Природно, що в 1734 р. запо­рожці повернулися в зовсім іншу країну, ніж та, яку вони зали­шили в 1709 р. Імператриця Анна Іоанівна дарувала їм «про­щення» за вихід до іншого володаря, адже цей злочин в часи самодержавства вважався одним з найстрашніших. Саме тому ставлення до низовиків, як до людей підозрілих, непевних,

59

потенційних зрадників зберігалося в російських самодержців аж до ліквідації Січі (так звана «кримська легенда»)67. Як війсь­кове формування, Військо Запорозьке Низове було підпоряд­коване київському генерал-губернаторові; як територія, воно було у відомстві Колегії іноземних справ (з 1756 р. Січ була пе­реведена у відомство Сенату, і, відповідно, до січовиків почали ставитися не як до васалів, а як до російських підданих)'8.

У церковних справах Військо Низове стало парафією Києво-Межигірського монастиря. Київський митрополит, як єпарх, теж брав участь в управлінні церквою на Запорожжі. У Росії (а отже, і в Київській єпархії) відносини Церкви і світської держави зводилися до повного підпорядкування «священства» інтересам «царства». У XVIII ст. таке підпорядкування набуло потворних рис, перетворило Церкву на державну контору, залежну від волі самодержця". Відповідно, ченці, яких надси­лали з Межигір'я на Січ, були не тільки пастирями, а й держав­ними службовцями, які об'єктивно сприяли впровадженню загальноімперського духовного законодавства.

Запорозький Кіш у XVIII ст. прийняв ту модель управління справами Церкви, яка була запропонована «згори». Тепер межигірські ченці виконували не тільки пастирські, а й невлас­тиві духовенству функції, насамперед наглядали за настроями січовиків. Межигірський монастир став частиною загально-імперської бюрократичної системи. У часи існування Нової Січі у справи Церкви втручалася не тільки січова старшина, а й російська військова адміністрація в особі київських гене­рал-губернаторів, а згодом графа Рум'янцева, Малоросійської колегії та гетьмана Розумовського. Часто опіка світської влади над церковними справами на Запорожжі була дріб'язковою й дублювала укази Св. Синоду.

Запорожці нічого нового в систему управління Церквою на Січі не внесли: навіть підпорядкування духовних справ Межи­гірському монастирю відбувалося за рішеннями російської духовної влади - патріарха Іоакима (1687-1688) та Св. Синоду (через київського митрополита Рафаїла (Заборовського)

60

у 1734-1735 рр.). Низові козаки останньої третини XVII та у XVIII ст. здебільшого походили з Наддніпрянщини й не мали на меті створювати окремий, відмінний від Гетьманщини цер­ковний устрій. Малозаселеність та господарський уклад Війсь­ка зумовили локальні особливості функціонування церковних громад на території Запорожжя, але ніяк не зачепили інститу-ційних засад існування православної церкви. Зокрема, це проявилося в більш жорсткому, брутальному ставленні до монахів-священнослужителів, які мешкали на Січі, та в існуван­ні окремих, притаманних тільки цим малозаселеним степовим територіям релігійних практик. Але це сфера персональних, побутових стосунків, у яких інколи намагаються шукати особ­ливий церковний устрій Січі та «козацьку релігію».

У часи Нової Січі діяльність січового духовенства регла­ментувалася загальноімперськими церковними указами. Київ­ський митрополит, як архієрей Київської єпархії, спілкувався з межигірськими архімандритами в різних справах. Адже багато функцій монастир просто не міг виконувати (див. додаток В).

Зробивши землі Війська Запорозького Низового своєю па­рафією, Межигірський монастир підвищив свій авторитет, а та­кож отримав, нове джерело матеріальних надходжень. Душпас-тирська та адміністративна діяльність межигірців на території Нової Січі здійснювалася через присланих на певний строк монахів, діяльність яких координували начальник січових цер­ков та начальник приписного Самарського монастиря (їхній діяльності присвячені окремі підрозділи цієї монографії). У разі потреби січова старшина домовлялася через межигірських архі­мандритів про додаткове надсилання ченців на Січ. Наприклад, з початком війни з Туреччиною (1768-1774) «січові» ієромонахи вирушали з військовими командами, і січовому начальнику Володимиру Сокальському потрібні були нові помічники70.

Дослідники козацтва саме цю практику (перезміну духовен­ства) часто підносять як основний прояв самостійного релігійно­го устрою запорожців. Але в ті часи інакше бути й не могло. На­правлення на Запорожжя було хоч і почесним, але тимчасовим

61

чернечим послухом. За рік чи два свого перебування на Січі ченці не могли й не мали потреби заводити окреме гос­подарство біля Січі, яка в 1740-1768 рр. була важливим торго­вим вузлом у торгівлі з Кримом і Туреччиною. Забезпечення монахів здійснювалося за рахунок мешканців Запорожжя (плата за відправлення церковних служб, військове жалування для начальника січових церков, продаж воскових свічок, зби­рання подаянь). Окрім військового жалування, решта джерел прибутків була звичною повсякденною практикою тогочасних Гетьманщини і Слобожанщини. Самарський приписний монастир, хоч і мав власні угіддя, але часта зміна начальників, регулярна відмова підданих виконувати повинності, напади (наїзди) паланкової старшини на монастирські землі, пожежі, використання монастиря для військових потреб зумовлювали перманентну бідність обителі навіть у період Нової Січі.

Запорозькі козаки здійснювали паломництва до київських святинь і до Межигірського монастиря зокрема. Про приїзд низових козаків свідчать записи пом'янників обителі XVII-XVIII ст. Для паломництва низовики перетинали кордон навіть у той час, коли царською владою вонибули оголошені поза законом і жили на Олешках. Інколи, «по Ябещанию своєму», запорожці залишалися в монастирі як послушники. Термін не­сення послуху був необмежений. Скільки бувало послушників-запорожців у Межигір'ї, точно невідомо. Для прикладу, у серп­ні 1739 р. печерський ієромонах Полікарп упіймав п'ятьох запорожців, які були межигірськими послушниками й за наказом архімандрита ловили рибу в лаврських озерах71.

Цікаво, що, оскільки Межигір'я розташовувалося поряд з польським кордоном, за низовиками-послушниками нагляда­ли більш уважно. Так, про прибуття в монастир для послуху двох запорожців, Аврама Тарана (Іркліївського куреня, віком 22 роки) та Никифора (Полтавського куреня, віком 24 роки), на­місник Феодорит у квітні 1763 р. повідомив у Київську губерн­ську канцелярію. Згодом, 29 квітня того ж року, межигірські ченці помітили їх у лісі серед ватаги гайдамаків. І межигірський

62

намісник Феодорит Рудкевич, який певний час був настоятелем Самарського монастиря (1751-1753) і начальником січових цер­ков (1754-1757), одразу ж написав донос в губернську канцеля­рію: «...и даби какова на монастир приключенія не воспосле-довало, об оних Кіевскую губернскую канцелярію ... уведомляя, о сиску и поемки тех. Как соблаговолено будет»12. У 1769 р. Василь Чернятенко разом з двома запорозькими козаками -Михайлом Кущем та Іваном Гривою - перед тим, як піти «для разбою» в Польщу, були послушниками Межигірської обителі".

Можливо, практика тимчасового послуху (від кількох місяців до кількох років) серед запорожців була зумовлена тим, що постриг у XVIII ст. регулювався в першу чергу законодав­чими актами Св. Синоду - верховного органу управління православною церквою в Російській імперії. Постриг козаків та їхніх дітей у XVIII ст. юридично обмежувався. Іменним указом від 8 серпня 1734 р. заборонялося висвячувати на священиків осіб із старшин і козаків та їхніх дітей без атестатів полков­ників і полкової старшини, а знатних - без дозволу Генераль­ної військової канцелярії. У того, хто рукопокладався після розпорядження й не мав дітей чоловічої статі на службі, заби­ралися ґрунти й віддавалися найближчим родичам, які перебу­вали на службі74. Протягом другої половини 30-х рр. XVIII ст. в різних указах наголошувалося, що дозвіл на постриг старши­ни та козаків вимагає спеціальної письмової резолюції з боку вищої влади7'. Проте, незважаючи на утруднену можливість стати монахом під загрозою втрати земельних володінь, вихідці із козацтва у 20-ЗО-х рр. XVIII ст. в монастирі були. По-перше, частина з них потрапила до обителі ще до оголошення указу 1734 р. По-друге, козацькі діти, отримавши освіту в Київській академії і постригаючись, поповнювали чернечу братію76. Улітку 1772 р. шість осіб «козачого званія» попросили постри­гу в Межигір'ї. Усі мали звільнення від своїх полкових команд, але Св. Синод своїм указом вимагав додаткового з'ясування всіх обставин через Малоросійську колегію. Постриг був до­зволений, оскільки під час перевірки було виявлено, що шукачі

63

чернечого чину не мали боргів, а їхні родичі справляли козачу службу і платили податки77. Врешті-решт один з прохачів пішов до іншого монастиря, але з п'яти майбутніх ченців тільки один бував на Січі (він був завезений дядьком в 11-річному віці і прожив там сім років)78. Однак у Межигірському монастирі ченців з козаків було мало взагалі. Так, за дев'ять років (1765-1773) було пострижено 47 осіб, з них 11 були «козачими синами», але всі займалися мирною працею, і тільки один зай­мав чини у Війську Запорозькому Низовому. Ще двоє «синів посполитих» займали чини в Низовому війську. За майже десять років у монастирі з'явилося тільки троє монахів-запорожців. Проте низовики могли бути світськими послушни­ками в різних угіддях обителі або перебувати на території київського двору, який належав монастирю. На Подолі, у дворі Межигірського монастиря, у 1768 р. була побудована церква Св. Пантелеймона, де «от Коша еже часто бывают ...по указ­ник, и своим делам знатние старив козаки, и имеют де квар­тиру и отдох в ... подворьи монастирском, с которим де бивают иногда немощни что до церквей приходских крайнє итить не могут, для треб христианских, и в том де подворьи без треб христианских умирают»". Храм продовжував функ­ціонувати після зруйнування Січі, що викликало незадоволення і скарги подільських священиків.

Межигірський монастир утримував шпиталь для старих козаків. На жаль, про його функціонування майже нічого не відомо. Ще Яценко-Зеленський писав, що обитель не була «настоящим лазаретом». За монастирськими відомостями 1760—1780-х рр., кількість хворих ( «больничних ») коливалася від 5 до 10 осіб80. Скільки серед недужих було запорожців, ска­зати важко.

Можна стверджувати, що, незважаючи на те, що Межи­гір'я було військовим монастирем, традиції масового приходу старих запорожців у монастир для постригу не було, принайм­ні у XVIII ст. До того ж запорожці в основній масі походили з козацьких родин Гетьманщини й у старості могли повертатися

64

до своїх сімей, приймати постриг у монастирях, які розта­шовувалися на їхніх «малих» батьківщинах.

Досить інтенсивними були напівофіційні та приватні стосун­ки між січовою старшиною та межигірськими архімандритами. Доволі часто справи монастиря й Війська перепліталися. У часи Нової Січі існувало перманентне листування між Межигір'ям і Січчю: кошові вітали архімандритів і намісників з Новим роком та Різдвом, повідомляли про поточні справи, робили подарунки і, відповідно, зверталися з певними проханнями, до­рученнями та вимогами. Наприклад, у січні 1761 р. разом з різд­вяними вітаннями архімандрит отримав від кошового «на рясу» 100 рублів та від писаря - 20 рублів. У відповідь архімандрит нічого не надіслав, оскільки поїхав до Петербурга у справах81. 28 серпня 1761 р. архімандрит Никанор у своєму листі дякував кошовому отаманові за 10 кобилиць, жеребця, 10 корів та чоти­рьох волів, яких Військо надіслало до монастиря. Він доповідав також про те, що на шати для ікони Св. Миколая вже купили срібла на 250 рублів (35 фунтів), а для позолоти потрібно ще 15 червінців та на плату майстрові 45 рублів. Никанор просив вислати гроші82.

Кошовий отаман Петро Калнишевський у липні 1767 р. звернувся до межигірців з проханням побудувати чотири байда­ки (два по 15 сажнів, два по 11 сажнів) для Микитиного перево­зу. На цих же байдаках потрібно було привезти з Києва буді­вельні матеріали (дрань, цвяхи, крокви, цеглу) для спорудження будинку самому Калнишевському. Але в межигірців з виконан­ням цього доручення виникли проблеми: у монастирі не було потрібної деревини, майстер не хотів брати плату за роботу «новими» грошима й вимагав «старих» срібних. У березні 1768 р. для будівництва байдаків та купівлі будматеріалів Військо з до­віреними особами - Степаном Яблуновським та Артемом Трубою - надіслало 248 рублів. Окремо було надіслано 70 руб­лів за коляску, на якій козацькі посланці їздили до Петербурга. Робота затягувалася, і тільки в листопаді 1768 р. три байдаки (два - зроблені, один - куплений) прибули в Кодак. Для спо-

65

рудження будинку для кошового було привезено драні на дах 10 тисяч, цвяхів 10 тисяч, цегли 5500 штук83.

Варто згадати, що межигірські ченці-втікачі вирушали на територію Війська, де знаходили собі притулок на Січі та на дніпровських островах. «Намандрувавшись», утікачі через певний час поверталися до Межигір'я. Так, ієромонах Ієракс у березні 1764 р. втік із Самарського монастиря «и бил того ж года априля до первых чисел в дачах Запорожских в острове Хортицком живучи тамо з монахом зашедшим з Афонской Гори», потім поїхав у Ханщину та Волощину й через два роки прийшов до Межигір'я. Монах Каліст прийшов з Афону на Січ і був два роки свічкарем при церкві. Потім поїхав у Межи­гірський монастир, з якого втік, і згодом повернувся84.

У часи Нової Січі траплялися випадки, які заперечували взаємну приязнь запорожців і монахів. Виконуючи свої обо­в'язки, настоятелі Межигір'я повідомлями в губернську канце­лярію про приїзд запорожців-паломників до монастиря, доносили про присутність гайдамацьких ватаг у монастирських володіннях85. Так, архімандрит Никанор у вересні 1761 р., про­хаючи грошей на «одеяніе», підписувався: «...истинний Бого-молец и староста шпитальний» Війська86. За рік до того він доніс Св. Синоду про приїзд Анатолія (Мелеса) на Січ. Постриг козаків (у тому числі й запорожців) суворо регламентувався імперським законодавством. У монастиря були постійні конф­лікти з козаками Київської сотні. У свою чергу, запорожцям траплялося виганяти із Січі «неугодних» монахів, а в 1774 р. Кіш формально позбувся опіки Межигір'я. Нововисвячений січовий архімандрит Володимир Сокальський був підконтроль­ний київському митрополиту Гавриїлу (Крем'янецькому).

Слава безумовно «козацького» монастиря прийшла до Ме­жигір'я в ХІХ-ХХ ст. Завдяки таланту літераторів, краєзнав­ців, істориків та публіцистів, виникла красива легенда про таємничий монастир під Києвом87. Основними складовими міфу про Межигір'я є: твердження про заснування монастиря в 988 р.; оголошення   князя   Андрія   Боголюбського   будівничим

66

і ктитором обителі; оголошення козаків головними ктиторами і прихильниками обителі; перекази про переховування в підва­лах зруйнованого в 1930-ті рр. монастиря бібліотеки Ярослава Мудрого. Основні положення «козацької» частини легенди та коментарі викладені в додатку (див. додаток Д). До появи такої міфологеми призвели змішування істориками і краєзнав­цями подій XVII—XVIII ст., некритичне ставлення до джерел, плутання низових (січових) козаків з козаками Гетьманщини.

Таким чином, на прикладі відносин Києво-Межигірського монастиря та Війська Запорозького Низового можна побачити, що Кіш не здійснював окремої, оригінальної церковно-релігій­ної політики й ішов шляхом поступового, але цілковитого підпорядкування своєї церкви центральній духовній владі Російської імперії. Кошова старшина не була самостійною й у розв'язанні церковних питань керувалася загальноімпер-ським духовним законодавством та ктиторськими традиціями українського козацтва.

 

2.3.1. Начальники січових церков

 

За часів Підпільненської (Нової) Січі на Запорожжі скла­лася своєрідна повсякденна релігійна практика, яку інколи поширюють на весь церковний уклад Війська Запорозького Ни­зового XVI-XVIII ст. Діяльність начальників січових церков на Запорожжі досі не досліджена. Проте ця проблема є ключовою для розуміння схеми управління Церквою Війська. Січові начальники, мешкаючи на Січі, серед козаків, виконували свої пастирські функції, але водночас мали чітко визначені зобо­в'язання перед Межигірський монастирем і, відповідно, перед Св. Синодом. Вони об'єктивно були провідниками загально-імперського духовного законодавства. Січові начальники прий­мали в запорожців присягу на вірність імператорам, зачитували царські укази в Покровській церкві, хрестили неофітів, опечату­вали січовий храм під час козацьких бешкетів. Картина життя

67

настоятелів січової церкви дає змогу поглянути на церковну політику та релігійну практику січовиків «зсередини», розвіяти ряд неточностей і міфів. Нами вперше встановлено персо­нальний склад січових начальників (див. Додаток 3), адже до сьогодні запорозьке духовенство залишається, за деякими винятками, «безликим»; з'ясовано їхні обов'язки й повнова­ження, ступінь і можливості впливу на настрої низовиків.

Після того як Запорожжя визнало верховенство Межигір­ського монастиря в духовних справах, у 1735 р. на Січ прибув ієромонах Павло Маркевич. При собі він мав листи й подарун­ки від межигірського архімандрита й київського митрополита січовому керівництву. Він став першим начальником січових церков. Саме «начальниками» (а не настоятелями) називали в монастирських відомостях XVIII ст. головних ієромонахів на Січі та в Самарському монастирі. Цей послух, напевно, з'явився ще в час налагодження зв'язків Межигірського монастиря й Чортомлицької Січі в останній чверті XVII ст.

Начальниками січових церков називали настоятелів Покровської січової церкви, які надсилалися з Межигір'я на певний термін. Цю посаду вважали в монастирі дуже почесною: у «відомості» за січень 1770 р. чернечі послухи після архіманд­рита вказували в такому порядку: намісник, січовий начальник, економ, начальник Самарського монастиря8. Монахи, які несли ці послухи, належали до монастирської «еліти». Наприклад, Володимир Сокальський в кінці 50-х рр. XVIII ст. був началь­ником Самарського монастиря, потім січовим начальником, межигірським намісником і з жовтня 1767 р. по 1774 р. - знову січовим начальником. Монах Феодорит Рудкевич так само послідовно змінював указані послухи, у нього навіть був конф­лікт з Варлаамом Григоровичем через місце начальника січових церков. Так, у травні 1751 р. Феодорит «з намістничества хотя било якоби в награждение понесенних в томь немалихь трудові? и отправлень в Січь Запорожску до церкви тамошней за началника по оттуду дачею знатнихь одобрений тогдаш-нимь войсковимь старшинамь, и по рекомендацій помянутого

68

Архимандрита Иоасафа за племянникомь своимь нинішнимь Архимандритомь Тулскимь Варлаамомг неприняпгь за начал-ника 6 Січь, а отправлень зь Січи на місто его Варлаама в Самарский монастирь на бедное и пустое тогда началство сь однимь толко иеромонахомь да однимь же иеродіако-номь»т. За призначення на цей послух варто було поборотися, адже монах одразу ставав поважною особою не тільки в монас­тирі, а й на Січі.

На Запорожжя разом з начальником надсилали й поміч­ників: двох ієромонахів, двох ієродияконів, одного монаха, які залишалися на Січі. Вони допомагали начальнику в церкві, виконували його доручення. Один з ієромонахів називався

69

 

підначальним (заступником), другий - третяком (від «третій» після ієромонаха-начальника та ієромонаха-підначального). Один ієродиякон був уставником, а другий служив разом з ієромонахом у січовій церкві. Монах же робив свічки. Кухар та інші чернецькі служителі набиралися з козаків; усі вони мешкали за межами Січі в так званому чернечому дворі. Поно-мар також обирався з козаків'0. Крім межигірців, власний двір мали софійські ченці. Запорозька Січ була сильно ушкоджена пожежею у квітні 1756 р., але прямих свідчень про ступінь збитків січової церкви та монастирського двору немає. Швидше за все, їм удалося вціліти". У січового начальника були також монахи, яких він відсилав по хуторах, зимівниках («запорож-ских дачах») для задоволення духовних потреб місцевих жителів і збору милостині. Кількісний склад межигірських монахів у Запорозькій Січі не був сталим.

Таблиця 7.5

Кількісний склад межигірських монахів у Запорозькій Січі (1742-1776 рр.)92

Дата

Началь­ників

Ієро­монахів

Ієро­дияконів

Монахів

Разом

Осінь 1742 р.

1

2

2

-

5

Січень 1745 р.

1

4

2

-

7

Січень 1747 р.

1

4

2

1

8

Січень 1762 р.

1

4

2

1

8

Червень 1768 р.

1

16

5

1

23

Січень 1770 р.

1

8

3

1

13

Січень 1771 р.

1

8

3

1

13

Січень 1772 р.

1

7

4

1

13

Січень 1773 р.

1

10

4

1

16

Січень 1775 р.

-

10

4

2

16

Січень 1776 р.

-

7

3

2

12

70

Як бачимо, кількість межигірців на території Війська Запорозького Низового поступово зростала, оскільки їх почи­нали направляти в похідні церкви та у військові команди під час війни 1768-1774 рр. Велику кількість монахів у червні 1768 р. можна пояснити перезміною: одна зміна приїхала, а інша ще не встигла виїхати.

При січовій церкві існувала школа, про яку відомо дуже мало. Вона була організована за взірцем приходських шкіл Гетьманщини. Учителював тут ієромонах або ієродиякон-уставщик. Діти навчалися співати, писати й читати, допомагали в церкві. Вони мали над собою двох отаманів: над старшою та над молодшою громадами. Дітей навчалося від 30 до сотні осіб93. Навряд чи ця школа могла значно вплинути на загальний рівень освіти в землях Війська Запорозького Низового, адже зазвичай козаки й посполиті потрапляли на Запорожжя в до­рослому віці, і рівень їхньої освіченості залежав від того, чи вчилися вони вдома - у приходській школі в Гетьманщині або на Правобережній Україні. Варто нагадати, що в полкових і со­тенних містечках існувала значна кількість шкіл, а відповідно, рівень загальної початкової освіти серед козаків, міщан, посполитих був досить високий (про якість сперечатися не будемо, адже часто «грамотність» зводилася до вміння ставити підпис, читати певний набір служебних текстів)94.

Начальники січових церков не мали влади над приходськи-ми церквами в північній частині Війська. Варто зазначити, що в 1750-х рр. з відомства Коша були вилучені значні території й передані військовим поселенцям: Нова Сербія (1751), Ново-слобідський козачий полк (1752), Слов'яносербія (1753). Після конфлікту, пов'язаного з приїздом на Січ Анатолія (Мелеса), на початку 60-х рр. XVIII ст. було створене Старокодацьке хрестове духовне намісне правління, якому підпорядковували­ся церкви та духовні справи двох найбільших паланок - Сама р ської та Кодацької". У відомстві начальника січових церКОІ залишилася січова церква та церкви малозалюднених Бугогяр дівської, Інгульської та Кальміуської паланок:

71

Таблиця 1.6

Церкви, які перебували у відомстві начальника січових церков"

Місце розташування

Церква

Межигірці-священики

1

Нова Сч

Церква Покрови Пресвятої Бого­родиці. Будівництво почалося в 1734 р.

1735 р.

2

Нікітіно (Микитино)

Церква Покрови Пресвятої Бого­родиці. У 1766 р. митрополит дав дозвіл на будівництво нової церкви замість згорілої. 13 травня 1775 р. Кіш звернувся до митрополита за благословенням на освячення збудованої церкви.

1774 р.

3

Вербове, при р. Інгулі

Похідна церква Покрови Пресвятої Богородиці.

1774 р.

4

Омелово

Похідна церква св. апостолів Петра і Павла.

1774 р.

5

Гард, на р. Бузі

Похідна церква Покрови Пресвятої Богородиці. Існувала вже в 1742 р. У 1747 р. зруйнована ногайськими татарами. Через деякий час віднов­лена. Перебувала в Гарді до 1775 р.

1750 р.

6

Кальміус

Похідна церква Св. Миколая. У 1767 р. розібрана й відправлена до Самарського монастиря. У 1776 р. на Кальміусі вже існувала кам'яна каплиця.

1750-ті рр.

У таблиці показано, коли й у яких відомих нам церквах Війська Запорозького Низового межигірці згадуються як свя­щеники (без Самарського монастиря). Загальна кількість цер­ков та каплиць у Запорозьких Вольностях наприкінці існування була малою й нараховувала: один монастир (Самарський),

72

церкви - у 35 населених пунктах, каплиці - у 19 населених пунктах, 2 скити та 1 похідна ікона". Це складало середню кіль­кість релігійних стацій для будь-якої протопопи в Київській єпархії98.

За свідченнями сучасника, перезміна січового духовенства відбувалася раз на два роки" (навесні або восени). Перезміну духовенства як сучасники, так і дослідники історії Запорожжя вважали за слабкість: «...а власти у них [духовенства. - О.К.] никакой не имеется. Они и сами войсковой Старшине повинньї бивают, и делают все по повелению их. Прочие ж Казахи над ними попечение имеют, а другие грубне, более досаждают нежели почитают. А ежели пришлются вновь попи, да стари, или не имеют хорошего голоса; то таких назад отсилают, а старих по прежнему оставляют»ш. Так писав інженер СІ. Митецький, який жив на Січі в 1736-1740 рр. Проте запо­рожці тільки-но повернулися з-під протекції Кримського ханства. При тіснішому ознайомленні з тогочасними реаліями можна твердити, що щорічна перезміна частини (!) духовенства на Січі аж ніяк не може свідчити про намагання Війська ослабити Церкву. Залежно від ситуації, бажання січовиків мог­ли ігноруватися. Так, у 1761 р. на вимогу Коша замінити начальника Самарського монастиря Паїсія на ієромонаха Петра Чернявського архімандрит Никанор дав відповідь, що Петро вже призначений еклесіархом і не хоче їхати в Самар. Паїсія тимчасово замінили ієромонахом Феодоритом Рудкевичем, із числа «січових» служителів, до приїзду з Межигір'я нового начальника Гурія101.

Для межигірського ченця поїхати на Січ означало вико­нати черговий послух, інколи досить обтяжливий. Потрібно було супроводжувати валки з рибою та сіллю до Межигір'я, їздити у справах до монастирського начальства тощо. Цілком закономірним було бажання межигірських монахів повернути­ся до Києва. Адже поїхати навіть на такий почесний послух, як начальник січових церков або настоятель Самарського монас­тиря, було досить небезпечно для здоров'я. За свідченнями

73

сучасників, життя в Новій (Підпільненській) Січі було неве­селим. Вона розташовувалась у невдалому місці на болотистій місцевості, під час дощів перехожим доводилося грузнути в ба­гнюці. Навесні люди страждали від великої кількості комах, улітку річка Підпільна цвіла і смерділа. Місцеві жителі та манд­рівники потерпали від нестачі питної води, адже воду з річки чи колодязя потрібно було кип'ятити, а дрова потрібно було купу­вати. Слід додати постійні епідемії чуми, які поширювалися в Південній Україні майже щороку102. У 1750 р. через епідемію чуми був спалений задля дезінфекції Самарський монастир (згорів і його архів).

Відомі приклади, коли межигірські ченці тікали від обтяж­ливих послухів, помирали. їх потрібно було заміщати. Так, ієромонах Симон, настоятель Кальміуської церкви, 10 травня 1754 р. забрав деякі церковні речі і втік103. У 1769 р. із Січі від переслідувань з боку начальника Володимира Сокальського втік ієродиякон Валеріан. Він записався в гусари Жовтого полку й повернувся до Межигірського монастиря в 1776 р.104 За­порозькими землями тинялися ченці-втікачі з багатьох монас­тирів і Межигірського зокрема. Плинність людності існувала не тільки серед духовенства: змінювалася (переобиралася) січова, паланкова старшина (у деяких випадках раз на півроку), змінювалися офіцери та солдати російських військ, котрі несли службу в рештаментах, розташованих на території Запорож­жя, поверталися в Гетьманщину козацькі полки, які охороняли південний кордон, тощо.

Беззаперечно, межигірські ченці посідали упривілейоване становище в землях Війська Запорозького Низового. Привілеї Межигір'я були закріплені законодавчо: у січовому й монас­тирському архівах зберігалися листи та привілеї січової стар­шини та московського патріарха Іоакима (Савелова), благо­словенні листи київського митрополита105. Законодавчо було надано дозвіл на безмитне завезення і вивезення товарів межи-гірськими ченцями. У листі кошового отамана Григорія Федо-рова до Київської губернської канцелярії щодо безмитного

74

провозу різних товарів на Січ (9 травня 1755 р.) вимагалося: «...да особливо з Киево-Межигорского монастиря на духов­ний чин зде в священно служении пребивающей борошна ржа-ного и протчого тридцать четвертей, пшона десять четвер­тей, горелки - две бочки, полотна тисяча аршин, а отсюдова в тот монастирь риби десять возов четверних, и соли десять возов четверних же»т. Цю вимогу задовольнив сенат­ський указ від 25 січня 1760 р. Монастирю дозволялося завози­ти продовольство, а вивозити 10 четверокінних возів з рибою, однак за сіль треба було сплачувати мито107. У травні 1764 р. з Межигір'я в Запорозьку Січ було відправлено 15 возів108. Отже, немає сенсу говорити про «численні» валки із сіллю та рибою (насправді 15-20 возів щороку), які прибували до Межигір'я із Січі. Оскільки на Запорожжі було сутужно із збіжжям і товарами, межигірцям самим доводилося возити із собою борошно, горілку, полотно. Харчі були особливо по­трібні тим ченцям, які вирушали для служіння у віддалені похідні церкви (розташовані в Гарді, на Кальміусі, у Микити-ному). Тому ніяк не можна стверджувати, що межигірці були цілком залежними від продовольчого забезпечення з боку Війська.

Кошти, які надходили з Війська Запорозького, складали вагому частку прибутків Межигірського монастиря. Проте отримання прибутків у вигляді готівки та продуктів потребу­вало певних зусиль і витрат: треба було відсилати вози на Січ, платити мито за сіль. Начальник січових церков Володимир Сокальський у середині червня 1774 р. скаржився писарю І. Глобі: «Я накупивь соли и риби вь Монастирь Межигорскій, а возовь зь Межигоря для забратя оного и по ся пори неть. Чуть ли и будуть - неть никакой вести. Почать разви шипо-тинить, перепродавать на баришь. Сь капшука до того прихо­дить »w'. Інформацію про свої прибутки межигірці намагалися не розголошувати. На сьогодні маємо досить уривчасту карти­ну економічних зв'язків Коша та Межигір'я110: очевидно, що до­кументи із цього питання знищили пожежі й час.

75

Межигірські монахи, які перебували на Січі, отримували платню від Війська грішми й натурою - борошном. З 1761 р. Військо Запорозьке від російського уряду отримувало 6660 руб., 1300 четвертей борошна та 85 четвертей крупи (крім того, 50 пу­дів пороху та 50 пудів олова). Ця платня урочисто розподіляла­ся на майдані між товариством. У 1768 р. частка січового духо­венства складала: «начальникові Січових церков - 5 руб., підначалому - 3 руб., ієромонахам - 5 руб., дияконам - 3 руб., уставнику - 3 руб., свічкарю - 1 руб., титарям - 4 руб., шко­лярам - Зруб., на пономарню - 10 руб.». Борошна: «отцю начальнику церков - 5 четвертей, на пономарню - 2 четверті, на школу - 4 четверті, титарям січовим - 2 четверті»111. Розпо­діл жалування кошовими отаманами мав швидше символічне, церемоніальне значення, маючи на меті продемонструвати козацтву опіку монарха над своїми підданими. У 1774 р. Воло­димиру Сокальському, який став січовим архімандритом, Військо встановило щорічну платню в 300 руб.

76

 

Січові начальники керували збором милостині для Межи­гірського монастиря, водночас усіляко обмежували дії ченців з інших монастирів, користуючись при цьому підтримкою стар­шини. Неодноразово начальники розганяли із Січі занадто велику кількість ченців, що збирали милостиню112.

Інформація про прибутки із січової парафії збереглася тільки за останні роки існування Січі. Дохід Межигір'я з маєт­ків у 1771 р. складав 3378 руб. 29 коп. У цю суму входило 373 руб. 40 коп. «отказаннихь на монастирь по смерти разнихь коза-ковь запорожскихь». Возів із Січі в тому році не було через епідемію чуми. У 1772 р. загальний прибуток становив 2722 руб. 17 коп. Зате із Січі отримали 2447 руб. 50 коп., 34 червінці, 910 рун вовни, риби в'яленої голів 72 1/2, оселедців 60 бочок. У 1773 р. із Січі прийшло 800 рун старої вовни, риби в'яленої голів 72 1/2, коропів 2000, 1020 пудів солі та 30 ок осетрової ікри1". Грошей було зібрано 2062 руб., а прибуток з маєтностей Межигір'я в 1773 р. склав 2593 руб. Надходження із Січі на початку 1770-х рр. складали майже половину прибутків монас­тиря. Проте невідомі прибутки більш ранніх часів, а також витрати, пов'язані з поїздками межигірців на Січ.

Межигірський монастир цінував запорозьку парафію, тому висвячення у вересні 1774 р. Володимира Сокальського на окремого січового архімандрита, підпорядкованого київському митрополиту, у монастирі було сприйнято негативно. Кон­флікт залагодився автоматично в 1775 р.: січова парафія при­пинила своє існування взагалі.

Не можна оминути проблеми відносин світської січової старшини та духовенства. Регулярну перезміну межигірських ченців не можна вважати свідченням слабкості позицій усього духовенства в землях Війська Запорозького Низового. Постійне втручання світської влади у справи Церкви було притаманним не тільки Запорожжю, а й землям Гетьманщини. Наприклад, у Київській єпархії зберігалося право обрання священиків прихожанами. У середині XVIII ст. було видано ряд указів для ліквідації таких виборів, але це викликало численні протести.

77

Наприкінці 50-х рр. XVIII ст. старшина без згоди київ­ського митрополита дозволила служити в січовій церкві єпис­копу Анатолію (Мелесу). Згодом Кіш отримав догану за «само­вольство» від Сенату і Св. Синоду. Цей інцидент став приводом для створення Старокодацького духовного намісного правлін­ня для контролю за церквою на Запорожжі. За вимогою першо­го намісника Стефана Андрєєва почали проводити перепис Самарської та Кодацької паланок. У 1761 р. із с. Кам'янського вигнали двох священиків за спробу прилучити свою парафію до Новослобідського козачого полку115. Київський митрополит згодився позбавити їх парафій, але відтоді софійські ченці стали приїжджати за милостинею до Січі, побудували там свій двір.

Колонізаційне освоєння земель Війська активізувалося в середині XVIII ст. Більшість прибулих на Запорожжя були православними з Гетьманщини та Правобережжя. Чи була потреба козакові з Ніжина, який учився в місцевій приходській школі, у молоді літа працював хліборобом, а приїхавши на Січ, став ловити рибу, утворювати «козацьку» релігію, окремий церковний устрій? Він вірив і молився так, як його вчили вдома батьки та панотець. Церковний уклад Війська Запорозького Низового поступово втрачав початкову специфіку: в останні роки існування Січі більшість приходських церков перебували у відомстві Старокодацького духовного намісного правління (організованого як одна з протопопій Київської єпархії й підпо­рядкованого київському митрополиту), решта дісталася січово­му архімандриту, також підлеглому київському архієрею (1774).

Повсякденна релігійна практика в запорозьких слободах мало чим відрізнялася від такої в Наддніпрянщині. Адже церковне начиння і служебні книги були ті самі. Сучасники (Митецький, Яценко-Зеленський) виокремлювали особливу, незвичну поведінку тільки тих козаків, які жили в Січі. Наприк­лад, запорожці могли ходити в п'яному або похмільному стані до церкви; у головному січовому Покровському храмі для старшини стояли стільці; запорожці читали над горілкою й га­лушками «Отче наш». Через те що в Січ не пускали жінок, вона

78

зажила слави «світського монастиря» (хоча є згадки про при­сутність жінок у Новосіченському рештаменті)116 Монах Яцен­ко-Зеленський зустрічав козака, який уважав, що на Січі спастися легше, ніж у будь-якому монастирі117. Окрім того, запорожці часів Нової Січі вже забули, чому до них надсила­ються священики з Межигірського монастиря ( «Сечевой приход издревле принадлежал, не известно почепу, Мижигорскому монастирю»118. Але ці зауваження в основному описують побутову релігійність. Оригінальними були деякі релігійні практики, що існували тільки на Запорожжі. їх появу зумовили розпорошеність місцевого населення, а також розквіт сезонних промислів (рибальства, чумацтва).

Релігійну практику запорожців (не посполитих!) визначало те, що вони були свідомі того, що живуть у Війську, вважали себе окремою мілітарною корпорацією, з обов'язком воювати або поводити себе не так, як мирні гречкосії. Культ Покрови набув поширення «единственно для того, дабьі она покривала удалое тое військо от всякаго зла, ему часто случавшагося от известних неприятелей и бьіваемаго тож не за добро»119. Не випадково похідні Покровські церкви розташовувалися на кор­донах Війська, на шляху рибалок і гайдамаків (Гард, Вербове на р. Інгулі, у Микитиному). Свої войовничі устремління запорожці реалізовували у дрібних наскоках на татарські та польські тери­торії, участі в Коліївщині 1768 р. Поручик Федір Семенов (сидів на заставі на Микитиному перевозі) відзначив дивне вітання запорожців: «Дай Боже розмир!». Тобто, щоб почалася війна (тоді буде багато здобичі)120. Подібні настрої могли існувати тіль­ки в середовищі сіроми, а не статечного козацтва. Водночас це не завадило частині запорожців з початком російсько-турецької війни 1768-1774 рр. перезаписатися в посполиті або відійти в Гетьманщину, щоб ухилитися від несення військової служби121.

Характерним саме для Запорожжя була поширеність похід­них церков. Наприклад, у Кальміусі приміщення храму було ка­пітальне, збудоване з каменю та дерева, але під словом «церква» потрібно розуміти не її будівлю, а вміст храму, начиння: антимінс,

79

 

іконостас, ікони, ризи, священні книги та ін. Ці предмети культу козаки перед війною, у 1767 р., перевезли до Самарського мо­настиря. І коли в документах згадується «похідна Свято-Миколаївська церква в Кальміусі», то мається на увазі саме начиння, а не кам'яна будівля храму122. Монахи до похідних церков надси­лалися під час загальної перезміни межигірців. Священиків до Кальміуса надсилали із Самарського монастиря. Гардова церква діяла тільки під час великих релігійних свят у теплу пору року. Вірогідно, в інших похідних храмах церковні служби теж були сезонними (діяли під час великих свят, початку та закінчення ри­боловецького сезону). Наприклад, у Микитинській церкві на першому тижні Великого посту в суботу причастилося 3400 осіб, наступного тижня - понад 2000 осіб, усі пішли на низ Дніпра та на Кальміус (1755)ш. Подібна ситуація існувала і в інших похід­них церквах.

Слава про багатства запорозьких земель привертала на Січ велику кількість жебраків та ченців, які збирали милостиню. Вони йшли за валками купців, чумаків, рибалок. Прибували прохачі з найближчих єпархій: Київської, Чернігівської, Пере­яславської, Білгородської; були також ченці закордонних монастирів Правобережної України та Білорусії123, Московсько­го Новоспаського монастиря124. На Січі збиралося дуже багато ченців, особливо на свята: «...а прошаков як Бог зродив зо всего света: о Покрове думали, что ось, може, в Сечи достанут! »т. Зібравши милостиню на Січі, ченці вирушали по запорозьких зимівниках і хуторах. Козаки, слобожани та місцеві священики недолюблювали численних збирачів, не завжди милостиня була щедрою: «...на добич очень ... некорисно: військо то поскупело, то поубожало »т. Київський митрополит іноді давав ченцям до­звіл на богослужіння в запорозьких церквах для власного прокор­му125. Якщо ченців збиралося багато, то їх розганяли, а в 1768 р. кошовий вимагав від митрополита не давати ченцям дозволу на виїзд у Січ, оскільки потрібно зробити в Покровській церкві прибудову, а всі козацькі гроші «тікають». Козацтво складало тільки частину мешканців земель  Війська  Запорозького

80

Низового. У 1733 р., за словами одного із запорожців, товарист­ва було близько ЗО тис.12' Загальна кількість запорозьких козаків, згідно з переписом, проведеним з наказу гетьмана К. Розумов-ського, - 27 117 осіб130. Більшу частину подавачів складали не ко­заки, а місцеві посполиті та люди, які приїздили для промислу. Найпоширенішою милостинею була сума від 1 до 10 копійок. Хо­ча козацька старшина могла зробити внесок у 10 рублів і більше131.

Характерним для Запорожжя було поширення «дикого по­півства», тобто священнослужіння, не санкціонованого київ­ською духовною владою. Монах Яценко-Зеленський писав про те, що козаки самі, особливо по суботах, намагаються викону­вати церковні обряди (кадити ладаном у хаті) і дивувався: «...бывают по ну жде, однако ж попами, когда умершаго без попа погребают сами, особливо во время зарази, по ихному чуми, якая на Запорожи бивает в год четири раза, т. е. летом, зимой, осенью и весною, и коей по прошествии (неизвестно когда) привозят из Сечи приходского иеромонаха, которий, как скоро отправит похорон и запечатает гроб, то они, отпо-минав его горилкою вместо кутьи ... насипают большую, или меншую могилу по знатности покойника »п1. Отже, така прак­тика була вимушеною і зумовленою небажанням священиків їхати в землі, де вирує хвороба. Під час епідемій мешканці За­порожжя розходилися зі своїх осель у менш залюднені місця.

Були випадки «блудного» життя (чоловік і дружина давно живуть разом, мають дітей, але не вінчані в церкві). Такі ви­падки призводили до появи різних поговорів і чуток. Так, у 1762 р. старшина Григорій Кологривий писав у приватному листі про те, як один із чиновників «безстидно описал Войско Запорожское в посланий в Сенат ... поселили слободи с жен-ским полом толко для блудного смешения ... наводя с дочерьми кровосмешение ... просит определения тех слобод к новопосе-ленному Новослободскому полку »и Землями Війська вешта­лося багато мандрівних монахів та священиків131, які інколи осідали й починали служити без дозволу вищої духовної влади. З цими практиками боролися Кіш (надавав звільнення козаку

81

від військової служби в разі офіційного одруження)135 і Старо-кодацьке духовне правління (здійснювало перевірки парафіян та священиків)13'.

Отже, січове начальництво було одним з найпочесніших монастирських послухів. На Січ присилали активних, ініціатив­них ченців, які згодом могли стати межигірськими намісниками (наприклад, ієромонахи Феодорит Рудкевич, Володимир Со-кальський). Будучи настоятелем січової Покровської церкви, начальник належав до місцевої «еліти» і координував дії всіх межигірців у землях Війська Запорозького Низового. Начальни­ки користувалися протекцією кошової старшини. Використовую­чи свій вплив, начальники збирали милостиню на Межигірський монастир і по можливості обмежували дії прохачів з інших обителей. Вони також наглядали за настроями січовиків і при потребі писали доноси межигірському архімандриту. Варто від­значити терпиме ставлення січового духовенства до проявів по­бутової релігійності запорозьких козаків. На нашу думку, на відміну від військового, низовики так і не виробили власного церковного укладу. Схема управління церквою була такою са­мою, як і в Наддніпрянщині, у формуванні особливого погляду на козацьку релігійність велику роль відіграли і продовжують відігравати народні легенди та перекази137.

 

2.3.2. Самарський Пустинно-Миколаївський монастир

 

Самарський Пустинно-Миколаївський монастир був єди­ним на території Війська Запорозького Низового протягом XVII—XVIII ст. В історіографії усталилася думка, що обитель була заснована в 1576 р. Ця дата абсолютно бездоказова, але була прийнята церковними та світськими істориками без особ­ливих заперечень. На нашу думку, вона механічно прив'язана до початку правління польського короля Стефана Баторія

82

(1576-1586), який уславився своїми козацькими реформами. Але у його привілеях згадувався тільки Трахтемирівський монастир, який водночас мав бути козацьким шпиталем. Перші достовірні відомості про Самарську обитель датуються кінцем XVII ст.: на прохання кошового отамана Івана Гусака з 1690 р. Межигірський монастир став надсилати своїх ієромонахів на самарське ігуменство138. Але постійні війни, а згодом прийняття запорожцями татарської протекції зумовили занепад обителі. Найбільший розквіт монастиря припадає на період Нової Січі. У цей час із Межигір'я сюди регулярно надсилали начальників та ченців. У грудні 1760 р. кошовий отаман Олексій Білицький визначив статус обителі таким чином: «Свято-Николаевский Пустинно-Самарскій монастырь кой издавна и войску Запо-рожскому Низовому и кь великому Кіево-Межигорскому Свя-то-Переображенскому монастирю принадлежит, а и войско Запорожское Низовое еще прежде монастирю Кіево-Межигор­скому Свято-Переображенскому парохіею отдались »139

Бути настоятелем приписного Самарського монастиря було для межигірців почесним і водночас складним послухом. Ігуменство не було пожиттєвим, зазвичай тривало рік або кіль­ка років. Цей послух був одним із щаблів у здобутті почесніших послухів (начальника січових церков та намісника Межи-гірського монастиря). Наприклад, ієромонах Володимир Сокальський в кінці 1750-х рр. був самарським начальником, у 1760-1762 рр. виконував послух начальника січових церков, з 6 листопада 1763 р. по листопад 1767 р. був намісником Межигір'я, з листопада 1767 р. по 1774 р. - начальником січових церков, у кінці 1774 р. - 1775 р. був січовим архіманд­ритом, незалежним від межигірського настоятеля. Ієромонах Феодорит Рудкевич теж почергово виконував послух самар­ського начальника, січового начальника і, врешті-решт, межигірського намісника. Можливо, подібні службові кар'єри робили й інші ченці, але під час пожежі 1764 р. в Межигір'ї згоріли монастирські відомості з послужними списками братії, які могли б пролити світло на це питання. У 1750 р. під час

83

епідемії чуми келії та архів Самарського монастиря з метою дезінфекції спалили солдати старосамарського гарнізону.

Самарське ігуменство вважалося менш почесним і більш обтяжливим, ніж посада начальника січових церков140. Це не дивно, адже монастир постійно використовувався російськими військовими для своїх потреб (як склад, шпиталь для поране­них, місце утримання військовополонених), починаючи з крим­ських походів, а згодом під час російсько-турецьких воєн 1734-1739 рр. та 1768-1774 рр.

Структура управління приписним Самарським монастирем була такою ж, як і в інших обителях Київської єпархії. Настоя­телю допомагали ієромонахи - уставник та духовник, ієродия­кони виконували послух еклезіарха, економа й писаря. Монахи несли послух у різних угіддях обителі.

Чисельний склад братії Самарського монастиря був, як у се­редньому київському монастирі. В основній масі ченці надси­лалися з Межигір'я на певний строк, а також рекрутувалися з прийшлих монахів та послушників (див. Додаток Д). Послуш­ників у обителі було небагато, а послушників-запорожців і пого­тів. У 80-90-х рр. XVIII ст. в Самарському монастирі, за началь­ника Феофана, доживали свій вік «престарелие Запорожские чиновники: бивший Кошевий Атаман, Полковник Филипп Фе-доров и Капитан Йван Швидский и три Старшини, коих чини неизвестни. Кошевий Атаман Федоров тут и преставился 1795 года, имев 101 год»141. Постриг у ченці регламентувався приписами та указами Св. Синоду й контролювався межигір-ськими архімандритами. Послушник повинен був мати відпускне письмове свідоцтво від «команди своєї», а сам дозвіл на постри-ження давався Св. Синодом після рапорту від межигірського начальства. Така ситуація змушувала бажаючих постригу йти в інші обителі. Так, послушник із запорозьких козаків Яків Нос чекав дозволу на постриг 10 років і в своїх донесеннях цікавився, чи варто йому очікувати чернецтва саме в цьому монастирі142.

Під опікою самарських начальників перебувала церква в Кальміусі. На прохання межигірського архімандрита Никанора,

84

митрополит Тимофій (Щербацький) 9 лютого 1754 р. дав началь­никові Самарського монастиря благословенну грамоту на по­будову в Кальміусі похідної церкви в ім'я Св. Миколая. У Самарській Товщі заготовлялася деревина для будівництва церкви та паланки. У травні 1754 р. начальник кальміуської церкви ієромонах Симон пограбував свій храм і втік. Надіслати нового священика кальміуський полковник Андрій Порохня просив саме із Самарського монастиря'41. Є відомості про від-силку звідси ієромонаха в Кальміус у 1775-1776 рр.144

Для забезпечення власних потреб самарці по можливості збирали з прочан милостиню, використовували працю підда­них. Під стіни Самарського монастиря, єдиного на Запорожжі, збиралася велика кількість люду на час церковних свят і ярмар­ків, які відбувалися 9 травня - у день Св. Миколи - та 6 серпня -у день Преображення Господнього. Торгівці нищили навко­лишній ліс і це викликало незадоволення братії та Коша145. Одночасно у святкові дні для збору милостині збиралися про­хачі з інших монастирів. Треба думати, що в Самарському монастирі до «конкурентів» ставилися негативно. Зазначимо, що саме завдяки зібраному подаянню настоятель Феодорит Рудкевич розрахувався з майстрами, які відбудовували обитель після пожежі 1750 р.

У 1740-х рр. Кіш дозволив осадити монастирську слободу на 50 дворів146. Кіш слідкував за тим, щоб кількість підданих не зростала. 1750 р. насельники обителі пережили епідемію та пожежу. Тут залишилися один ієромонах та один ієродиякон. Новий самарський начальник Феодорит Рудкевич побудував нові келії, трапезну, добудував дзвіницю. Він домігся від кошо-вої старшини універсалів на підтвердження монастирських земельних володінь. У квітні 1752 р. отаман Яким Ігнатович видав універсал на будівництво греблі і млина. Згодом, у люто­му 1755 р., кошовий Григорій Федоров закріпив за Самарським монастирем слободу і право брати з підданих покуховне за шинкування горілкою: «...тем селом пятьдесятью дворами начальники з братиею ж того монастиря владели и до всяких

85

монастшрских тягостей оншх обывателей притягали »147. 1761 р. 18 «зайвих» підданих села Чернечого перейшли в ко­заки. Скарги межигірського архімандрита до кошового керівництва були марними148. Конфлікти мешканців слободи мали розглядати настоятелі монастиря, а не самарські полков­ники. Лише для вирішення особливо складних справ потрібно було звертатися до січового керівництва144. Конфлікти з міс­цевим населенням були зумовлені привілеями монастиря. Так, на початку 1750-х рр. самарський полковник Федір Таран само­вільно збирав покуховне й чинив суд над монастирськими під­даними, не визнаючи майнових прав обителі150. У 1760 р., після надання Самарському монастирю земель з озерами на р. Про-товча почалися суперечки з мешканцями с. Кам'янки з приводу виловлювання риби в тепер уже монастирських озерах151.

Скарги самарських настоятелів розглядали на Січі за активної підтримки начальника січових церков та межигір­ського архімандрита. Так, для вирішення різних монастирських «надобностей» на Січ протягом 1760-х рр. неодноразово приїжджав межигірський намісник Феодорит Рудкевич.

Напевно, через те, що Самарський монастир був єдиним на території Війська Запорозького Низового, Кіш задовольняв його претензії до паланкової старшини та посполитих, хоча й намагався обмежувати кількість останніх.

За словами Гавриїла (Розанова), «как дитя лелеяли Запо­рожцю Свято-Николаевскую Самарскую обитель. За то брали от нее деньги и хлеб»т. Справді, Самарський монастир вико­нував деякі повинності на користь Коша. Наприклад, у 1759 р. кошовий отаман Олексій Білицький вимагав надіслати на війсь­кову канцелярію з чотирьох млинів обителі по одній діжці «пшона пшеничного иржаного»"'. Хліб брався по потребі, а гро­шовий податок - щороку на свято Великодня. Так, у 1757 р. з підданих села Чернечого було зібрано 24 руб., у 1773 р. з меш­канців села Чернечого та хутора Чернечого - 32 руб. 40 коп.154

Про свою діяльність самарські начальники звітували перед межигірськими архімандритами. За відомостями, які були

86

в Межигір'ї на початку 70-х рр. XVIII ст., у Самарському мо­настирі було: коней - 155, волів і корів - 266, овець і баранів -1229, кіз та цапів - 178, 4 пасіки з 503 вуликами, 4 млини в різ­них місцях. До цього слід додати село Чернече з підданими, чотири хутори та озера. У 1771 р. Межигір'я отримало із Самар­ського монастиря 900 рун вовни, 60 чорних смушків, 12 пудів воску, 2 діжки сиру, 1 діжку масла; у 1772 р. - 12 пудів воску, 650 рун вовни, 2 діжки сиру, 1 діжку масла, 5 коней, 3 бочки риби; у 1773 р. - 18 пудів воску, 22 воли, 4 діжки меду, 3 діжки сиру, 1 діжку масла, 11 четвертей пшона, 6,5 четвертей пшениці, 611 рун вовни. Отже, у Самарській обителі склалося госпо­дарство, орієнтоване на скотарство і бджолярство (галузі гос­подарства, характерні для Запорожжя).

У травні 1775 р., після висвячення Володимира Сокальського на січового архімандрита, самарцям було заборонено будь-що відправляти до Межигір'я: «Безь відома нась, Божка, и висо-копреподобнійшего гсдна начальника, архимандрита січевихь запорожскихь церквей, отца Владимира ни з лошадей, ны з рога­того скота, ни сь протчего ничего по получении сего вьпредь отнюдь вь Киево-Межигорской монастирь не давать. А естли отьтоль в чемь требование кь вамь будетг, обь ономь кь намь и к отцу архимандриту извольте представлять Проте після ліквідації Війська Запорозького Низового Самарська обитель разом з угіддями залишилася приписною до Межигір'я1".

Отже, завдяки адміністративним здібностям межигірських ченців та підтримці Коша, Самарський монастир став духовним центром північних паланок Війська. У своєму внутрішньому житті монастирська братія керувалася духовним законодавст­вом Російської імперії, у питаннях постригу монастир був цілком залежний від межигірських архімандритів, які узгоджу­вали постриження посАушників із Св. Синодом. Чисельний склад монахів обителі був характерний для монастирів «серед­ньої руки» в Київській єпархії. Кількість пострижеників-запо-рожців була незначною. Як і у випадку з «козацьким» Межи­гір'ям, можна стверджувати, що серед старих запорожців не

87

було усталеної традиції йти доживати віку до Самарського монастиря. Кіш не втручався у внутрішньомонастирське життя обителі. На відміну від Січі, звідси ніколи не висилали ченців. Навпаки, були випадки, коли вигнані із Січі монахи знаходили притулок у Самарському монастирі. Проте Кіш активно впливав на економічне життя братії: надавав земельні угіддя й підданих, захищав від сваволі паланкової старшини. На відміну від Запо­рожжя, монастирі Київської єпархії на той час уже втратили можливість збільшувати земельні володіння. Січове керівництво надавало монастирю нові землі, але обмежувало кількість підда­них. Характер конфліктів самарців з козацькою адміністрацією та доручення, які виконували самарські начальники наочно де­монструють, що у ставленні до Церкви і духовенства запорозькі козаки нічим не вирізнялися серед мешканців Наддніпрянщини.

2.4. Ієромонах Феодорит Рудкевич

Феодорит Рудкевич не належить до особистостей, які залишили по собі помітний слід в історії православної церкви в Україні. Його ім'я не було включене до енциклопедичних словників, а історики не цікавилися життям та діяльністю намісника Межигірського монастиря. Це не дивно. Адже краєзнавчі нариси, присвячені викладу історії Межигір'я, описують тільки «зовнішню» історію обителі. З іншого боку, дається взнаки недостатня зацікавленість істориків козацтва персоналіями запорозького духовенства, тому церковне життя на Запорожжі залишається (за деякими винятками) «безли­ким». На відміну від січового архімандрита Володимира Со-кальського або старокодацького намісника Григорія Порохні, особа Феодорита Рудкевича була не помічена дослідниками. Він належав до «чиновної» братії Межигір'я і був тісно пов'я­заний з веденням монастирських справ на Запорожжі. У різні роки отець Феодорит виконував послух горілочного шафаря,

88

податного, намісника, начальника січових церков, настоятеля приписного Самарського монастиря. Основою для написання життєпису Рудкевича стала його автобіографія158, а також різні документи, розпорошені по різних архівних зібраннях та археографічних виданнях.

Отже, Феодорит (до постриження Федір) Рудкевич наро­дився в 1722 р. у «польському» містечку Соколівці Брацлавсько-го повіту. Його батьки належали до міщанського стану. Деякий час Федір навчався в Києво-Могилянській академії: у монастир­ській відомості у графі «Іскуство книжное» зазначено «Гра­моти руской і латинской по реторику»" Виявивши бажання постригтися в ченці, Рудкевич 4 травня 1746 р. прийшов до Межигірського монастиря. Менш ніж за два місяці, 28 червня 1746 р., з дозволу архімандрита Іоасафа Маєвського Федір Руд­кевич був пострижений у монахи намісником - ієромонахом Пафнутієм Самойловим. Зважаючи на послухи, які згодом ви­конував постриженик, треба думати, що до прийняття чернечо­го чину його спонукало бажання зробити духовну кар'єру.

Феодорит був цінним надбанням для межигірського на­чальства. Одразу після прийняття чернечого чину Рудкевича призначають на відповідальні, керівні послухи. Залежно від по­ри року монах Феодорит виконував різні завдання. Спершу він став начальником рибалок в угідді Язголів Острів (літо - осінь 1746 р.), згодом був переведений у монастирську канцелярію в допомогу писареві (грудень 1746 р. - лютий 1747 р.). Під час пе­ребування при канцелярії Феодорит разом з монастирським по­віреним ієродияконом Веніаміном їздив до Глухова в монастир­ських справах. Після приїзду з Глухова Рудкевич виконував по­слух шафаря в селі Лютежі (весна - літо 1747 р.). Восени того ж року Рудкевич став горілочним шафарем. Горілочний шафар -важлива і впливова особа в будь-якому тогочасному українсько­му монастирі. У середині XVIII ст. горілочні гроші складали половину від загальних прибутків Межигір'я. Будучи шафарем, Рудкевич їздив у монастирське село Дем'янці Переяславського полку для закупівлі збіжжя для куріння горілки.

89

У січні - лютому 1748 р. Феодорит їздив до Глухова для владнання майнових суперечок із Братським монастирем з при­воду Євмінської пущі. На зворотному шляху він сильно пере­мерз і до кінця життя постійно страждав від ревматизму ( «бив-шие зимою сніжние метелі и холода, в коей посилки всего здравия лишень такь что и нині чувствую от того приклю-чившуюсь болізнь» ).

Навесні 1748 р. Рудкевич керував рибалками в угідді Залоз-ний Острів. Згодом півтора року (з літа 1748 р. до осені 1749 р.) Феодорит був начальником у монастирському маєтку Юскова Гребля в місті Острі (тут розміщувалося кілька млинів). Узимку 1749-1750 рр. він виконував послух податного - наглядав за коморою, кухнею, пекарнею і трапезною в монастирі. Навесні

1750 р. Рудкевич повернувся на місце начальника в маєток Юскова Гребля. Очевидно, що монастирський собор помітив адміністраторські здібності Феодорита, оскільки в середині липня 1750 р. він уперше обійняв місце намісника, другої лю­дини в монастирі після настоятеля. На цей час Рудкевичу було 28 років. Його намісництво тривало недовго, однак виявилося досить складним через внутрішньомонастирські чвари: «...втомь намістничестві (кь первощастию моєму) по за-тівамь тогда иеромонаха Вениямина на покойного Гпдна Архимандрита Иоасафа, хотя u бо бсякомь послушании не без трудностт бивало несколко вь исправлении тіхь какь сь оних по двоикратному моєму вь Юсковой Греблі битию, канцеля-рии Киевской полковой, и сотенной Остерской надобнимь віданиемь, однако намістническая тогдашняя должность превзишла трудностию и неспокойствомь без всякия мнимия собствения прибили, такь что по необходимой естественной нужді рідко когда доставало и покой себі дать». У травні

1751 р. Рудкевича «якоби в награждение понесенних в томь не-малихь трудовь» відрядили на Запорожжя на місце началь­ника січових церков. Це був почесний і відповідальний послух.

Проте через конфлікт архімандрита Іоасафа Маєвського з духовним собором монастиря Феодорит не був прийнятий

90

до Січі. Межигірський архімандрит рекомендував січовому керівництву на місце січового начальника свого племінника -Варлаама Григоровича, який мав вирушити на Запорожжя на місце настоятеля приписного Самарського монастиря. Відтак, недопущений до послуху начальника січової церкви, Феодорит Рудкевич вирушив замість Варлаама до Самарської обителі, яка в 1750 р. тільки-но пережила пошесть і пожежу. У запусті­лому монастирі на той час перебували лише один ієромонах та один ієродиякон. Феодорит прожив у Самарському монастирі два роки і два місяці, спорудивши за цей час нову греблю, млин, нові чернечі келії і трапезну, а також добудував монастирську дзвіницю, отримав від Коша підтверджувальні універсали на Монастирську слободу. Рудкевич повернувся до Межигір'я в червні 1753 р.160 Деякий час він не виконував певного послуху, проте восени був змушений поїхати в Мотовилівку в погранич-ну комісію, а також постійно їздив монастирськими угіддями з ревізією і для врегулювання майнових суперечок.

Наприкінці квітня 1754 р. Феодорит удруге вирушив на Січ на місце начальника. За його словами, монастирське подвір'я «впуст-к застав». Новий начальник побудував нові келії, амбари для зберігання риби, повітку для возів, стан для коней, рублену поварню та огородив двір парканом. Деревину для будівництва з великими труднощами доводилося возити з Са­марського лісу. Січ пережила сильну пожежу 1 квітня 1756 р., однак монастирський двір залишився неушкодженим. Рудкевич прожив на Січі три роки.

Повернувшись у Межигір'я навесні 1757 р., Феодорит був обраний намісником, послух якого виконував беззмінно до бе­резня 1766 р. За цей час йому доводилося брати участь у вирі­шенні багатьох конфліктних питань, зумовлених приїздом Ана­толія (Мелеса) на Січ, придбанням чудотворної Богородичної ікони без дозволу Св. Синоду, вирішував майнові суперечки, пов'язані із Самарським монастирем. Феодорит майже щороку приїздив на Січ у справах. Через те що у травні 1764 р. Межигір'я пережило пожежу, намісник збирав милостиню на відновлення

91

обителі: «...прибивь в монастирь на погорілие келий таскался < по Києву ради испрошения милостини с книгою ».

У березні 1766 р. Феодорит знову став начальником Самар­ського монастиря. За роки частих відряджень на Запорожжя Рудкевич заприятелював з Петром Калнишевським. 20 червня 1768 р. він привітав кошового отамана з нагоди іменин. Феодо­рит побажав кошовому здоров'я, надіслав мішок збіжжя і мі­шок борошна у подарунок. Обіцяв молитися «за тогдашнего тезоіменита соборні, при безкровной жертві, ко все щедрому Богу молитвами по возможности праздновать імію»ш.

Улітку 1768 р. полишивши настоятельство в Самарському монастирі, Феодорит Рудкевич разом з начальником січових церков Володимиром Сокальським прибув в кінці серпня до Межигір'я, щоб привітати новопризначеного архімандрита Гедеона Слонимського. За листовним проханням кошового отамана Петра Калнишевського, архімандрит Гедеон, незва­жаючи на незадоволення монастирської братії та особливо скривдженого намісника Ієссея, якого позбавили престижного послуху, призначив Рудкевича межигірський намісником (вересень 1768 р.). Настоятелем у Самарський монастир був відправлений ієромонах Самуїл. Феодорит неодноразово від­мовлявся від намісництва, посилаючись на своє слабке здо­ров'я. Він звертався до кошового Петра Калнишевського та судді Івана Яковлевича з проханням вислати йому коней для поїздок монастирськими угіддями. 29 травня 1770 р. і 9 серпня 1772 р. Рудкевич звертався до архімандрита Гедеона щодо звільнення з намісницького послуху, але невдало. 2 грудня 1776 р. Феодорит подав прохання новому архімандриту Гавриїлу Гуляницькому, який і звільнив його від будь-яких послухів у квітні 1777 р. Будучи соборним старцем, Феодорит Рудкевич помер 3 лютого 1784 р.1"

92

 

2.5. Січовий архімандрит Володимир Сокальський

 

Приблизно за рік до «атакування» Січі в церковному житті Війська Запорозького Низового сталася подія, яка досі не при­вернула належної уваги дослідників козацтва. Ієромонах Межигірського монастиря, останній начальник січових церков Володимир Сокальський був висвячений на січового архіманд­рита. Архімандрит - це почесний титул настоятеля монастиря. Таке висвячення робило отця Володимира незалежним від ме­жигірського архімандрита Іларіона Кондратковського. Водно­час Володимир став підкорятися київському митрополитові Гавриїлу (Кременецькому). Отже, територія Війська Запорозь­кого Низового формально підпорядковувалася духовній владі київських архієреїв. Прийнято вважати, що це був крок до утворення власної січової парафії. Докладний розгляд подій, пов'язаних із «січовою архімандрією», дасть змогу оцінити стан церковних справ на Січі напередодні її ліквідації.

У 1768 р. почалася російсько-турецька війна, яка тривала до 1774 р. (10 липня був підписаний Кучук-Кайнарджийський мир). Запорожці брали активну участь у боях з турками і тата­рами. Ще до кінця війни розпочалася підготовка до висвячення січового архімандрита. Головними дійовими особами в цій істо­рії були Петро Калнишевський та Володимир Сокальський.

Петро Іванович Калнишевський (1690-31 жовтня 1803) був останнім кошовим отаманом на Січі впродовж 10 років (1765-1775); він дбав про колонізацію земель Війська, поширення землеробства й торгівлі, обстоював військові та адміністратив­но-територіальні права Коша1". Кошовий був добре знайомий з межигірськими ченцями. Завдяки його протекції, колишній начальник січових церков, начальник Самарського монастиря Феодорит Рудкевич, незважаючи на невдоволення монастир­ської братії, був призначений намісником Межигір'я в 1768 р. Калнишевський вплинув і на долю Сокальського.

93

Володимир Сокальський (р. нар. невід. - 1790) був монахом Межигірського монастиря й міг походити із священицької родини. Є відомості, що в церкві Преображення Господнього (у Печерській фортеці) були священики Матфей та Михайло Сокальські164. Отець Володимир добре знав січові землі: у кінці 1750-х рр. виконував послух начальника Самарського монасти­ря, у 1760-1762 рр.'був начальником січових церков. Калнишев­ський і Сокальський познайомилися саме на початку 60-х рр. XVIII ст. Перший був тоді військовим суддею, а другий - січовим начальником. Присягаючи 20 січня 1762 р., ієромонах Сокаль­ський підписався: «Кіево-Межигорского монастиря іеро-монахь Владимерь, Січобой церкви начальника »т. У тому ж році Петро Калнишевський надав Сокальському 1000 рублів, але в червні ці церковні гроші забрали на різні військові потре­би з обіцянкою повернути165. З листопада 1763 р. по жовтень 1767 р. отець Володимир був намісником Межигірського монас­тиря. Восени 1767 р. він поїхав за монастирськими потребами на Січ, де був обраний Військом удруге начальником січових церков. Попереднього начальника - Павла Казановича - відпра­вили до Межигір'я166. Можна думати, що ця подія сталася зав­дяки приятельським стосункам Калнишевського й Сокальсько-го. Цілком можливо, що кошовий завдячував Сокальському життям: під час бунту сіроми у грудні 1768 р. Калнишевський, пе­реодягтись у чернечий одяг, урятувався від розлючених козаків.

Як відомо, Калнишевський обстоював якомога ширшу автономію Війська Запорозького. Цьому сприяло те, що січови­ки добре показали себе у війні з турками, сам кошовий отримав золоту медаль з діамантами, а цариця обіцяла козакам усілякі милості. Межигірські ченці як священики позмінно відправля­лися у складі козацьких команд, які вирушали воювати. Напевно, обнадіяні монаршими словами, з упевненістю в завт­рашньому дні, кошовий отаман і старшина займалися різними внутрішніми справами Війська й, зокрема, церковними. Мож­ливо, уже в цей час у Петра Калнишевського визріла думка висвятити отця Володимира на архімандрита.

94

 

Сокальський кілька років поспіль виконував послух началь­ника січових церков, і йому треба було повертатися до Межи­гір'я. Туди він і вирушив у червні 1773 р., маючи при собі паспорт і два листи: один від Коша, а другий особисто від Петра Кални-шевського. У листах, адресованих архімандриту Іларіону Кондратковському, було викладено прохання відпустити отця Володимира назад на Січ. Калнишевський писав: «По желанию и по надобности сего подьноситель, скчевихь церквей всечестнійшай началникь отць Владимерь Сокалской, за срокомь ему назначеннимь кь отгдачи вашему високопреподобию подлежитости, сь обгцего всехь согласия отьпущень, коего милостив-нимь вашего высокопреподобия призр'книемь и скорою сюда отьправкою, какь весьма надобень, о неоставленіи упрашевая и вописуя приятн'кйший уклонь»168

Приїхавши до Києва, Сокальський відмовився від послуху начальника січових церков. Замість нього в Січ відправили на

95

перезміну Петра Чернявського, а на місце настоятеля Самар­ського монастиря відрядили ієромонаха Ієссея. Володимир мав поїхати на Січ лише для передачі справ і, забравши свої речі, повернутися до Києво-Межигірського монастиря169.

Отець Володимир прибув на Січ у першій половині жовтня

1773 р. Петро Калнишевський був на той час у поході, і вони не зустрілися. 14 жовтня 1773 р. Сокальський вирушив у Самар­ський монастир, щоб показати господарство новому на­стоятелю Ієссею. Дізнавшись про це, кошовий навздогін отцю Володимиру послав листа, у якому наполягав, щоб той зали­шився на Січі до його повернення, а якщо добереться до Самар­ського монастиря, то «економій монастирской отцу Єсею безь відома нашего не испоручат»170. Проте Сокальський, очевид­но, не здогадувався про причини свого затримання. У листі від ЗО жовтня 1773 р. до кошового він писав: «...уже мні от вашей велможности резолюція последовала - ожидать вашего прибытія в Самарскому монастирі. Правленіе ж монастирское, какь вь писмі велможности вашеи прописаній, еще вь моемь смотреніи остается до далшеи резолюцій, которою вьскорі мене прошу милостиво жаловать. Уже близко зима насту-паеть, надобно чтос иное зачинат и промишлять, чтобь и вь книзі что било написано»171. Отже, отця Володимира непокої­ла невизначеність, яка заважала його діям.

Кошовий хотів особисто зустрітися із Сокальським. 12 грудня отець Володимир благополучно прибув до Січі із Самарського монастиря172. З похідного табору Калнишевський 24 грудня призначив його начальником січових церков і дав ордер наказному отаманові Андрію Вербицькому про те, що Петро Чернявський має поступитися посадою на користь отця Володимира та чекати прибуття кошового на Січ173. Прибувши з походу, Петро Калнишевський з товариством 11 березня

1774 р. написав архімандриту Іларіону Кондратковському про причини повернення Володимира Сокальського на посаду на­чальника січових церков: «...в разсужденіи военнихь обстоя-тельствь, что ему отцу Владимиру при висьтуплении

96

вь походь препоручаются многих иміния вь соблюдение, а нікоторих и духовние испорученни, потому и уволнит его отсель, хотя онь у вашего високопреподобия зь братиею и про-сился, не находим способу. А слідуеть и приговоренно ему отцу Владимиру бить здесь по-прежнему началникомь в согласие писаний, посланнихь кь отцу Гедеону, а оттол сюда»174.

Наступного дня козаки, сподіваючись на ласку цариці Катерини II, написали їй прохання, яке стосувалось ієромо­наха Володимира. Розписуючи чесноти начальника січових церков, запорожці просили «иеромонаха отца Владимира Со-калского во архимандрита, кому надлежит, новелет посвя­тить и пожаловать кь ношенію на шеи креста респектомь техь служебь и достоинствь его к тому»"

13 березня 1774 р. із Січі до Межигір'я були вислані за пога­ну поведінку й самоуправство ієромонахи Феоктист, Купріян, Дормидонт та ієродиякон Конашевич. Хоча висилки неугодних ченців відбувалися й раніше, але контекст подій, а також розгорнутий лист про різні провини цих ченців, підписаний Петром Калнишевський, надають цій акції іншого значення17. Кошовий хотів позбутися частини межигірців на Січі. У ті часи звістка із Січі до Києва залежно від різних обставин могла йти від двох тижнів до місяця і більше. Тому межигірський архі­мандрит Іларіон Кондратковський ще не знав про те, яку неспо­діванку готував йому отаман Калнишевський, і 5 квітня 1774 р. надіслав Сокальському ордер, який знайшов адресата 20 квітня. Іларіон докоряв отцю Володимиру за те, що від нього немає віс­тей. Він писав також, що Сокальському було дане завдання до­бути грошей на ремонт кам'яної церкви Преображення Господ­нього, а також церкви Петра й Павла, яка була збудована на кошти кошового отамана й потребувала іконостаса. Архіманд­рит Іларіон вимагав від отця Володимира передачі всіх поточ­них справ Петру Чернявському і приїзду до Межигірського монастиря. У кінці листа вказувалося на «негідну» поведінку отця Володимира: «Что ж ви во извиненіе нікоторого своего предприятія упредили пословицею: «На чіемь возку сидишь ­

97

того песенку пой»,- то с оной хотя не дознателно вашего на-міренія, но откривается однакь уже неповиновеніе і презрініе команди своей, когда признаєте для себе болшим тое місто, гд"к нині состоите, приписивая как би мнстрь должень уже, посл'кдуя тому, повиноватся. А какь такова пословица видум­кою ест і происходит от едних невіжь, кой не имгкють разумінія, слідствено вам і напоминат об оной мнстрю не прили-нествовало, ибо гді содержаніе законовь, там сія пословица во оправданіе не приемлется, темь і починается она не делною. А коль ви обязани законами повиноватся в ласти, толь по вишшеписаному і исполнит непремінно імете»177.

Отримавши гнівного листа межигірського архімандрита, Сокальський переправив його Петру Калнишевському, який був у поході. Кошовий отаман, перечитавши послання архі­мандрита, 9 червня 1774 р. дав відповідь, де написав, що отець Володимир буде на Січі до кінця війни. Щодо гнівних закидів на адресу отця Володимира, кошовий написав: «И как сие єсть з силною Войску обидою, то и совітуемь сходовать покойнихь антицесоровь вашего високопреподобия обходителствамг ». Калнишевський нагадував, хто встановлює правила у Війську Запорозькому та що «здары ничего полезного зділать не мо-гуть какь єдиную несогласность». Того ж дня кошовий по­вторно підтвердив призначення Володимира Сокальського на посаду начальника січових церков до кінця війни17.

Підтримка отамана Калнишевського, лист-прохання запо­рожців до цариці Катерини II, висилка частини межигірців із Січі підштовхнули Сокальського на відвертий конфлікт з архі­мандритом Іларіоном Кон'дратковським. Адже отець Володи­мир не підкорився наказу свого безпосереднього духовного начальника. Варто зазначити, що під час російсько-турецької війни значно зріс вплив військових на всі сфери життя. Січове керівництво, яке отримувало нагороди від російського уряду, почувалося впевнено.

Перебуваючи на Січі, отець Володимир почувався незалеж­но від Межигір'я, і це не подобалося архімандриту Іларіону.

98

Отець Володимир користувався повагою запорожців і мав певний моральний вплив на них. У 1772 р. та 1774 р. (уже будучи архімандритом) він супроводжував Калнишевського в подоро­жі до Нового Кодака на прощу, йому було приділено чимало уваги та пошани. Можна зрозуміти його бажання залишитися на Запорожжі й не повертатися до свого монастиря.

Водночас у Межигір'ї архімандрит Іларіон Кондратков-ський, напевно, уже отримав більш точну і ясну інформацію про те, що діється на Запорожжі. І він 13 червня 1774 р. написав листа до кошового, у якому висловив свою згоду щодо при­значення Сокальського січовим начальником. Архімандрит завіряв Калнишевського у своїй повазі й у тому, що не знав «о порученной ему в Воиску важности». Лист прийшов на Січ тільки 12 липня180. Він нічого не вирішував, так само, як і все листування, яке велося із середини березня 1774 р. між кошо­вим отаманом Петром Калнишевський, архімандритом Іларіо-ном та ієромонахом Володимиром. У відповідь на прохання Коша від 12 березня 1774 р. цариця Катерина II видала 21 черв­ня 1774 р. указ, де було сказано:

«...всемилостївіише повеліно сечевихь запорожскихь церквей начальника иеромонаха Владимира Сокальськаго по всеподданніишему прошению и достоинству Ея Імператор-скаго Величества Низового Запорожскаго воиска по[свя]тить во архимандрити которому и бить при запорожскихь церк-вяхь начальникомь, на ихь воисковомь содержанїи во исполне-нїи онаго именного ... указа Святійшій правителствующїй Синодь приказали о посвященїи онаго иеромонаха Владимира во архимандрита и о битій ему при тіхь запорожскихь церк-вахь началникомь на ихь воисковомь содержанїи в ведомстві Кіевской єпархій ...». Указ був розісланий у Сенат, Москов­ську контору Синоду, київському митрополиту, архімандриту Межигірського монастиря Іларіону'81. Видання цього указу використовується дослідниками для «демонізації» особи імпе­ратриці Катерини II, викриття її облудної та підступної політи­ки: «...ретроспективно цей факт [висвячення на архімандрита. -

99

О.К.] можна оцінити не лише як облудну політичну гру Катерини II щодо Запоріжжя, а і як ЇЇ розрахунок на можливу умиротворюючу роль запорізького духовенства в майбутніх екстремальних ситуаціях, пов'язаних з ліквідацією Січі, - роз­рахунок який через рік виправдав себе». Проте це надання було персональним і, як побачимо, практично ніяк не вплинуло на життя запорозького духовенства взагалі. На нашу думку, архімандричий титул не зробив отця Володимира «агентом» імперської політики.

26 червня 1774 р. Св. Синод надіслав київському митропо­литу Гавриїлу (Кременецькому) указ про посвячення началь­ника січових церков, ієромонаха Володимира Сокальського в сан архімандрита згідно з указом Катерини II'83. Митрополит Гавриїл, отримавши послання 25 липня, передав його Київській духовній консисторії, яка наступного ж дня видала указ Воло­димиру Сокальському, де сказано, що його мають посвятити в архімандрита й тепер він буде підпорядкований Київській єпархії. Митрополит Гавриїл написав листа аналогічного змісту до Коша. Указ Київської духовної консисторії та лист Гавриїла були відправлені з нарочним, який домчав їх до Січі за тиждень, і 2 серпня отець Володимир тримав ці документи в рукахш. Він уже був готовий їхати до Києва, адже це не було для нього новиною чи несподіванкою. Ще в середині липня Володимир бідкався військовому писареві Івану Глобі, що скоро потрібно буде їхати до Києва та в Межигір'я, а йому ніде дістати пари коней: «Радь би купить - нігде »т. Тож він мав час усе обміркувати. У листі до писаря І. Глоби отець Володи­мир написав: «Я прошу noKopnw, даби соблаговолили мои со­віть принять: вь разсужденіе отправить би едного старшину сь писмами кь прешвященному за честь Воиска Запорожского со мною вьмісті; тамь би от Воиска и благодареніе за произ-вожденіе в чинь принесть и чтм-нибудь противо его чести прекисвященному поднесть, тако ж архидіякону и прочимь слу-жителямь церковнимь и келеинимь надобно почемусь дать

100

непреміннмо по ихь уставах. Аіякона Палладія прошу со мною отпустить с тімь, чтобь его там не удержая, отправили со мною odpamnw, благоволите написат к штцу архимандриту Межигорскому. Еще жь благоволіте учинит прозбу кь отцу архимандриту Межигорскому, чтобь тамь визичили на произ-вожденіе архимандрита надобностей: митрі, креста, полиці и патериці, чтобь и в Січь тое самое забрать не поборонили, хоча и за розпискою, заки забогатіемь »т.

Швидко зібравшись, узявши листи до митрополита Гавриї-ла й архімандрита Іларіона, у супроводі отамана Корсунського куреня Сави Коби та диякона Палладія, отець Володимир 5 серпня 1774 р. вирушив до Києва177.

У Межигір'ї указ про посвячення Володимира в архімандри­ти отримали 18 серпня 1774 р. (через два місяці після його видан­ня). У рапорті до Св. Синоду архімандрит Іларіон писав, що в монастирі є грамоти патріарха Іоакима 1688 р., Петра Великого 1698 р., «а сверхь того и другіе кріпости от Воиска Запорож-ского из 1672 года иміются чемь монастирь Киевомежигорский понині ползуется отправляяву оную Січь началника». Ченці не мають належного утримання, бо монастир віддалений від Киє­ва і богомольці до нього не приходять. Січ завжди допомагала грошима, сіллю, рибою, а з Межигір'я продавали свічки, монахи отримували плату за церковні відправи. І якщо Володимир стане незалежним, то монастир «притить можеть в крайное несо-стояние поелику онь для содержанїя себе других достаточнихь доходовь з деревень своихь не иміеть по весма малому числу подданическихь дворовь в коихь щитается хать по ревізій всіхь толко 470 дай с нихь никакова збору денгами небиваеть кромі служать монастирю поддание едною работою в недель два дні на монастирскихь харчахь». Усі монастирські землі розташова­ні біля Дніпра, де немає ґрунтів для хліборобства. Тому архі­мандрит Іларіон просив Св. Синод залишити січового начальника з доходами у відомстві Києво-Межигірського монастиря. Це послання відправлене в Синод 20 серпня 1774 р.188

101

Прибувши до Києва на початку вересня, Володимир Со­кальський відвідав Межигір'я, київського митрополита, Печер-ську лавру. 7 вересня 1774 р. митрополит Гавриїл висвятив його в архімандрита. З межигірської ризниці новому архімандриту під розписку видали хрест, полицю, митру та посох180. Він обі­цяв скоро все повернути неушкодженим. Наостанок, набравши листів і поздоровлень до Коша від митрополита Гавриїла, Київ­ської духовної консисторії, архімандрита Києво-Печерської лаври Зосима Валькевича, архімандрита Межигірського монас­тиря Іларіона Кондратковського, Володимир Сокальський повернувся на Січ.

Отже, висвячення Володимира стало кроком до остаточної уніфікації управління церквою на Запорожжі. Формально від­тепер уся повнота духовної влади концентрувалася в руках київського архієрея. Із цього часу Св. Синод та київська кон­систорія стали засипати Петра Калнишевського та архіманд­рита Володимира Сокальського запитами про кількість церков, священиків на Запорожжі, як і з чого вони живуть. З листопада 1774 р. листи на Січ почав писати митрополит Гавриїл, якому Св. Синод 13 жовтня доручив з'ясувати можливість Межигір­ського монастиря існувати без прибутків, отримуваних із Січі181. Петро Калнишевський з Кошем відповідали ухильно. У листах звичайно писалося, що через війну не можна вказати кількість церков і священнослужителів, оскільки ще не все впо­рядкувалося"1. Володимир Сокальський узагалі нічого не від­повідав. Тільки в січні 1775 р. в короткому рапорті київській духовній консисторії він написав, що нічого повідомити не може: «...я самь собою без відома и волі Воиска Запорожского чего учинить не в силахь»т. 13 січня 1775 р. Петро Калнишев­ський так охарактеризував матеріальне становище духовенства на Запорожжі: «Содержание жь ему [начальнику січових цер­ков. - О.К.], такь же иеромонахамь и протчимь причетникамь единственных толькмо оть доброхотовь Войска Запорожского, чемь прежде и теперь питаться иміют... Ивь предь оть озна­ченого Кіево-Межигорского монастиря или другого какого

102

еромонахи, иеродіякони и монахи пребивать будуть, то зависить иметь оть волі Войска Запорожскогш»193.

У самому Межигірському монастирі не дуже добре орієнту­валися у власній січовій парафії або приховували інформацію. Соборні ієромонахи в 1774 р. згадали тільки чотири церкви, підпорядковані межигірському архімандриту. У монастирській відомості за 1774 р. вказується, що на Січі було 10 ієромонахів, 4 ієродиякони, 2 монахи. У Самарському монастирі, який був приписаний до Межигірського, у 1774 р. було 6 ієромонахів, 4 ієродиякони, 14 монахів та 1 начальник194.

З січня 1774 р. Військова рада ухвалила, що начальнику січових церков буде виділятися зі скарбу 300 рублів щорічно. Кожні чотири місяці архімандрит мав отримувати по 100 руб­лів. Відтепер начальник січових церков архімандрит Володимир був повністю «куплений» січовиками. Він не міг діяти самостій­но у скільки-небудь серйозній справі, «безь докладу, а потому и безь резолюцій его велможности г. атамана коше ваго зь старшиною и товариствомь 195.

Межигірці не могли змиритися з втратою «січової пара­фії». 18 березня 1775 р. межигірський архімандрит Іларіон від­правив послання Володимиру Сокальському, Кошу, Петру Калнишевському та військовому писареві Івану Глобі. Усі листи були отримані адресатами на початку квітня. У них Іларіон по­здоровляв зі святом Великодня, а також просив не позбавляти межигірців своєї милості. Кондратковський разом з духовним собором монастиря писав: «...всепокорнейше просимь, какь обитель святую по-прежнему безь отміни содержать при своихь благосклонностяхь и неоставленіяхь кь благосостоянію ея, какь она не иміеть ніоткуду постороннихь подаяній, кром от Воиска Запорожского, такь и висилку вь Січь изь братій нашей для сщеннос лужені я ієромонаховь и ієродіяко-новь оставить на прежнемь основаній перемінно по усмотренію времени ...А при томь, собираеміе на монастирь сей доходи, оставляя какь нині отцу Петру [Чернявському. -О.К.], такь и по немь будущимь подначалимь вь такое

103

управленіе, которое иміли прежде началники, а сіє уже гспдну отцу архимандриту Владимиру не своиственно, сь которихь доходовь вь нинішную весну заготовить солі, риби, и прот-чого и напредь слідующіе времена дозволить. Послідовател-но и Самарский монастирь в такое распоряженіе и відомство сего монастиря оставить, в какомь до сего оной сь его дохо­дами и заводами состояль, сь переміною началниковь отсель. А перемена какь началниковь туда, такь сщеннос лужите лей в Січь и вь Самарь слідовтиметь по усмотренію времени и згодности людей, а при том изь відома велможности вашей»т. Як бачимо, Іларіон Кондратковський хотів зберегти за монастирем практично всі привілеї: присилку духовенства, збирання подаянь, використання угідь Самарської обителі. Межигір'я в даному разі втрачало тільки посаду начальника січових церков. Певно, реакція Коша була позитивною, адже з обителі продовжували надсилати ченців на Запорожжя (про присутність межигірців у колишній Січі вказують монастирські відомості за 1775-1776 рр.). Проте сама Січ доживала свої останні дні. У кінці квітня 1775 р. Кіш ще виділив наміснику Феодориту Рудкевичу кошти на закупівлю риби, солі та для інших потреб монастиря, а вже у травні було заборонено відда­вати Межигір'ю із Самарського монастиря коней, худобу та припаси без відома Війська та січового архімандрита.

Ураховуючи архімандричий титул отця Володимира, січо­вики хотіли замовити для Покровського храму золоте начиння на зразок лаврського. Як посередника між Кошем і архіманд­ритом Києво-Печерської лаври Зосимою Валькевичем вико­ристали межигірського намісника ієромонаха Феодорита1". У 1775 р. архімандрит Межигір'я одержав від усього Війська запорозького прощальний дар - ошатно прикрашену митру. На початку червня 1775 р. Січ була «атакована» царськими війсь­ками, а кошовий отаман Петро Калнишевський, писар Іван Глоба та суддя Павло Головатий ув'язнені: перший у Соловець-кому монастирі, інші - у монастирях Сибіру.

104

Згідно з розповіддю старого запорожця Микити Коржа про останні години Коша, отець Володимир, використовуючи свій авторитет, закликав запорожців не проливати християн­ської крові і сприяв мирній ліквідації Січі"8.

Нова влада прихильно поставилася до отця Володимира. 4 вересня 1775 р. Сокальський звернувся до Муромцева з проханням видати йому платню «за майскую треть» (плату тоді отримували по третинах, по закінченні кожної з них). 8 ве­ресня губернатор одержав прохання архімандрита, а 11 верес­ня видав «ордер» підполковникові Норову, щоб той сплатив Сокальському 100 рублів. Гроші треба було взяти зі скарбниці колишнього Війська. Очевидно, офіційна влада визнавала вплив Володимира Сокальського на козацьку масу під час захоплення Січі російськими військами199.

У жовтні 1775 р. указом Св. Синоду отець Володимир був призначений настоятелем Батуринського Миколаївського монастиря. Прибувши туди в 1776 р., Сокальський перебував у цьому монастирі до своєї смерті в 1790 р. Про його діяльність як настоятеля нічого не відомо200.

В. Біднов відзначив різницю в народних уявленнях про Володимира Сокальського і його подальшу долю. Дослідник навів приклади народних пісень про архімандрита Володимира, що свідчить про його популярність у козацькому середовищі. Як випливає із текстів пісень, отець Володимир не змирився з окупацією Січі й утік разом із січовиками до Туреччини201.

Таким чином, у справі висвячення ієромонаха Володимира Сокальського на січового архімандрита ініціатива належала кошовому отаманові Петру Калнишевському. Отаман був близько знайомий з останнім начальником січових церков, а після бунту сіроми в грудні 1768 р., цілком вірогідно, був зобов'язаний отцю Володимирові життям. Вважаємо, що дружба і вдячність кошового отамана, а також високий авто­ритет у середовищі запорожців були основними причинами висвячення Сокальського на архімандрита. Отримання цього титулу було персональним, хоча й зумовило підпорядкування

105

січової архімандрії київському митрополитові Гавриїлу (Кре­менецькому). Отець Володимир пробув січовим архімандритом трохи більше, ніж півроку. Протягом цього часу ніяких змін у церковному житті Січі не відбулося. «Новини» обмежилися тим, що Військова рада призначила Сокальському платню, а для січового Покровського храму замовили нове начиння. Січ позбулася опіки Межигір'я тільки частково. Межигірські ченці продовжували служити в запорозьких церквах, Самарський монастир залишився приписним. Фактично Межигір'я втрати­ло тільки одну (хоча й дуже впливову) «свою» людину на Січі. У схемі управління Церквою на Запорожжі не відбулося суттє­вих змін. Київський митрополит отримав можливість напряму (а не через межигірського архімандрита) надсилати на Січ свої ордери. Однак нетривалий час існування запорозької архі­мандрії не дозволяє говорити про певні наслідки зміни статусу настоятеля головної військової церкви. Найбільше в цій ситуації виграв сам отець Володимир.

106

РОЗДІЛ 3

Стосунки Коша з Києво-Софійським монастирем

3.1. Києво-Софійський кафедральний монастир

і проблема управління церквою на Запорожжі

 

Досліджуючи історію Церкви на Запорожжі, історики зазвичай концентрують увагу на стосунках Січі та Межигір'я, легковажачи іншими київськими монастирями, у тому числі й Софійським. Дослідники обмежуються фіксацією конфліктів між січовим керівництвом та київськими архієреями в часи Нової Січі1. Ці негативні прояви відносин використовуються для підтвердження тези про автономістські устремління Коша в питаннях управління Церквою та слабкості київської духов­ної влади. Втручання старшини (отже, світської влади) у духов­ні справи розглядається як позитивне явище, як прояв особли­вого козацького світогляду, однак при цьому «демонізуються» секуляризаційні заходи російської імперської влади. Терпи­мість київських митрополитів до козацької сваволі поясню­ється «значною» матеріальною підтримкою з боку низовиків.

Таким чином, київській духовній владі було відмовлено в ініціативі вирішення духовних справ на Запорожжі, ігнорува­лася діяльність митрополитів як пастирів і адміністраторів у впорядкуванні церковно-релігійного життя Війська Запорозь­кого Низового. Отже, необхідно з'ясувати місце кафедрального Софійського монастиря та його представників (старокодацьких намісників і січових ченців) у схемі управління Церквою

107

в запорозьких землях. Адже київські архієреї та межигірські архімандрити ділили духовну владу над січовими землями, поки Запорозькі Вольності повністю не були підпорядковані владі митрополита Гавриїла (Кременецького) у 1774 р.

Софійський монастир виділявся на тлі інших київських чоловічих монастирів завдяки кафедральному статусу. Монас­тир був місцем перебування київського митрополита, угіддя обителі забезпечували власні потреби архієрея та митрополії2.

Кафедральний, чільний статус монастиря впливав на стосун­ки з усім населенням України, у тому числі й із Запорозьким військом. Верховенство монастиря Святої Софії визнавали й польський король, і московський цар, і січовий отаман, і україн­ський гетьман. Інші київські чоловічі монастирі: Печерський, Братський, Кирилівський, Миколаївський Пустинський, Михай­лівський Золотоверхий, Михайлівський Видубицький, Петро-Павлівський, Катерининський грецький - не брали участі в управ­лінні церквою на Запорожжі. Ця обставина вплинула на характер та інтенсивність відносин цих обителей і Війська Запорозького Низового. Церковні і світські дослідники зазвичай обмежуються наголошенням особливо глибокої релігійності козацтва і його неймовірної щедрості до православних церков і монастирів, називаючи при цьому імена гетьманів, полковників, старшини, змішуючи і плутаючи низових козаків з городовими. Згадуються поїздки київських ченців на Січ за милостинею. Проте ці твердження зазвичай рідко підкріплюються реальними фактами3.

Основні напрями відносин полягали в тому, що київські монастирі приймали паломників-запорожців і відсилали своїх ченців на Запорожжя за збором милостині. Низові козаки могли приймати постриг у тому чи іншому монастирі. На жаль, картина відносин цих монастирів і Війська Низового дуже не­повна. Проте, незважаючи на лакуни в джерельній базі, є мож­ливість змоделювати основні тенденції цих зв'язків. Результати такого моделювання представлені в наступному розділі.

Якщо не брати до уваги участі козаків у відновленні православної ієрархії, то про стосунки запорожців і софіян

108

у XVII ст. практично нічого не відомо. Тільки в останні деся­тиріччя XVII ст. низовики вступили в суперечку з вищою ду­ховною владою. На 1686 р. Київська митрополія була ослаб­лена. Для єпархії була втрачена Правобережна Україна (стала «закордонною»), після приєднання до Московського патріар­хату ставропігійні права отримали чернігівський архієпископ, печерський архімандрит, межигірський ігумен. Саме в період ослаблення духовної влади київських митрополитів у 1670-1680-х рр. сформувалася система опіки Межигірського монас­тиря духовними справами Війська Запорозького Низового, яка була оптимальною для того часу. Варто зауважити, що малоза­селене «дике поле» не надто привертало увагу київських архієреїв, як у XVII, так і у XVIII ст.

Історики Запорожжя вважають, що в 1687-1688 рр. новий митрополит Гедеон, князь Святополк-Четвертинський, зробив спробу підпорядкувати своїй духовній владі запорозькі землі4. Вважаємо, що слід говорити про бажання підпорядкувати митрополичій владі Межигірський монастир, який після 1686 р. остаточно увійшов до складу Гетьманщини. Тиск на ігумена Феодосія Васковського зумовив відкликання межигірських ченців із Січі, що викликало невдоволення Коша. У справу втрутився колишній постриженик Межигір'я, Московський патріарх Іоаким (Савєлов), який надав монастирю грамоти на ставропігію. Після конфлікту із січовиками з приводу підпо­рядкування запорозької Церкви в 1687-1688 рр. не було жод­них спроб повторення подібної акції аж до 1760-х рр. Це ще раз наводить на думку, що конфлікт був перш за все між митро­политом і Межигірським монастирем.

З початку XVIII ст. цар Петро І почав проводити секуля­ризаційні реформи. Справи Церкви поступово підпорядковува­лися інтересам світської держави, духовенство поволі ставало частиною бюрократичного апарату.

Після переходу гетьмана Івана Мазепи та запорожців на бік шведів Петро І 31 жовтня 1708 р. наказав місцеблюстителю патріаршого престолу Стефану (Яворському) їх «проклятию

109

предать». Мазепа проголошувався зрадником і «от верш пра-вославной и церквей христианских отлунен». 12 листопада у Глухові та в Москві гетьманові було оголошено прокляття. З приводу «зради» Мазепи й запорожців по українських церк­вах були розіслані відповідні укази, які читалися прихожанам. Митрополит Іоасаф (Кроковський) у своїх листах також писав про зраду гетьмана й низових козаків.

Відтоді у всіх царських указах запорожці стали іменуватися зрадниками, почали діяти розпорядження, що забороняли їздити на Запорожжя у справах чи до родичів (1709, 1715, 1716, 1725 рр.). Усе, пов'язане з низовими козаками, викликало недо­віру й підозру царського уряду. Але навіть у той час, коли запо­рожці жили на території Кримського ханства, зв'язки з Геть­манщиною (незважаючи на царські заборонні накази) не припинялися. На Січ, хоча й нелегально, приїздили священики й ченці з Київської та Переяславської єпархій. Запорожці про­довжували їздити до своїх родичів, у торгових справах та здійс­нювали паломництва до Києва. Урешті-решт, після переговорів, навесні 1734 р. січовики повернулися під зверхність Російської імперії. Тепер у військовому відношенні Військо підпорядкову­валося київському генерал-губернатору. Тодішній генерал-губернатор граф Вейсбах став посередником між січовиками та київським архієпископом Рафаїлом (Заборовським). Заборов-ський благословив спорудження церкви Покрови на Січі, наді­слав антимінс та Євангеліє. Після листування в 1735 р. духовні справи Запорожжя були передані у відання Межигірського монастиря, який мав надсилати в Січ своїх монахів6.

Незважаючи на відсутність будь-яких юридичних актів, те­риторія Війська Запорозького Низового традиційно вважалася частиною єпархії київських митрополитів'. Проте Запорожжя мало цікавило митрополитів, оскільки не приносило прибутків у єпархіальну казну. У часи Нової Січі Київську митрополію очолювали Рафаїл (Заборовський) (1731-1747), Тимофій (Щербацький) (1747-1757), Арсеній (Могилянський) (1757-1770) і Гавриїл (Кременецький) (1770-1783).

110

Київські архієреї одночасно з єпархією очолювали й Со­фійський монастир. Відповідно, софійські ченці займалися справами всієї митрополії. В обителі розміщувалася й київська духовна консисторія. Проте в кафедрального монастиря не бу­ло традиції зв'язків з Військом Низовим. В очах софіян Запо­рожжя залишалося «Диким полем» і парафією Межигірського монастиря. Можливо, саме тому ставлення митрополитів до перебігу церковного життя Війська було «невиразним», хоча вони володіли значною легітимно-дозвільною владою.

Отже, київський архієрей по відношенню до Коша Нової Запорозької Січі виконував адміністративні та пастирські функції (див. додаток В).

Київська духовна влада зберігала свій вплив на пара­фіяльних священиків, які рукопокладалися в Києві й тому мимо­волі включалися до бюрократичного апарату Російської імперії.

Починаючи із середини XVIII ст., кошове керівництво стало заохочувати заселення запорозьких земель. У нових поселеннях

111

 Свято-Софійський монастир

 

місцеві жителі засновували церкви. Для спорудження храму потрібен був дозвіл митрополита. Для одержання такого дозволу січове керівництво писало листа до Києва. Митрополит, ознайо­мившись із обставинами, надавав своє благословіння на будів­ництво храму. Кандидата у священики (аколіта) обирала громада приходу зазначеної церкви. З паспортом і рекомендаціями аколіт їхав до Києва, де його екзаменували на вміння читати та відправ­ляти службу. Якщо йому не вистачало знань або вміння, його вчи­ли, й уже тільки потім висвячували на священика. Якщо церква була похідною або не могли швидко знайти священика, щоб замі­нити померлого, з Коша могли надіслати одного з межигірських ченців. На момент освячення новий храм повинен був мати повне коло богослужбових книг та необхідне начиння. Відповідні описи мали надсилатися до Київської духовної консисторії8.

Митрополити контролювали видачу й заміну антимінсів. Так, восени 1768 р. Арсеній (Могилянський) видав два антимінси на заміну старим (причина - «обветшение») - у Межигірський

112

 

 

монастир (старий антимінс був виданий у 1723 р. чернігівським єпископом Іродіоном (Жураховський)) та в Самарський монастир (антимінс був виданий Рафаїлом (Заборовським)).

З 60-х рр. XVIII ст. почало діяти старокодацьке духовне правління. Усі справи про заснування нових церков та призна­чення священиків стали проходити через нього. Намісники не були ченцями Софійського монастиря, а походили з місцевих (запорозьких) приходських священиків (діяльність цього намісництва висвітлено в окремому підрозділі).

З Межигірського монастиря постійно надсилали монахів-священиків на перезміну в Самарський монастир (начальник), у Січ, Гард, Кальміус10 та в деякі інші церкви на вимогу Коша. Межигірський архімандрит повідомляв про це митрополита, адже той видавав паспорти на переміщення духовенства. Як найвищий представник духовної влади в Київській єпархії, мит­рополит видавав ченцям паспорти на проїзд у Січ, грамоти і прошнуровані книги для збору милостині. Причому подаяння в запорозьких землях прагнули збирати монахи не тільки українських монастирів, а й закордонних. Так, митрополит Ти­мофій (Щербацький) клопотався за закордонний Брестський монастир" (червень 1748 р.), митрополит Арсеній (Могилян­ський) переслав прохання на збір милостині ченцями Москов­ського ставропігіального Ново-Спаського монастиря (жовтень 1763 р.)12. Регулярність поїздок на Січ періодично переривали епідемії чуми (найсильніші - у 1738,1739,1750,1760 та 1770 рр.) та війни (1735-1739,1768-1774 рр.), коли на кордонах установ­лювалися пости та обмежувалося пересування через небезпеку поширення хвороби і для відловлювання турецьких шпигунів.

Київські митрополити надсилали імператорські та синодальні укази до парафіяльних церков Війська Запорозького Низового, а також співпрацювали з київською генерал-губернаторською канцелярією, зокрема з приводу контролю за переміщенням чен­ців на територію Запорожжя та за кордон (у митрополичій канце­лярії видавалися паспорти, звідси розсилалися до протопопій і па­рафіяльних церков описи монахів-утікачів)13. Постійно видавалися

114

накази про затримку безпаспортних бродячих ченців, священиків. Контроль за «праздно шатающимися» монахами, як загалом за всіма російськими підданими, значно посилювався під час епідемій чуми та напередодні російсько-турецької війни в 1767-1768 рр. Так, митрополит Арсеній (Могилянський) 20 листопада 1768 р. видав указ про заборону відпускати ченців за кордон, який розіслали в усі монастирі і протопопії Київської єпархії".

Священики на Запорожжі виконували ті самі функції, що й у Гетьманщині: служили, отримували царські та митрополичі укази, які зачитували в церквах, повинні були надсилати відо­мості про церкви та священиків до Києва (священики запо­розьких церков почали відсилати відомості тільки з початку 1770-х рр.). На Запорожжі довгий час не було налагоджено централізованого механізму перепису парафій та надсилання інформації до Коша. Перші переписи населених пунктів робили священики Кодацької та Самарської паланок. Збереглися відомості про храми та священиків, надіслані до митрополита з Межигірського монастиря та із Старокодацького духовного намісного правління на початку 1770-х рр.

Про складність церковного управління запорозькими землями свідчить подвійна опіка з боку вищої духовної та світ­ської влади. Так, митрополит Гавриїл (Кременецький) у листах до головнокомандувача графа Рум'янцева в липні 1772 р. писав: «Воиска Запорожского Кошевий атаман Петр Калнишевский с своими старшинами и товариством и тамошним духовним правлением просили у меня в прошедшем Апреле текущаго года благословенне на построение четирех церквей в их жилищах, где еще оних не бивало. Синод разрешил строить ... только по сношению с свецким правительством, где оние Запорожци ведоми ». Старокодацьке духовне правління звернулося до мит­рополита, а той - до графа Рум'янцева з приводу відведення в запорозьких селищах окремих ділянок під цвинтарі (вересень 1772 р.). Головнокомандуючий проігнорував ці звернення".

Запорозькі депутації та посланці періоду Нової Січі щоро­ку регулярно відвідували Софійський монастир і київського

115

митрополита, їдучи до Петербурга за жалуванням або приїжд­жаючи у справах. Старшина мала при собі супровідні листи та подарунки. Митрополит був обов'язковою особою, яку відвіду­вали запорожці. Кошовий отаман Данило Стефанов 21 травня 1757 р. листовно звертався до Тимофія (Щербацького): «...пол­ковника з старшиною и товариствожь в путешествії их архи-пастирскимь благословеніемь снабдит»и. З приводу приїзду високих гостей митрополити влаштовували бенкети. Полковник Максим Куликовський так описував приїзд товариства до Киє­ва у травні 1759 р.: спершу віддали пакет київському військово­му губернатору В.І. Лопухіну, потім поїхали до Межигірського монастиря й залишили там коней. Але через початок свята Зішестя Святого Духа вирішення справ затягнулося. Отже, со­фійський намісник Іосиф Міткевич «просил к себі, в которого, в самий праздник будучи, кушали всі». Наступного дня запо­рожці удостоїлися благословіння київського митрополита Арсенія (Могилянського), «и за скорим оттудова моим [Мак­сима Куликовського. - О.К.] с атаманами отходом в квартеру, оставшиесь толко два, Онисим Семенов да писарь, у стола пре-освященнейшего кушали и доволно гуляли. И при отході оба рази в квартеру нашу, в Мєжигорской дворец, софійским мо-настирским поиздом цугами отвозили. И так от его всечест-ности угощени, что его благоприятства всем проминуть и пред вашею велможностию без похвали оставить било не­можно». Гостинність була із задумом: митрополичий намісник сказав, що відправив у Запорозьку Січ намісника Батуринсько-го монастиря збирати милостиню на Софійський монастир, і просив «милостию и защищением благим не оставить»". Велика кількість ченців-прохачів з митрополичими благосло­венними грамотами дратувала межигірських ченців і січову старшину. Так, Петро Калнишевський у лютому 1768 р. просив Арсенія (Могилянського): «...намеренш сделать к сечевой церк­ви пристройку, а в наличности церковних денег не имеетца, а из-за многолюдства испрошающих из разних епархий крайнє неможно несколько год не видавать книг и грамот, пока

116

к церкви пристройка не окончитца». Кошовий просин малі 11 ти січовому начальнику «повеление», щоб на майбутню ин ну

вислати всіх ченців із Січі. Арсеній згодився з вимогами ко.....

вого, але одночасно випросив дозвіл залишитися в СІЧІ кафедральним монахам «по прежнему в имеюгцемся тамо монастьфском подворьи» і збирати милостиню на ремонт Софійського собору і на Трьохсвятительський скиток".

Інформація про персональні зв'язки київських митропо­литів і січової старшини уривчаста й неповна. Митрополит належав до духовної еліти Російської імперії. Відповідно, між січовою старшиною та митрополитом велося ділове і приватне листування. Київські архієреї й кошові отамани вітали один одного з Новим роком і Різдвом, обмінювалися подарунками. Так, кошовий отаман Григорій Федоров у лютому 1761 р. у лис­ті кланявся Арсенію (Могилянському) від імені всього Війська й передавав презент - 4 червінці і 100 лимонів".

У кошового отамана Петра Калнишевського також були приязні стосунки з владикою Арсенієм. Восени 1763 р., під час відвідин Софійського монастиря, архієрей подарував Кални-шевському ікону Успіння Божої Матері з часточкою святих мо­щей20. У грудні 1768 р. під час бунту сіроми ікона була розтро­щена. На прохання кошового отамана, Арсеній у липні 1769 р. подарував йому нову ікону в срібній шаті з мощами, яку й на­діслав з двома ченцями - прохачами милостині.

Загалом можна стверджувати, що київські архієреї протя­гом XVII—XVIII ст., займаючись справами власної єпархії, мало приділяли уваги утвердженню своєї духовної влади на території Війська Запорозького Низового. Запорожжя в очах вищого київського духовенства залишалося «Диким полем». Саме та­кий погляд на запорозькі землі зумовив низьку активність київ­ських митрополитів у вирішенні церковних справ Запорозької Січі. Митрополити обмежувалися виконанням вимог Коша в пи­таннях заснування нових храмів і використовували свій автори­тет для безпечного збору милостині софійськими монахами.

117

3.1.1. Старокодацьке духовне намісне правління (Хрестове Старокодацьке запорозьке намісництво)

Беззастережно приймаючи тезу про слабкість впливу київ­ських митрополитів на духовні справи Війська Запорозького Низового, дослідники не приділили належної уваги висвітлен­ню діяльності Старокодацького духовного намісництва. З од­ного боку, існує думка, що «се вже значно обмежувало давню автономію запорозького Коша в справах церковних»21, а з ін­шого - «Старокодацьке правління фактично залежало в біль­шій мірі від Коша, ніж від митрополита, і тому так і не стало провідником волі київських владик на Запорозьких Вольнос-тях»22. Відповідно, з'ясування характеру діяльності староко-дацьких намісників дасть змогу змоделювати «реальну» схему управління приходськими церквами північної частини Війська Запорозького Низового, визначити місце і значення намісницт­ва у справі інкорпорації запорозьких земель у правове поле загальноімперського духовного законодавства.

Оскільки територія Війська Запорозького Низового була єпархією київського митрополита, у міру заселення Вольнос-тей поставала проблема управління й контролю за новозасно-ваними церквами. Спершу митрополичі укази до запорозьких церков розсилав полтавський протопіп. Так, з листопада 1751 р. новокодацький, старокодацький, кам'янський, данилівський, романківський, старосамарський і новосамарський священики повинні були чотири рази на рік (під час постів) приїздити до полтавського духівника на сповідь і щорічно надсилати певну суму грошей. Зберігся ордер 1758 р., який свідчить, що цей указ не виконувався25. Отже, ієреї приходських запорозьких церков юридично належали до Полтавської протопопи'. На початку 1760-х рр. для контролю за приходськими церквами на Запо­рожжі було створене Старокодацьке духовне намісне правлін­ня. Появі намісництва передував конфлікт у зв'язку з приїздом на Січ єпископа Анатолія (Мелеса).

118

Історики Запорожжя традиційно вважають, що з цією особою пов'язана спроба запорожців створити власну архієрейську кафедру. На нашу думку, значення Мелеса в істо­рії духовного життя Січі перебільшується. Звичайнісіньке непорозуміння було роздмухане істориками та краєзнавцями XIX ст. (А. Скальковський, М. Закревський, Феодосієм (Мака-рєвським)) мало не до антиурядової акції. їхню тезу без жодних зауважень приймають і сучасні дослідники духовно-релігійного життя запорожців (І. Лиман).

У XVIII ст. було досить поширеним явищем ходити в Польщу та Волощину й там отримувати чернечий постриг. У Російській імперії постриг у ченці регламентувався Св. Си­нодом, інколи стати ченцем було не так просто (потрібно було мати відпускні документи від свого начальства («от команди своей»), пройти кількарічний «іскус», виконувати різні монас­тирські послухи)". Регулярно приймалися укази щодо бро­дячих, «волочащихся» ченців. Вочевидь, в очах тодішньої як світської, так і духовної влади Анатолій (Мелес) був «авантю­ристом» .

Світське ім'я Анатолія невідоме. Він походив з Переяслав­ського полку, з м. Золотоноші. У 1743 р. пішов у Валахію, потім прийняв постриг у «Польской области». У 1749 р. потрапив у Георгіївський монастир на Афоні, з того монастиря дуже скоро був відправлений в Російську імперію для отримання на монастир «определенной по штату палестинському милос-тливой дачи». У тому ж році константинопольський патріарх Кирило висвятив його на архімандрита. У 1751 р. Анатолій отримав від Св. Синоду 1120 руб., від імператриці 3000 руб., на проїзд 1000 руб., а також книгу від Св. Синоду на збирання милостині на три роки. Він зобов'язався відзвітувати перед Синодом щодо зібраного.

Анатолій отримав у травні 1754 р. в Колегії іноземних справ «пашпорт» і відбув на Афон; у Св. Синоді так і не дізналися, яку кількість грошей він зібрав і чи віддав зібране у свій монастир. У 1755 р. (одразу після повернення з Росії),

119

 

 

з дозволу константинопольського патріарха, Анатолій був ви­свячений єпископом титульної (реально не існуючої) Мілетійської єпархії. У Св. Синоді вважали, що він купив у патріарха Кирила єпископський сан. Анатолій був хіротонізований в Афонському Георгіївському монастирі з дозволу патріарха.

Довідавшись про цю подію, Св. Синод 24 липня 1756 р. віді­слав у Колегію іноземних справ указ, «что оное тому Анато­лію произшедшее тамо яко здешнему россійскому подданому и без позволения изь Россіи туда отбившему и зьдавна в запус-телую Престола Архиерейского, и обитающих в оной Хрис-тианг неимущую епархию во єпископа хиротонисание учиненно ... оное за правилное и действителное Св. Синод и признавать не может, ибо оное получено ...по коварническим его душевредним и безсовестним проискам, чрез богопротив-ное святокупство». Резиденту в Османській імперії Обреско-ву наказали вчинити догану константинопольському патріарху.

У 1757 р. Анатолій, уже як єпископ, приїхав до Петер­бурга. 18 листопада 1758 р. він був знову відпущений за кордон, але залишився в Росії і «скитался». 15 березня 1759 р. Мелес отримав паспорт на проїзд із Києва до Константинополя через Запорозьку Січ. Можливо, понад місяць він гостював у Межи­гірському монастирі: архімандрит Никанор повідомив кошове керівництво про майбутній приїзд мілетійського єпископа ще 15 лютого 1759 р.26

Анатолій Мелес прибув на Січ 26 квітня 1759 р. у супроводі ієродиякона і слуги. Запорожці пошили Анатолію архієрейське облачення. За словами Св. Синоду, він «неустрашился и от-правлять тамо, акиби местній и правилній архиерей, церковно божественное архиерейское богослужение 27. Довідавшись про ці події від своїх ченців, межигірський архімандрит Никанор зробив донос у Св. Синод і Сенат. 22 вересня 1759 р. з'явився се­натський указ, який вимагав відібрати в Анатолія архієрейський одяг і вигнати єпископа за кордон, але 27 жовтня Єлизавета Петрівна наказала затримати єпископа Анатолія (Мелеса) в Запорозькій Січі, а військовій старшині «учинить виговор»28.

122

Кошовий отаман Олексій Білицький виправдовував Анато­лія й писав, що той збирався на кораблях їхати в Констан­тинополь, але «никогда не видевши архиерейского служения по гарячности к природно православной содержуюсь при Коше ... Церкви ... просили литургийствовать». Анатолій довго від­мовлявся, але його умовили, та й під час богослужіння він не забував проголошувати митрополита Арсенія. Кошовий навіть просив, але безрезультатно, дозволити Мелесу служити в січо­вій церкві й надалі29. Урешті-решт, у грудні 1759 р. Анатолій вирушив до Петербурга30.

Після відправки Анатолія до Петербурга архімандрит Ме­жигірського монастиря Никанор виправдовував перед кошо­вим отаманом свій донос тим, що він «долженствовал донести своїй вшшшей команде» й що служіння іноземного архієрея не могло залишитися непоміченим у Св. Синоді. Никанор також звертався 23 січня 1760 р. до військового писаря: «Вь Кіево-Межигорскомь монастирі чрез бивающихь вь Кіеві зь Січи гспдь козаковь извістно учинилось, что нікоторому запорож-скому товариству хтото не по подлинности внушаеть, якоби сей монастирь на Войско Запорожское гдесь нічто пред-ставляль. И ись того у многихь тамошнего общества взялось w томь мнініе, якоби допряма такь било». Никанор просив: «... потрудитися обитель Межигорскую от онаго об ней между товариством мнінія блгоразумнимь вашимь, кому надлежить, внушеніемь свободить и покрить». Писар відповів Никанору, що у Війську незадоволення монастирем немає, а допущення єпископа Анатолія відбулося «з христолюбивого воіскового желания», і далі все буде так, як звичайно було заведено31.

Таким чином, запорожці скористалися правом презенти й дозволили Анатолію відправляти службу у своїй церкві. Але у своєму благопристойному прагненні вони зіткнулися з могутньою бюрократичною машиною Російської імперії й цілком підкорилися їй. Якби владика Анатолій отримав від Св. Синоду дозвіл на богослужіння в запорозькій церкві, то ніякого конфлікту й не було б.

123

Наслідком цих подій стало створення Старокодацького духовного намісного правління. Намісник був представником київського митрополита в землях Війська Запорозького Низового й виконував функції, аналогічні функціям протопопа в Гетьманщині: 1) нагляд за священиками та церковнослужите­лями; 2) нагляд за станом церков та участь у заснуванні нових храмів; 3) подання до митрополита відомостей і звітів; 4) роз­силання синодальних та митрополичих указів. Відмінним було те, що на митрополичу кафедру не відсилалися грошові збори та пожертви. Відтепер укази й ордери напряму надсилалися з київської духовної консисторії до старокодацьких намісни­ків, і, відповідно, запорозькі землі щільніше прилучилися до законодавства Київської митрополії. Священики Старокодаць­кого намісництва, яке опікувалося територіями, де жило в ос­новному некозацьке (посполите) населення, почали здійсню­вати, окрім духовних, й невластиві духовенству функції. Водночас, за вимогою кошової старшини, намісники виконува­ли різні доручення; наприклад, вони повинні були відсилати у відрядження підлеглих ієреїв для задоволення духовних потреб населення тих слобід і зимівників, де не було церков, а також сповідувати злочинців, засуджених до страти32.

Від самого початку до складу Старокодацького хрестового намісництва входили найбільш заселені Самарська та Кодацька паланки33. Намісникам необхідно було спершу скласти статис­тичні відомості про приходських священиків та парафіян. Перший старокодацький намісник Стефан Андрєєв у листопаді 1761 р. в донесенні кошовому отаману Григорію Федорову писав, що митрополит Арсеній (Могилянський) грамотою від 31 серпня велів «по всем команди моей приходским церквам, двори описать и ревизию учинить», зробити калькуляцію грошей, що даються на церкви, і рапортувати в Київ34. З грудня 1761 р. кошовий дав дозвіл на ревізію, наказавши при цьому «писать без излишества», а після її завершення матеріали відіслати в Кіш для апробації. Допомагати при проведенні перепису повинні були полковники самарський і кодацький.

124

Паралельно полковники вирішували поточні справи та скарги місцевого населення. Наприклад, у січні 1762 р. в містечку Богородичному в отамана Федора Байрака, котрий заборгував гроші Самарському монастирю й місцевій церкві, було кон­фісковано майно, яке потім роздали кредиторам. На місце Ф. Байрака поставили нового отамана Миколу Перехриста35. Водночас намісник Стефан Андрєєв викривав різні порушення. Так, священик старокодацької Михайлівської церкви Тимофій був удівцем і не мав єпитрахильної грамоти36. Романківський піп Іван Сребович «жил блудно с женой» і теж не мав грамоти. Намісник запитував у Коша, чи виганяти цих священиків з па­рафій за порушення37. Невідомо, чи отримали вони потрібні грамоти, але Тимофій і через 10 років продовжував служити у своїй церкві, а в Романковому був священик Єфимій Сербичен-ко (можливо, син Івана Сребовича)38.

Намісники регулярно отримували ордери й накази, які стосувалися життя приходського духовенства: про присилку відомостей щодо конфліктів зі світськими командами, про впо­рядкування записів у метричних та сповідальних книгах, затри­мання священиків і ченців, які втекли зі своїх єпархій, про при­силку дітей священиків для навчання до Київської академії39. З Київської духовної консисторії надходили накази, які необ­хідно було зачитувати прихожанам у церквах, наприклад, про перемогу над Пруссією, про боротьбу з чумою і плітками, «что многія дурно воспитанния и праздния люди толкуют »40.

Через намісництво проходили справи про рукопокладання аколітів, а самі намісники брали безпосередню участь у засну­ванні нових храмів. Тільки в першій половині 1773 р. було за­сновано шість нових церков: у Байбаківці, Могилеві, Гупалівці, Карнаухівці, Петриківці та в Кам'янці, про що були відіслані рапорти київському митрополиту41. За митрополичим ордером 1773 р., намісник Григорій Порохня повинен був особисто закладати нові церкви й рапортувати про це в Київ. Після побудови храму, купівлі начиння і книг потрібно було зверну­тися до митрополита за благословенням та антимінсом,

125

а також надіслати відомості про кількість орної та сінокісної землі при церкві і про кількість прихожан42.

За відомістю 1772 р., старокодацький намісник наглядав за дев'ятьма приходськими церквами: 1) Св. Трійці в Самарчику; 2) Св. Покрови у Старій Самарі; 3) Св. Михайла у Старому Кодаку; 4) Св. Миколая в Новому Кодаку; 5) Різдва Богородиці в Кам'янці; 6) Успіння Богородиці в Романковому; 7) Св. По­крови в Данилівці (Дичковому); 8) Св. Георгія в Курилівці; 9) Преображенською в Каменці (Кам'янське)43. У жовтні 1774 р. до переліку додалися церкви в Карнаухівці (Св. Варвари) та в Могилеві (Воскресіння)44.

Самі старокодацькі намісники походили з місцевих свяще­ників. Перший намісник - Стефан Андрєєв - був ієреєм церкви Св. Миколая в Новому Кодаку. На жаль, нам не відомі обста­вини призначення його на цю посаду. Грошове утримання на­місництва мали забезпечувати місцеві священики. У донесенні в Кіш Стефан писав, що через «многодєліє» не може служити в черзі з трьома новокодацькими священиками і просив звіль­нення від служби в церкві (окрім свят і урочистих церемоній) за умови збереження доходів. При ньому був писар-помічник, який призначався Кошем. Спершу писарем був Петро Шафрановський, який невдовзі помер (грудень 1761 р.). На початку 1762 р. його замінив Лев Чернявський, який скаржився, що новокодацькі священики Василій та Артемій не хочуть давати йому гроші й харч у тій кількості, як його попередникові45. Стефан Андрєєв об'їздив з ревізією Самарську й Кодацьку паланки, почав перевіряти наявність грамот у священиків і роз­силати митрополичі укази до приходських церков. «Презенти» на рукопокладення аколітів стали надсилатися до Києва через нього. Він першим зіткнувся з «неслухняністю» запорозьких приходських священиків, про що неодноразово повідомляв січове керівництво. Доля Стефана Андрєєва невідома, напевно він помер (у відомості новокодацької церкви Св. Миколая 1772 р. його ім'я відсутнє). Його замінив обраний 1767 р. Григорій Порохня, колишній полковий старшина. Кандидатуру нового

126

намісника затвердив і благословив митрополит Арсеній (Могилянський)46.

Григорій Порохня був ієреєм самарчицької Святотроїць-кої церкви. У нього було двоє помічників. Перший, Іван Кова-левський, був вихрещеним євреєм, який довгий час перебував на Січі при канцелярії, а згодом став полковим старшиною. Після одруження був висвячений на священика. Другий, Василь Михайлов Зленко, походив із козаків, був полковим старши­ною, а згодом став священиком. Його призначив Кіш на до­помогу Григорію Порохні у квітні 1768 р. Усі троє співслужили у Троїцькій церкві47. Таким чином, була вирішена проблема з грошовим і харчовим утриманням працівників намісництва. Григорій Порохня продовжив справу свого попередника. На вимогу митрополита Гавриїла (Кременецького), він склав у січ­ні 1772 р. відомість про дев'ять підлеглих йому приходських храмів. Під час його намісництва було засновано багато нових церков. А. Рябінін-Скляревський вважав: «Кош хотів, щоб нові підданці або громадяни Запорожжя з орельських слобід не хо­дили до церков ландміліцьких ретраншементів і не потрапляли там під вплив того духівництва. Цебто мета була суто політич­на»48. Звичайно, Григорій Порохня виконував волю Коша в пи­таннях заснування нових храмів та висвячення священиків. Але чи можна вважати його маріонеткою в руках січової старшини? Адже всі дії узгоджувалися з київськими архієреями і здійсню­валися згідно з духовним законодавством Російської імперії. Ніякого спротиву впровадженню правових норм, характерних для Київської єпархії, Кіш не чинив. Варто зазначити, що втру­чання світської влади у справи духовні було характерним для того часу явищем. Наприклад, питання розміщення цвинтарів і будівництво нових церков у землях Війська Запорозького Низового київський митрополит Гавриїл узгоджував з графом П. Рум'янцевим4'. Священики приходських храмів, які перебу­вали у віданні Порохні, були цілком інтегровані в загально-імперську бюрократичну систему. Життя білого духовенства Війська Низового практично нічим не відрізнялося від життя

127

в Гетьманщині. Після ліквідації Січі Григорій Порохня зберіг свою посаду.

Отже, за півтора десятиліття свого існування Староко­дацьке духовне намісне правління стало одним з основних провідників імперського духовного й деякою мірою світського законодавства на землях Війська Запорозького Низового. Як представники київського митрополита, старокодацькі намісни­ки взяли під свій контроль найбільш залюднені села Самарської й Кодацької паланок з некозацьким (посполитим) населенням. Поява намісництва на землях Війська Запорозького Низового не викликала будь-якого спротиву з боку січової старшини. Від самого початку намісник Стефан Андрєєв почав упроваджува­ти «нове» для Війська - проводив переписи прихожан на під­владній йому території (подібні переписи на землях Гетьман­щини були вже давно проведені). Згодом Григорій Порохня складав відомості про особовий склад приходського духо­венства. У решті випадків намісники розсилали підвладним церквам митрополичі укази. На момент «атакування» Нової Січі у 1775 р. приходське духовенство Запорозьких Вольностей було цілком інтегроване в загальнодержавну бюрократичну машину.

128

РОЗДІЛ 4

Київське чернецтво на Запорожжі та запорожці в Києві

4.1. Збирання милостині на території Війська

 Запорозького Низового київськими монахами

 

Збирання милостині було одним з послухів, який несли ченці будь-якого українського монастиря в XVII—XVIII ст. Подавання милостині було реалізацією прагнення вірних до спасіння власної душі. Збори існували різні: «кружечний» збір у самому монастирі під час свят та церковних відправ, прийма­лися персональні вклади на монастир та ін. Віруючі робили внески на монастир при записі до синодиків. Досить пошире­ним було виїзне «іспрошеніе » милостині монахами за межами Києва, на території Московського царства, Гетьманщини, Слобожанщини, Війська Запорозького Низового. Настоятелі українських монастирів з регулярною періодичністю протягом XVII ст. виїжджали до московського царя та патріарха за матеріальною підтримкою1.

На хвилі антиуніатських настроїв у першій половині XVII ст. православне населення Києва давало щедрі пожертви на пра вославні монастирі. Саме на щедрі пожертви світських ктиторІІ у першій чверті XVII ст. ігумен Межигірського монастиря Афі насій збудував три нові церкви, кирилівський ігумен Василь Красовський відремонтував головний храм своєї обителі, у цей же час був заснований Києво-Братський монастир.

129

Визвольна війна Богдана Хмельницького завдала великої економічної шкоди монастирям: вони позбулися щедрих ктиторів - православної шляхти, багато обителей було розорено війною, піддані або розбіглися або не хотіли виконувати повинностей, з'явилося багато жебраків. Антиохійський мандрівник Павло Алепський звернув увагу на велику кількість прохачів: «Как ми приметили, в зтой стране, то єсть у казаков, єсть бесчисленное множество вдов и сирот, ибо со времени поябле-ния гетмана Хмеля и до настоящей пори [1654 р. - О.К.] не прекращались страіиние войнш. В течение всего года, по вече-рам, начиная с заката солнца, зти сироти ходят по всем до­мам просить милостиню, поя хором гимни Пресвятой Деве приятним, восхищающим душу напевом; их громкое пение слишно на большом расстоянии, окончив пение, они получают из того дома (где пели) милостиню деньгами, хлебом, кушаньем или иним подобним, годним для поддержания их существования, пока они не кончат ученья»2. Зважаючи на те, що в Києві існувала велика кількість монастирів та церков, Братський колегіум, то, відповідно, сюди збиралася велика кількість різних «чужих» приходьків, жебраків, паломників, мандрівних ченців та волоцюг, що не могло не викликати певно­го роздратування місцевого міщанства.

Проте подавання милостині вважалося богоугодною справою. Для XVII—XVIII ст. було характерним терпиме став­лення до жебрацтва і прохання милостині. «Вірші» Климентія Зіновіїва відображають український соціум і його тогочасні життєві цінності. Тематика його віршів спрямована на звели­чення мирного життя і праці. Оскільки автор сам був ієромо­нахом, то, незважаючи на світський зміст цих віршів, у них наскрізно проходить тема Божественного Провидіння та спа­сіння душі. Климентій вважав, що і бідність, і багатство похо­дять від Бога, людина навряд чи може чинити спротив Божій волі:

Богатство кому то бог исхочет даровать: иньш мало на тое будет працовать.

130

А инии хоч през ввес вік труди прилагает: А еднак побіденник мало чого мает.

І день от дня працует и не может міти:

Тылко мусіт бідний хоч и не рад терпіть?.

Скупість і гординя мають бути покарані. Автор «Літопису Самовидця» ремствував на гетьмана Самойловича, що «як юж розбогатіл, барзо гордий стал не тилко на козаков, але и на стан духовний. ... Господь Бог тим барзо ображен бивает, хто в пиху подносится. И за тое скарани зостали ...»3. Щед­рість і милосердя повинні бути головними чеснотами для пра­вославних:

Кто странних и убогих в дон свои приимует: Той себі покои вічний в небеси готует.

І кто немощних калік в дому предержает: И до смерти тіх в милости ховает'.

Прохання милостині не було ганебною справою. Творіння милостині, причому не обов'язково на користь церкви чи мо­настиря, було одним із шляхів до спасіння душі:

Блажен милостивий іж помилован будет: милостини бо ради вечнои казни збудет.

Ни за что убо так як болш за милостиню: будет мети себи божую благостиню6.

Климентій Зіновіїв негативно згадує «волочащихся» ченців та черниць, таких, що не хочуть жити в монастирях, а вештають­ся по корчмах, п'ють і жебракують. Від них «аж неслава закону нашему чернецкому прослинет». Водночас від таких волоцюг потрібно відрізняти тих, що йдуть з монастиря в монастир або на богомілля й ночують не по корчмах, а в «людей честних». Ідеалом автор вважає, що найліпше «на єдном ест місцу стократ жити: и в обителі святои безропотно служити »4

Зважаючи на загальну нестабільність усього XVII ст., а особливо його другої половини, вважаємо, що київські обителі не збирали, за деякими винятками, милостині на території Запорожжя. Для XVII ст. нам відомий єдиний випадок, коли київський митрополит Йов (Борецький) у 1623 р.

131

відсилав попа Філіпа до запорозьких козаків за милостинею на церковне будівництво. Отже, основними благодійниками київ­ських монастирів у XVII ст. були паломники, московські царі й патріархи, українські гетьмани й козацька старшина. Окремо слід зауважити, що щедрість світської еліти до київських оби­телей була викликана не тільки глибоким релігійним почуттям, а й значною політичною вагою духовенства. Усі гетьмани нама­галися залучитися підтримкою настоятелів київських обителей. Зокрема, межигірського ігумена Варнаву Лебедевича звину­вачували в підтримці гетьмана Івана Виговського і зраді царя'.

Ситуація почала змінюватися після приєднання Київської митрополії до Московського патріархату та секуляризаційних заходів царя Петра І на початку XVIII ст. З початком Північної війни на території України російський уряд установив на утри­мання армії продовольчі та фуражні збори. Монастирські ліси вирубувалися для потреб армії (будівництва фортець і доріг), піддані обителей мали утримувати російські війська. Матеріаль­не становище монастирів і їхніх підданих значно погіршилося.

Після зруйнування Чортомлицької Січі в 1709 р. усім підда­ним Російської держави, у тому числі й духовенству, неоднора­зово в 1709,1715,1716 рр. заборонялося їздити на Запорожжя й мати будь-які справи зі «зрадниками». За непослух карали -висилали до Сибіру. Так, ієродиякон Переяславського кафед­рального монастиря Товія після заборонних наказів утік на Січ і співслужив у військовій церкві разом з ієромонахом Гавриї-лом. У травні 1720 р. Товія повернувся до Переяслава у свій мо­настир, але наказний отаман Переяславського полку Іван Сулима відправив його у Глухів до гетьмана Скоропадського. За донесенням стольника Федора Протасьєва в Іноземну коле­гію, «сего (служити в церкві) делать не надлежало, ибо ведает что, Запорожци прокляти». Ієродиякона було відправлено в Москву під караулом і згодом передано до Св. Синоду для «учинення расмотрения и указа». Товію визнали винним у втечі з монастиря й відправі богослужіння для запорожців-зрадників. Його вина збільшувалася тим, що в січовій церкві

132

«в литургии на виходе и жтениях о имени Царского Величест-ва не вспоминалось, по заказу от тамошних старшин, токмо упоминалось єдиних вселенских патриархов, и потом тамош­них старшин». У грудні 1721 р. ієродиякона Товію вислали до Олександро-Свирського монастиря10. Після смерті Петра І став­лення до порушників пом'якшувалося: у червні 1728 р. був вида­ний указ про те, що запорожців, які поверталися в Гетьманщи­ну, потрібно приводити до присяги, видавати нові паспорти й відсилати за місцем попереднього проживання. Саме тому межигірського монаха Воніфатія, який самовільно поїхав на Січ, а повернувся в 1732 р., київський губернатор Шереметьєв здав з речами наміснику монастиря Пафнутію під розписку11.

У перші десятиліття XVIII ст. в Російській державі відбува­лося становлення паспортної системи. Для здійснення поліцей­ського контролю за населенням, боротьби із жебраками, бродя­чими ченцями та священиками було прийнято ряд законодавчих актів. Щоб бродячі монахи та священики не знижували прести­жу Церкви, у Духовному регламенті обумовлювалися жорсткі правила відлучки священиків із храмів, а монахів - з монастирів. У Російській державі XVIII ст. ставлення офіційної влади до жебрацтва стало різко негативним12. У зразковій поліцейській державі кожен мав бути на своєму місці ( «бить при команде своей» ) і виконувати розпорядження верховної влади.

Подібним був погляд і на ченців, які збирали милостиню на свій монастир. Треба думати, що після втрати жалування, яке раніше з регулярною періодичністю (раз на три чи п'ять років) давалося київським монастирям московськими царями, та у звязку із загальною стабілізацією після остаточного приєд­нання Києва до Московської держави в 1686 р., на території Гетьманщини збільшилася кількість монахів-прохачів, що зби­рали подаяння на утримання обителей. Вважаємо, що саме в кінці XVII - на початку XVIII ст. збирання милостині оста­точно оформилося як окремий монастирський послух. Але можливість їздити на Запорожжя легально в київських монахів з'явилася лише після 1734-1735 рр. І хоча маємо приклад збору

133

подаянь у Січі ще в першій чверті XVII ст., цей вид послуху (збирання милостині саме на території Війська Низового) набрав довершеного вигляду і став постійним у час існування Нової Січі (1734-1775).

Влада прагнула взяти під контроль прибутки монастирів, тому в першій третині XVIII ст. склався набір офіційних доку­ментів, які необхідно було мати монаху-прохачеві для збору милостині: митрополича грамота з дозволом на збір подаяння, прошнурована книга для запису внесків, паспорт. Для отриман­ня дозволу на збирання милостині настоятель монастиря повинен був скласти «прошеніє» на ім'я митрополита, у якому зазвичай говорилося про бідність монастиря, його потребу в грошах. Найчастіше готівка була потрібна на ремонт церков або на відновлення обителі після пожежі.

Митрополит зазвичай відповідав згодою; у кафедральній канцелярії видавалася благословенна грамота, у якій зазначала­ся причина відрядження ченців на Січ (наприклад, ремонт і «оскудєніє» обителі), імена збирачів-прохачів і термін збору милостині (від кількох місяців до двох років). Грамота підшива­лася до прошнурованої книги, у якій робилися записи імен пожертвувачів та суми пожертв. Після повернення збирачів ми­лостині із Січі в монастир до митрополичої канцелярії мав бути поданий звіт про кількість зібраних грошей і повернута благо­словенна грамота. Прошнуровану книгу залишали в монастирі для поминання імен жертводавців під час служби. Отже, книги записів милостині виконували роль своєрідних пом'янників.

Окрім благословенної грамоти і книги, ченці мали при собі паспорт (пашпорт) і листи до кошової старшини. У першій тре­тині XVIII ст. сформувалася паспортна система, основною метою якої був контроль за рухом населення. Людина без паспорта вважалася втікачем. У цьому документі вказувалося ім'я, причина та населений пункт, у який вирушає подорожній. Інколи в паспорті писався спосіб пересування мандрівника -пішки чи возом. Найбільш поширеним засобом пересування був одно- чи парокінний віз, хоча інколи монахи вирушали на Січ

134

човном вниз по Дніпру. Паспорти перевірялися на численних прикордонних заставах, митницях і форпостах, про що роби­лися відповідні помітки. Так, наприклад, у паспорті мілетій-ського єпископа Анатолія (Мелеса), який мандрував Дніпром з Києва до Запорозької Січі навесні 1759 р., є записи про те, що він з двома служителями був пропущений через Секерянську (28 березня), Кременчуцьку (4 квітня) і Переволочанську (12 квітня) прикордонні митниці13.

Ченці могли їхати на Січ самостійно або у складі купецької чи чумацької валки. Дорога на Січ забирала тричотири тижні. При собі ченці зазвичай мали гроші на дорогу, які видавалися в монастирі під розписку. У дорозі монахи купували їжу, фураж для коней тощо. Виїжджали на Січ, як правило, навесні (щоб потрапити до Великодня) або восени (до свята Покрови). Взим­ку, на Різдво, на Січі збиралися монахи-прохачі, які залиши­лися на Запорожжі зимувати.

Пересуванню духовенства на Січ заважали війни та постійні епідемії чуми. Після подій 1709 р. в Російській імперії було заборонено їздити на Січ (до 1734 р.), адже запорожці вважалися зрадниками. Під час російсько-турецьких воєн 1734-1739, 1768-1774 рр. діяли обмеження щодо пересування духовенства, особливо закордонного (ченці вважалися най­більш вірогідними шпигунами). Контроль за рухом населення на Запорожжя набував особливої актуальності під час епідемій чуми, які траплялися майже щороку.

Приїжджаючи на Січ, ченці отримували дозвіл кошового керівництва на збирання милостині. Вони жили й харчувалися при козацьких куренях або наймали собі окрему хату (свої влас­ні двори мали тільки межигірські та софійські ченці). Начальни­ки січових церков усіляко намагалися завадити своїм «конку­рентам» збирати милостиню. Так, напередодні свята Покрови в 1766 р. межигірський економ Самуїл та начальник січових церков з дозволу кошового судді, позабиравши прошнуровані книги, повиганяли із Січі всіх «чужих» ченців". Як уже зазнача­лося, у 1768 р. кошовий отаман П. Калнишевський вимагав від

135

київського митрополита не видавати грамот на збір милостині, оскільки Військо зазнає значних збитків. Митрополит погодив­ся, але клопотався про залишення на Січі софійських ченців.

Для забезпечення сприятливіших умов життя на Запорож­жі монахи намагалися добитися від київського митрополита дозволу на богослужіння в землях Війська Запорозького Низового. Загалом, життя в самій Січі через несприятливі клі­матичні умови було невеселим і небезпечним14. Ось як описував життя на Січі кошовий отаман Григорій Федоров у 1758 р.: «...по недостатку тамо в нинешния времена против прежних води, за умалением оной в речке, состоящей при оном месте, и за неимением при том нимало источников криничних, зачем де принуждено войско довольствоваться водою, в ямах бивае-мою, неподвижною, зацвелою и измешаною с нужним всем, отчего приключаются болезненния зарази и смерти безвременно»и. Сучасник тих подій, монах Яценко-Зеленський, відзначав високі ціни на продукти та дрова.

Після відвідин Січі прохачі здійснювали поїздки на зимів­ники та місця риболовних угідь, збираючи гроші, подарунки, а також намагаючись обійти конкурентів. Найзаселенішими були Самарська й Кодацька паланки. Паланкова старшина мала слідкувати, щоб ченці не залишалися в землях Війська й не збирали грошей довше встановленого в грамоті строку. Були випадки, коли різного штибу авантюристи збирали милостиню або із саморобною книгою, чужою (узятою в когось на відкуп на певний строк), або не робили записів про пожертви17. Такого роду прохачів намагалися виганяти за межі Війська.

Варто зазначити, що на Запорожжя за збором милостині приїжджали не тільки київські монахи, тут можна було побачити ченців з монастирів Гетьманщини, Правобережної України, Слобожанщини, Молдавії та Греції. Через Січ про­ходили ченці, які тікали з Молдавії в Російську імперію, і ті, що вирушили з Наддніпрянщини в Молдавію, Ханщину та Туреч­чину. Саме проти таких «мандрівних, бродячих» ченців та священиків були спрямовані деякі положення Духовного

136

регламенту, численні заборонні накази російських імператорів, Св. Синоду, київського генерал-губернатора та січової стар­шини. Так, Анна Леопольдівна підписала доклад Св. Синоду «О званнях, из которих дозволяєшся постригать в мона-гиество», нагадавши в резолюції про заборону «бродить» і пе­реходити з монастиря в монастир18.

Кількість зібраної милостині могла бути різною, але зазвичай вона складалася із грошей (кілька десятків - сотень рублів), худоби та речей. Подавачами виступали старшина, козаки та посполиті, які мешкали на території Війська Низового, а також приходські священики та люди, які приїжд­жали на Запорожжя для промислів. Суми подавань були різни­ми, але в основному складали 5 і 10 копійок. Полтавські монахи в 1750 р. привезли до свого монастиря «450 руб лей денег, на-жебранних же по болшей части у голих козаков»". Милостиня заносилася до книги. Нам відома єдина прошнурована «Книга пріемная оть доброхотнихь дателей в Січи Запорожской милостинног подаянія». Вона належить Кирилівському мо­настиреві20. На початку вклеєний оригінал митрополичої благо­словенної грамоти (арк. 2-3), у кінці книги є переписана копія. У книзі 45 прошнурованих аркушів (оригінал грамоти не бум прошнурований). Аркуші книги розграфлені на кілька КОЛОНОМ у першій записували дату (число та місяць пожертви, у друї Ifi імена жертводавців, у третій і четвертій записували суми грошей (рублі та копійки). З лютого 1768 р. по 26 липня 1769 Iі кирилівські ієромонахи Ісайа, Сосіпатр та ієродиякон Ка< ІЯИ зібрали 202 руб. 66 коп. Благословенна грамота із зазначенням зібраної «прошаками» суми мала бути відправлена в митрополичу Канцелярію, можливо це не було зроблено через епідемію чуми в Києві чи внаслідок відсутності архієрея в 1770 -1771 рр Пізніше про неї могли просто забути, і вона залишилася в монастирському архіві разом з книгою.

Після завершення терміну збирання милостині чепці ниру шали у зворотню дорогу. Проминувши форпости й карантини, вони приїжджали до Києва, звітувалися перед монастирським

137

начальством, здавали гроші та майно до скарбниці. Вдала поїздка на Запорожжя могла означати підвищення, призначен­ня до виконання престижніших послухів. Так, софійського ієромонаха Рафаїла Крем'янського після поїздки на Січ у 1763-1765 рр. було призначено монастирським ключником, а монаха Гервасія висвячено на ієромонаха21.

Вище вже наголошувалося на привілейованому становищі софійських і особливо - межигірських ченців на Запорожжі; перебування там монахів решти українських (у тому числі й київських) і закордонних монастирів нічим не відрізнялося. На жаль, не вдалося віднайти свідчень про збір милостині на території Війська Свято-Успенським Печерським, Михайлів­ським Золотоверхим і Петро-Павлівським монастирями22. Києво-Печерський монастир був найбагатшим в Україні, мож­ливо тому його архімандритам не було значної потреби відси­лати своїх монахів за межі обителі, хоча був випадок, коли на Січ за милостинею поїхав приходський священик, церква якого знаходилась у володіннях лаври. Щодо Михайлівського Золо­товерхого та Петро-Павлівського монастирів, то тут відсут­ність відомостей можна пояснити поганою збереженістю їхніх монастирських архівів.

Софійський кафедральний монастир

Про перебування софійських ченців на Січі відомо тільки з 1760-х рр. Приводом для їх появи тут став інцидент, пов'язаний з особою Анатолія (Мелеса). Кількість софіян на Запорожжі була незначною, вони не виконували жодних адміністративних чи керівних функцій, а основним їхнім завданням було збирання милостині на Софійський монастир.

 Нам не вдалося скористатися документами, опублікованими у збір­нику: Києво-Могилянська академія, кін. XVII - поч. XIX ст.: Повсякденна історія: 36. док. / Упоряд. О.Ф. Задорожна та ін. - К., 2005; оскільки книга вже була зверствана.

138

Так, 13 квітня 1761 р. на Січ відбули ієромонах Діонісій та ієродиякон Салафіїл для збору милостині на відновлення даху Софійського собору. Окрім збору подаянь, вони служили в сі­човій церкві й допомагали межигірський ченцям приймати в за­порожців присягу на вірність Катерині II 20 січня 1762 р.22 29 травня 1762 р. їм на перезміну були відправлені ієромонах Іуст та ієродиякон Нікіта з новою книгою25.

19 травня 1763 р. на Січ відбули ієромонах Рафаїл Кре-м'янський та ієромонах Іафет. У вересні того ж року до них при­єднався монах Гервасій, який привіз подарунок для кошового (ікону)24. Вони повернулися до монастиря 12 серпня 1765 р. і привезли щедру милостиню: 1275 руб. 73 коп., 14 червінців, 7 волів, 22 коней, 9 пудів воску, 5 четвериків солі, 5 ок ладану та пояс25. 27 травня 1765 р. на перезміну вирушили ієромонахи Пріск і Фалалій Колчицький. Фалалій через хворобу повернувся до Києва, і замість нього вирушив ієромонах Гервасій2'. У квітні 1767 р. їх перезмінили ієромонахи Макарій та Іоаким27. У липні

1769 р. на перезміну вирушили ієросхимонах Онисим та монах Іонафан «для испрошения от доброхотних дателей на возоб-новление Катедральной ... обитєли пєрвопрестольной камен-ной церкви     Пізніше вони повернулися до Києва: у травні

1770 р. їх замінили ієромонах Давид та ієродиякон Гервасій25. Від імені Софійського монастиря збирали милостиню його

приписні обителі. Так, з листопада 1763 р. по липень 1767 р. ієромонах Іуст та ієродиякон Євстратій від імені Св. Софії зби­рали милостиню на приписний Трьохсвятительський скиток. Митрополит Арсеній (Могилянський) просив суддю Павла Флоровича не залишити без «покровительства» зазначених мо­нахів5". Це викликало нарікання мешканців Війська Запорозько­го Низового і невдоволення власне софійських ченців: люди відмовлялися давати милостиню, кажучи, що до них уже прихо­дили із цього монастиря і більше давати на цей монастир вони не хочуть. Згодом, у нагороду, Іуст став начальником Трьохсвяти­тельського скитка, а Євстратія висвятили на ієромонаха31.

139

Софійські ченці мешкали на Січі у власному дворі з хатою, їх недолюблювали начальники січових церков, хоча особли­вого впливу ті на Запорожжі не мали. Немає інформації, яка б характеризувала поведінку кафедральних монахів під час «атакування» Січі 1775 р. Хоча своєю присутністю вони об'єктивно могли сприяти мирній ліквідації Війська.

 

Миколо-Пустинський монастир

 

Намісник монастиря ієромонах Ісаак звернувся до митро­полита з проханням дозволити збір милостині для ремонту у великій церкві св. Миколая. У лютому 1764 р. митрополит ви­дав дві грамоти і книги для збору милостині в Запорозькій Січі.

Одну грамоту і книгу отримав ієромонах Діонісій, він мав дозвіл «исповеди исповедивать »і збирати гроші «відомства Сі­чи Запорожской вь Калмус-k и в другихь тамошнихь к оному при­над лежащих містахь нрезь годь»32.

 

140

 

Другу грамоту отримав ієромонах Гедеон на збір милос­тині протягом двох років «в Сени Запорожской и в прочихь кней принад лежащих местах»м. З лютого 1764 р. по лютий 1766 р. Гедеон зібрав 268 руб. 19 коп.34.

 

Михайлівський Видубицький монастир

 

У 1745 р. на Січ відбули ієромонах Мелетій, монах Стефан та послушник Лука. Вони мали дозвіл на збір милостині «в Малую Россію і в Січ Запорозку35

Ієромонах Іоаникій Венерацький їздив на Січ у 1748 р. (зібрав 82 руб.)36 та в 1751р.37

Після пожеж, які сталися в монастирі 1760 р., три мо­настирські церкви потребували ремонту. Митрополит Арсеній видав 19 березня 1765 р. грамоту і книгу для збору пожертв на два роки. На Січ були відправлені ієромонах Іполіт та ієро­диякон  Софроній.  Видубицький архімандрит Митрофан

141

 

 

 Георгіївська церква Видубицького монастиря

 

Горленко просив у межигірського архімандрита дозволу на проживання своїх ченців у дворі Межигірського монастиря в Січі, але одержав відмову38. Ченці поїхали на Січ дубом по Дніпру. Зібрали 134 руб. 28 коп., але 101 руб. і 1 коп. витратили (з них 18 руб. пропили і 3 руб. 60 коп. проїли). Восени 1765 р. здали до скарбниці 33 руб. 27 коп. Дії ченців викликали незадоволення нового архімандрита Сифа Гамалії. Він дав наказ вибрати надійніших монахів, видати їм одяг і продо­вольство, гроші на витрати (щоб ліквідувати поточні витрати із суми милостині, адже продукти й речі на Запорожжі кошту­вали дорожче, ніж у Гетьманщині, оскільки були привізними). Були написані листи січовому начальнику Петру та судді Павлу Головатому, якому надіслали гостинець (ікону та 300 грибів)". Цього разу поїхали ієромонахи Спиридон та Афанасій,

142

 

ієродиякон Лаврентій і троє послушників. Скільки милої ГИНІ

вони зібрали, невідомо, але в жовтні 1767 р. в Київ висла І......

риби, запряжений парою волів40.

Кошовий отаман Петро Калнишевський у листопаді 1768 р. разом з ієродияконом Лаврентієм відправив до монастиря двох коней41.

 

Кирилівський Троїцький монастир

 

Як уже згадувалося, близько 1766 р. в Січ для збору ми­лостині на ремонт покрівлі в церкві Св. Трійці були відправлені ієромонах Іуст (помер на Січі) та ієродиякон Касіан, якому на допомогу взимку 1768 р. були вислані ієромонах Ісайа та ієро­диякон Сосіпатр. З лютого 1768 р. по 26 липня 1769 р. вони зібрали 202 руб. 66 коп.42 Звичайно, прохачі могли записати не всі подаяння, також до книги не вносили пожертвувані речі, свійських тварин (коней, овець).

 

143

Києво-Подільський грецький Катерининський монастир

Митрополит Арсеній (Могилянський) 20 серпня 1762 р. видав паспорт і книгу для збору милостині на Січі на один рік, але ієромонах Іаков, який мав їхати, захворів. Пізніше (12 жовт­ня 1764 р.) була видана інша грамота. З жовтня 1764 р. по гру­день 1765 р. ієромонах Іаков зібрав на Січі 162 руб. 15 коп.43

Таким чином, збір милостині саме на території Війська Запорозького Низового еволюціонував у XVIII ст. в окремий вид монастирського послуху, який при незначних витратах міг принести вагомий прибуток. Така поїздка була пов'язана з ризиком (відірваністю від заселених місцевостей, загрозою заразитися бубонною чумою тощо). Цей вид заробітку не був новим для українського чернецтва: з кінця XVI ст. київські чен­ці активно скуповували московський двір, прохаючи милостині в царів. Слід наголосити, що подавання щедрої (і не дуже щед­рої) милостині було ментальною настановою всього православ­ного населення України XVII—XVIII ст. Непомірна щедрість саме козацтва, запорозького зокрема, щодо православної Церкви є міфологемою, сформованою в добу романтизму української літератури та історіографії XIX ст.

 

4.2. Запорожці - паломники до київських святинь.

 

Одним із проявів релігійності у віруючих є здійснення паломництва (прощі) до святих місць. Київ був святим місцем для всіх православних Східної Європи. Природно, що запо­розькі козаки, як і решта православних, приїздили до міста на богомілля. Завдяки народним переказам і творам художньої літератури, в історіографії встановився ідеалізований, схема­тичний погляд на прочан-запорожців. За інерцією, старі міфо-логеми бездумно повторюють і сучасні дослідники. Наприклад, хіба міг запорожець двічі на рік їздити до Києва на прощу?

144

 

Хто б тоді залишився на Січі? «Побуждаемые тем ньш чувством, запорожекие козаки два раза в каждом году мирного времени отправлялись пешком «на прощу» раз осенью ... в другой раз перед постом на маслениц) вважав Дмитро Яворницький44. Чи багато було справді мирни» років на Запорожжі в XVII ст. або в першій половині XV111 і і Невже низовики двічі на рік встигали подолати пішки сопи, а то й тисячі кілометрів? Або звідки сучасному досліднику релігійності козацтва відомо, що «є факти, коли «сірома» найбільший і найчисельніший прошарок запорізького това риства заповідав на користь церкви більшу частину своїх збе режень, навіть якщо це було кілька карбованців», або «немало з лицарів по закінченні ратної служби приймали рішення постригтися в ченці монастирів»45. Звідки в сіроми карбованці, хто вивертав їхні кишені й рахував гроші? «Немало» - це скіль­ки? Десяток, сотня, тисяча козаків? Отже, з'ясування реальної картини «запорозького паломництва» дасть змогу відкинути ряд хибних поглядів на релігійність низових козаків. Для висвітлення відвідин прочанами-запорожцями київських мо­настирів, окрім архівних та опублікованих матеріалів, уперше в історіографії були залучені монастирські синодики (пом'ян­ники).

Буваючи в походах, козаки обіцяли відвідати Київ після повернення з війни. Запорожець Олексій Шафран, який їхав з Дону на волость, але був затриманий на кордоні й відправле­ний до Москви 1630 р., розповідав, що ходив з товаришами на море громити міста й села, а згодом «з Дону поехали с това-рищи в Киев, для того что в Києве не бьсвал давно, а се они оброчники обложить в Києве в соборной церкве образи и ка­дило устроить серебряно; и их отпустили войском и серебра с ними на тот оклад послали десять фунтові. У часи Речі Посполитої козаки з будь-якого міста могли приїздити до Києва на богомілля без перешкод. Згодом ситуація змінилася.

У другій половині XVII ст., після смерті Б. Хмельницького, відбувається поступовий розкол Війська Запорозького на

 

145

низове та обох боків Дніпра. Запорозька Січ все частіше ста­вала в опозицію до гетьманської влади. «Низове товариство», головним чином обстоюючи власні «давні» права і привілеї, своїми нерідко непродуманими діями провокувало уряди Гетьманщини, Речі Посполитої, Кримського ханства та Росії до активізації застосування проти Січі різноманітних санкцій. Існувало і об'єктивне протиріччя: «хліборобській» частині на­селення Гетьманщини необхідні були стабільні умови життя для ведення господарства. Січ, з огляду на свою соціально-еко­номічну й політичну суть, була певною мірою демократичною інституцією з анархічними тенденціями й потребою періодич­них військових походів (сезонні промисли не могли повністю забезпечити повноцінного існування). Щороку запорозькі ватаги виходили на постої в українські міста Правобережної та Лівобережної України, що викликало незадоволення місцевих жителів. У грудні 1677 р. кошовий отаман Іван Сірко писав гетьману Самойловичу: «...не узнаєм милости к себе, буде за все то, что ми перемирье с ханом кримским на некоторое время учинили; ... у нас зде никакова никто не одевает и не кормит, не так в городех всякому всего доволно изготовлено в домех47. Кошові отамани неодноразово зверталися до геть­манів, московських царів про висилку на Січ зброї та продо­вольчих припасів. Крім того, у зв'язку з виробленими роками традиціями, на Запорожжя приходили всі бажаючі, часто воло­цюги та злодії, які грабували купців, прикриваючись іменем запорожців. Гетьман Іван Мазепа так характеризував запо­рожців у кінці XVII ст.: «...одни такие, что никакових помес-тей отнюдь себе не имея, сами тем упражняются, чтоб им из войни имети своє прокормление; другие хотя и поместье себе имеют, однакож земли пахати не хотя, к тому воинскому делу прилежат; а третье с торгами з городов всегда на Запо-рожье приходя до них тем кормятся, а найпаче домов своих управлять не умеют, и те все по домам жить не могут, но всегда войни ищут»Аі. У травні 1696 р. «в Сече и на Низу Анепра многие городовие козаки обретаются, а найпаче в Сечу

146

идут для того сльша обещанное государское жалованіе тем козакам, которие пойдут на море для воинского промислу»49.

Отже, основними засобами впливу на умонастрої запо­рожців у другій половині XVII ст. була ізоляція їх від міст на волості та видача жалування. Лівобережні гетьмани Іван Са-мойлович та Іван Мазепа намагалися підпорядкувати Запо­рожжя своїй владі. Самойлович узяв під свій контроль Кодак, перевози в Келеберді та Переволочній. За часів Мазепи почали будувати Богородицьке та Сергіївське містечка на Самарі, жителям яких заборонялося торгувати і спілкуватися із січови­ками. Звичайно, постійні війни й політика ізоляціонізму щодо запорожців зумовили те, що останні стали рідше потрапляти до Києва взагалі і як паломники - зокрема. В останній третині XVII ст. у низовиків виникали постійні проблеми з проїздом до Києва. Місто стало прикордонним (після Андрусівського пере­мир'я в 1667 р.), у ньому розміщувався російський гарнізон.

 

Золоті ворота в Києві в 1651 р.

147

Воєводи ставилися до запорожців з підозрою. Проте майже щороку вони їздили до Москви за жалуванням. Але маршрут низовиків, на відміну від XVIII ст., пролягав не через Київ, а через Переволочну та Батурин. Гетьманська влада не хотіла зайвий раз пускати запорожців до Києва. До Москви запорож­ці їздили через гетьманську столицю Батурин за таким марш­рутом: Січ - Переволочна - Решетилівка - Гадяч - Конотоп -Батурин - Москва. Почали видаватися заборонні накази щодо проїзду на Запорожжя: у 1680 та 1688 рр. через епідемію чуми, у 1692 р. через повстання Петрика. Козаки могли здійснювати паломництва під час перемир'я з татарами, які переважно три­вали з липня до жовтня (три місяці). Відповідно, одні козаки вирушали на промисли, а інші - на прощу та у справах до Геть­манщини. Іван Рутковський сповіщав Мазепу, що на початку липня 1689 р. на Переволочну прийшла ватага, з якої «и запо-рожцев в Киев по обещанию своєму для поклонения местам святим едущих з двадцять человек обретается, меж котори-ми, и знатний суть товарищи». Паломники на чолі з суддею Яковом Крилевським сповістили, що перед їхньою поїздкою кошовий отаман і ханський ага дали взаємні присяги на тимча­сове перемир'я. Саме тільки закінчився неуспішний кримський похід князя Голіцина, і, зважаючи на «непостоянство и плу-товство» запорожців, були видані універсали, «даби как запорожцов в городи, так и из городов на Запорожье никого не пропущали»50. Запорожців затримали в Батурині на декілька днів. Мазепа збирався відпустити паломників 17 липня в супро­воді козака, «даби от них какая лехкость не явилась, а пол­ковнику наказному киевскому письмом приказал имети их на своих очах». Але 20 липня гетьман передумав: «...меж чернью поголоски носятца опасние, того ради ... чтоб плевели меж народом не сеялись». У липні 1689 р. на Січі почалося «моровое поветрие », і гетьман видав додаткові заборонні накази стосов­но Запорожжя. Якова Крилевського відпустили в Київ на бого­мілля на початку серпня. За тими, хто їздив на Січ для торгівлі й рибного промислу, гетьман наказував «смотрити за ними

148

в городах старшине крепко, чтоб от них не било какой про-тивности и шатости и непристойних слов». Але, попри забо­рони й гетьманські застави, запорожці та жителі Гетьманщини таємно переправлялися човнами (зимою по льоду) через Дніпро вище або нижче Кодака та Переволочної для взаємної торгівлі51.

Після зруйнування Січі в 1708 р. проти присутності запо­рожців у Гетьманщині стали діяти численні заборонні накази (1709, 1715, 1716 рр.). Але, незважаючи на штучні перепони (за­боронні накази, будівництво містечок і застав на кордонах Геть­манщини), запорожці продовжували приїздити в українські міста у справах і, відповідно, на богомілля в «богоспасаємий град Київ поклонитися Києво-Печерських святиїх отців мощам»52.

Однією з мотивацій поїздок запорожців до Києва на бого­мілля в часи Олешківської Січі було бажання повернутися в Гетьманщину й почати нове життя. Відомі випадки повернен­ня в Гетьманщину груп запорожців по кілька десятків або сотень осіб. Після приїзду до Києва прибулих допитували в гу­бернській канцелярії, але за великими групами запорожців, що повернулися, був прискіпливий нагляд, їх не одразу відпускали на місце проживання".

На початку XVIII ст. запорожці їздили в Гетьманщину з проїжджими листами, у яких вказувалося ім'я, місце подорожі особи і прохання вільно пропускати її на форпостах та перепра­вах. Після прийняття російської протекції та запровадження російської форми документації в діловодство Коша зазначені листи замінили на паспорти («пашпорти»). У цих документах були вказані: ім'я пред'явника, пункт призначення й термін дії документа. Наявність паспорта була обов'язковою під час подо­рожей січовиків до Гетьманщини, Польщі, Криму тощо. Особа, яка не мала паспорта, вважалася злодієм і гайдамакою. У Геть­манщині безпаспортних запорожців брали під варту53. Так, у паспорті, виданому кошовим отаманом Григорієм Федоровим 25 липня 1758 р., було зазначено: «Сего явители Войска Запо-рожского Низового козаки куреня Рогівского Ааврін Мякенькій да Семен Кабакомист в богоспасаемій град Киев по обещанію

149

для поклоненія и на послушаніе в монастир где пожелают з сро-ком 1759 года июля по 20 день отпущеньї»54. Козаки могли добиратися до Києва самотужки (возом чи пішки) або в супро­воді купецьких валок. Так, запорожець Ничипір Кріпак прибув до Межигірського монастиря у складі монастирської валки 1 жовтня 1762 р. і був на послуху до 19 березня 1763 р.

Прямуючи до Києва, запорожці часів Нової Січі проходи­ли рештаменти й застави, про що в паспортах робилися відпо­відні відмітки. Мандрівки ускладнювалися епідеміями чуми, які траплялися майже щороку. Варто зазначити, що в багатьох випадках поїхати до Києва могли дозволити собі лише досить забезпечені запорожці - колишні кошові, судді, писарі та курінні отамани. Бідніші низовики вирушали на богомілля до рідних місць або найближчих монастирів, зокрема самарського Миколаївського та нехворощанського Успенського. Зокрема, у синодику Нехворощанської обителі більшість поминань скла­дають саме імена січовиків55.

Прибувши до монастирів Києва, козаки-запорожці інколи залишалися там для несення різних послухів на певний строк. Найбільшою шаною в низових козаків користувалися Межигір­ський та Пустинний Миколаївський монастирі.

У XVIII ст. постриг у монахи запорозьких козаків як пред­ставників служилого стану духовним законодавством обмежу­вався. Загалом, особовий склад тогочасного київського чернецтва складався з представників нижчих соціальних верств: селянства й міщанства. Немало зустрічалося колишніх священиків-удівців. Представників шляхетського та козацько­го станів було дуже небагато. У 1773 р. з 43 монахів Михайлів­ського Золотоверхого монастиря тільки четверо були з козаків. У 1772 р. в Михайлівському Видубицькому монастирі серед ЗО ченців був один козак. Того ж року серед 19 насельників Кирилівського Троїцького монастиря не було жодного козака, а серед 11 ченців Петро-Павлівського монастиря тільки один був із козаків". У «козацькому» Межигірському монастирі за дев'ять років (1765-1773) постригли в ченці 47 осіб. Серед них

150

було 11 «козачих синів» (10 походили з малоросійських полків і один - з Меджибожа). Тільки один постриженик-козак, Анд­рій Запішний, обіймав чини у Війську Запорозькому Низовому (прийняв постриг у 55 років). Із числа посполитих троє походи­ли із запорозького села Самари, а також двоє - Лаврентій Ла-вура та Андрій Чорній - обіймали чини у Війську Запорозькому Низовому. Отже, за дев'ять років у «своєму» військовому мо­настирі прийняли постриг тільки троє запорожців. Хоча в да­ному випадку постриг інших запорожців могла «гальмувати» російсько-турецька війна. У решті київських монастирів коза­ків було дуже мало взагалі. Це може свідчити про те, що серед запорожців, навіть старих, не існувало усталеної традиції йти до Межигірського монастиря доживати свого віку, як це ствер­джували історики козацтва в XIX ст. Прочан-низовиків у Києві було вкрай мало, на нашу думку, не більше кількох сотень протягом року. Вони губилися в загальному натовпі палом­ників з Гетьманщини, Слобожанщини, Польщі та Росії. Варто зазначити, що досягнувши певного віку (за тридцять років), значна кількість запорожців прагнула повернутися до рідних місць у Гетьманщині, одружитися й займатися мирною працею. Можна стверджувати, що певна частина старих запорожців доживала свого віку в родинному колі на своїй «малій» батьківщині або в монастирях за місцем проживання.

Настоятелі монастирів повинні були доповідати в київську губернську канцелярію про приїзд прочан-запорожців і слідку­вати за своїми гостями. Починаючи із заборонних наказів про запорожців-зрадників, київські обителі протягом XVIII ст. неодноразово отримували укази з Київської духовної консис­торії та'губернської канцелярії «о іскорененіи воров и разбой-ников»п. Наприклад, генерал-губернатор Михайло Леонтьєв у липні 1748 р. писав до печерського намісника Йосипа Оран-ського: «...не изволите ль ... приказать ...в маетности Киево-Печерския лаври, х кому надлежит предложить и в селе, и в деревнях бродяг присматриват и, ежели какие-либо где подозрительние люди явятця, такових имать и присилать

151

6 Киевскую генерал-губернаментскую канцелярию под креп-ким караулом, при писменних известиях»"'. Ці укази на той час були досить актуальними, адже практично всі прикордонні з Польщею землі належали київським монастирям, і саме із церковних угідь гайдамаки вирушали в Річ Посполиту для грабунку. У складі гайдамацьких ватаг інколи траплялися й за­порожці. Деякі з них були послушниками київських монасти­рів. Однак уже самим своїм існуванням ці озброєні ватаги створювали проблеми для ченців. Наприклад, у травні 1752 р. ватага підданих Києво-Печерської лаври ходила для грабунку в м. Лоїв. Серед гайдамак був лаврський ключник - запорожець Корній60. У липні 1760 р. в шинку Кирилівського монастиря спіймали «четирех человек бродяг подобием запорожских ка-заков, а именно: Ілька Великого, Максима Мушту, Афанасия Мамая і Кондрата Шаповала», які перед пиятикою пограбу­вали й побили двох киян. У київській губернській канцелярії затримані повідомили, що їхні паспорти зберігаються у Троїць­кому Кирилівському монастирі. Отже, якщо затримані не збрехали, вони гостювали в обителі або навіть були світськими послушниками61. Траплялися випадки підтримки гайдамацьких партій. Софійський намісник Даміан восени 1750 р. перехову­вав у монастирському дворі Паньківщина грабіжників, які регулярно ходили на «промисел» до Польщі62.

Загалом, маємо відомості про затримання гайдамаків-запорожців в угіддях Межигірського, Кирилівського, Печер­ського та Софійського монастирів. Звичайно, тільки одиниці із загального числа низовиків-послушників ходили разом з гай­дамацькими ватагами для грабунків до Польщі. Але їхні дії об'єктивно сприяли створенню негативного образу Війська Низового в очах імперської влади. Під час війни 1768-1774 рр. до настоятелів київських монастирів розсилалися накази «учи­нить справки, где без увольнения живут запорожские козаки », і під караулом відсилати їх до київської полкової канцелярії. Такі укази розсилалися 4 травня 1770 р., 11 травня 1772 р., 8 липня 1776 р. В угіддях Миколо-Пустинського монастиря

152

у квітні 1772 р. спіймали двох безпаспортних запорожців -Якима Ілляшенка та Івана Чохлатого63.

У своєму ставленні до монастирів і духовенства запорозькі козаки нічим не вирізнялися від решти населення Гетьманщини, Слобожанщини, Польської України тощо. Особливої «козаць­кої запорозької релігійності» не може бути а ргіогі. Адже май­же всі насельники Запорожжя походили з етнічно українських земель, у більшості випадків потрапляли на Січ у дорослому віці, уже з відповідно сформованим світоглядом, традицією поведінки і звичками.

Але народна пам'ять зберегла легенди про приїзд запорож­ців до Києва. У найвідомішій з них описується прощання старо­го запорожця зі світом перед тим, як піти «спасатися» до Межигірського монастиря. Ця легенда була записана на почат­ку 1840-х рр. Пантелеймоном Кулішем зі слів Тараса Шевченка, який міг почути її від селян під час поїздки до Межигір'я в черв­ні 1843 р. Цей переказ став дуже популярним: П. Куліш вико­ристав цей сюжет у романі «Чорна рада», Т. Шевченко - у вірші «Чернець», присвяченому Семенові Палію. Як достеменний історичний факт зазначену легенду без жодних застережень використовували у своїх історичних працях Феодосій (Мака-ревський) та Д. Яворницький. Сучасний дослідник І. Лиман намагається представити козацьку пиятику та бешкети, про які йдеться в цій легенді, як обряд (!), що нібито дійсно побутував у середовищі січовиків.

Отже, протягом XVH-XVIII ст. запорозькі низові козаки здійснювали постійні благочестиві мандрівки до київських свя­тинь. Зовнішні фактори (перманентні війни і блокада Запорож­жя) значно утруднювали поїздки до Києва у другій половині XVII - першій третині XVIII ст. Але навіть у часи Нової Січі ні­коли не було масового напливу прочан-запорожців до Києва. Че­рез свою малу кількість низовики просто «тонули» в загальній масі паломників з Гетьманщини, Правобережної України, Білорусії та Росії. Не витримує критики теза дореволюційних і сучасних істориків про існування серед старих запорожців

153

традиції доживати віку в монастирях Києва. Кількість ченців-запорожців у київських обителях завше була мізерною. З огля­ду на малу кількість прочан із Запорожжя, не можна вести мови про їхню виключну щедрість стосовно православних церков. Навіть відносно щедрі (по кілька десятків карбованців) пожертви та подарунки січової старшини й заможних козаків не могли принципово вплинути на економічне становище київських монастирів.

Зважаючи на прикордонний статус Києва, упереджене ставлення до січовиків з боку російської влади та участь деяких запорожців у гайдамацьких ватагах, на чорному духовенстві лежав обов'язок нагляду за прочанами із Січі. Така ситуація могла посприяти тільки утвердженню взаємної недовіри між чернецтвом і запорожцями.

Народні перекази та художня література справили вели­кий вплив на формування в дореволюційних та сучасних істо­риків ідеалізованих поглядів на духовне життя низового козацтва. У легендах запорожці перетворилися на епічних героїв, наділених усіма взірцевими, з народної точки зору, рисами: багатством, щедрістю, чесністю, спритністю, любов'ю до Бога, незважаючи на постійне пияцтво. До речі, в усіх леген­дах про запорожців їхнє пияцтво вважається не недоліком, а навпаки - перевагою вільного життя, яке для звичайної людини просто недосяжне.

4.3. Низове козацтво в пом'янниках київських монастирів

Пом'янники (або синодики) - це книги, які велися в монас­тирях і церквах задля поминання душ віруючих з молитвою за їх спасіння в Горішньому світі. Записи в цих книгах засвідчують ставлення середньовічної людини до смерті, спасіння власної душі та душ своїх близьких. Київ з його святинями в усі часи

154

вважався духовною столицею України-Русі. Віруючі прагнули відвідати це місто й помолитися саме в Києві, а відповідно, і за­писати власний рід до поминальної книги. Саме тому увагу дослідників привертали і продовжують привертати синодики київських монастирів. Аналізуючи тексти цих джерел, можна отримати своєрідний зріз інформації про українське суспільст­во. Нас цікавлять записи, що належать запорозьким козакам. Саме завдяки київському духовенству з 1620-х рр. навколо ко­зацтва почав формуватися ореол захисників православної віри. Цікаво, як подібна ідеологема відбилася на текстах синодиків київських обителей. Варто зазначити, що цей вид джерел раніше ніколи не використовувався для дослідження релігійності запо­розького козацтва. Нами вперше було залучено тексти 13 сино­диків різних київських святинь. Шестеро з них новознайдені, і ще ніколи не залучалися для наукових досліджень.

Кількість збережених до нашого часу пом'янників досить ве­лика, хоча здебільшого вони є пам'ятками порівняно пізнішої до­би - XVII і, особливо, XVIII ст. Тексти окремих із них були опубліковані, частина ж - лише згадана в невеликих коментарях та історичних розвідках, але більшість пом'янників залишилася поза увагою істориків. Ми використали тексти таких синодиків:

Таблиця 4.1

№ п/ п

Синодик (пом'янник)

Час складання

1

Межигірського монастиря4 №1

1625-1680-ті рр.

2

Межигірського монастиря''1 №2

Кінець XVII - XVIII ст.

3

Михайлівського (Золотоверхого) монастиря"

Кінець XVI - 1650-ті рр.

4

Михайлівського (Золотоверхого) монастиря"

1667 р. - XVIII ст.

5

Миколо-Пустинського монастиря"

1734 р. - початок XIX ст.

6

Софійського кафедрального монастиря"

1760-ті рр.-XIX ст.

7

Софійського кафедрального монастиря

1760-ті рр.-ХІХст.

8

Введенської церкви в Ближніх печерах Києво-Печерського монастиря"

Середина XVII ст. -1694 р.

9

Церкви Різдва Богородиці в Дальніх печерах Києво-Печерського монастиря72

1761-1865-ті рр.

155

Продовження таблиці 4.1

№ п/ п

Синодик (пом'янник)

Час складання

10

Воздвиженської церкви в Ближніх печерах Києво-Печерського монастиря"

1757-1839 рр.

11

Успенського собору (?) Києво-Печерського монастиря"

1765-1810 рр.

12

Невідомої церкви Києво-Печерського монастиря"

Друга половина XVIII ст.

13

Троїцького больничного монастиря"

1764-1860-ті рр.

Пом'янники - джерела внутрішньоцерковного походжен­ня, їхній зміст не був спрямований назовні, не мав на меті зве­личувати світських можновладців. Хоча, звичайно ж, синодики мали власну схему записів, яка наочно демонструвала систему саме тих цінностей, які були важливі для церкви, так зване монастирське бачення історії. Початкові поминальні записи в будь-якому пом'яннику XVII ст. робилися в такому порядку: константинопольські патріархи, київські митрополити, архі­єпископи та єпископи, архімандрити, ігумени, монахи. Отже, на першому місці стоїть духовенство - служителі Бога на землі. На другому місці була світська еліта України-Русі: київські князі (Рюриковичі), чернігівські князі, великі князі литовські, українські князі, православна шляхта, московські царі. Ця схе­ма зберігалася й у XVIII ст. Вона зазнала, на перший погляд, майже непомітних, але досить показових змін. Наприклад, у лаврських пом'янниках (збереглися тексти як XVII, так і XVIII ст.) початкова (вступна) частина переписувалася з по­передніх, давніших синодиків і зазнавала редакторської корекції. Так, поминання московських царів та російських імператорів ставляться на початок тексту, скорочуються запи­си литовських та українських князів, з поминання роду князів Вишневецьких зникає ім'я Єремії.

Водночас козацтву й навіть козацькій старшині не знай­шлося місця серед світської еліти України-Русі XVII—XVIII ст. Навіть для гетьманів у жодному синодику не було відведено

156

окремих поминальних рубрик. Роди гетьманів, старшин і коза­ків записувалися в загальному тексті поминань (певний виня­ток становлять синодики Межигірського монастиря). Звичай­но, частина «козакуючої» еліти була записана в шляхетських родах, як, наприклад, Євстафій Дашкович, Євстафій Ружин-ський, Вишневецькі.

Використання текстів синодиків допомагає з'ясувати загальну картину відвідин монастиря паломниками. Звичайно, не всі прочани вносили свої імена до пом'янників, але в той же час зроблені записи наочно демонструють релігійність тих чи інших станів українського суспільства.

У цьому розділі на прикладі використання інформації мо­настирських пом'янників спробуємо з'ясувати, які монастирі відвідували низові козаки.

Києво-Межигірський монастир

До нашого часу збереглися два пом'янники цього монас­тиря. Один вівся в 1625—1680-ті рр., другий - у кінці XVII ст. -1785 р., у ньому частково повторюються записи першого по-м'янника й додаються нові записи.

Синодик № 1. Порівняно з іншими київськими пом'янниками (Печерської лаври, Михайлівського Золотоверхого монас­тиря, Пустинно-Миколаївського монастиря) козаків записано багато. Це свідчить про те, що козаки виділяли Межигірський монастир з-поміж інших, незважаючи на його віддаленість від Києва. У цьому пом'яннику є рубрики, створені за географіч­ним принципом, чого немає в інших пом'янниках. Для козаків заводилися окремі рубрики, куди вони могли вписуватися або з родами, або без них, просто йде суцільний список імен з при­мітками на полях (прізвище, місце, звідки походить). їх могли вписувати й у рубриках, присвячених міщанам і посполитим, але таких випадків небагато, і при цьому на полях зазвичай помічали, що це «козак». Так, запис про смерть і поховання

157

в Межигір'ї козацького ватажка Євстафія Гоголя зроблено в рубриці, куди вписували ратенських міщан (арк. 228 зв.)'7. У тексті не вказувалося, що козаки були ктиторами монастиря. «Поминанїе Козако( в) Войска Королевской Млти Запороз-кого» - вели з 1625 р. і впродовж другої чверті XVII ст., сюди записували козаків з родами (городове козацтво) (арк. 368-383). Але більша кількість козаків записана лише за іменами. Географія походження досить вузька: більшість козаків похо­дила із Черкас, Переяслава, Білої Церкви й Вишгорода, кілька козаків було з Канева й Чигирина. Тільки одну особу можна віднести до низовиків - козака Павла з Незамайлівського куре­ня (арк. 369). У цій же рубриці вписані роди гетьманів із Черкас -Барабаша та Єлєвферія (Оліфера Голуба) (арк. 370 зв., 371), переяславського полковника Іллі Федоровича (арк. 368) та писаря Родіона Мітли (арк. 380).

У рубриці «Посполитоє помїнанїє козаковь запорозкихь» (арк. 392) є Петро і Єлєвферій, на полях зазначено: «Сагайдач­ний» і «гетьман». Трохи дивно, що Петро Сагайдачний, зва­жаючи на його заслуги і шляхетське походження, був записаний сюди й до того ж так скромно, тоді як у пом'яннику Михайлів­ського Золотоверхого монастиря йому присвячена ціла сторінка й розгорнутий запис. Не зовсім зрозуміло, чому козацькі ватаж­ки приписані до посполитих козаків. Хоча у повчанні писареві (арк. 8 зв.-9) написано: «Если не родомь уписуючійся уписоватися схочеть, до посполства припиши: если козакь, до козацкого; если простий, до простихь ...». Як і Сагайдачний, без роду тут вписаний «гетьман» Єлєвферій (Оліфер Голуб). У цій же рубриці поминаються Євсевій Кизимович, Євсевій Кизим і Мат­вій Кизим, Іван Судима (арк. 392), Стефан Вергун, черкаський полковник Яків Ємець, полковник Ілля Голота (арк. 392 зв.).

У пом'яннику є непряме свідчення про близькі стосунки низових і донських козацьких військ. На аркуші 394 маємо «Сиє Поминаниє Блгочєстивого й Хр(ис)толюбивого Войска Аонского ї Запорозкого ». Тут вписано тільки імена, тому важко сказати, до якого часу належить це поминання. Дослідник

158

В. Брехуненко пише про існування певних періодів у стосунках Січі й Дону. Так, з початку XVII ст. до 1642 р. були тісна співпра­ця, спільні військові походи, активні міграційні процеси, Азов ська епопея 1637-1642 рр. Ми вважаємо, що на кінець цього періоду і припадає заведення в синодику відповідного розділу. Після 1642 р. йде ослаблення, а потім припинення спільних операцій, починається період гострих конфліктів. Особливо за гострилася ситуація в часи Б. Хмельницького, що чотири різи мало не призвело до кримсько-запорозького походу на Дон78.

Козацьку (гетьманську) старшину, як правило, вносили до по м'янника з їхнім родом на окремій сторінці. У синодику вписані роди полковників Філона Джалалія, Антона Ждановича (арк. 187), ніжинського полковника Васюти Золотаренка (арк. 387 || ), полковника черкаського Топіхи (арк. 375 зв.), плковникаа переяславського Войци (арк. 395 зв.), генерального обозною І илп.і Гулака (арк. 395 зв.), отамана донського Іосифа (арк. 374). Впиі ВИІ також рід гетьмана Петра Дорошенка (арк. 389), рід [рими Якимової Сомко, гетьманової (дружини гетьмана Якима Сомка) (арк. 389); гетьмана Євстафія Гоголя (арк. 228 зв.).

У синодику є окремі поминання низових козаків. Так, МІ аркуші 388 однією рукою записано 48 осіб, серед них є Лпдріп Сірко, гетьман низовий79. Запис було зроблено приблизно на ПО чатку 1670-х рр. Є поминання Федора Ялового (?), отамана 11 Ьр бинівського куреня; запорозького осавула Сергіївського курШЙ Василя (1681 р.) (арк. 393 зв.). Цікавий запис про те, що мсжиі ір ські ченці привезли й переписали поминання із Запорозької ( пі (арк. 394 зв.).

Синодик № 2 частково увібрав текст попереднього синодика № 1 і зберіг поділ тексту на рубрики за становим і географічним принципами. Текст цього пом'янника засвідчує традиційну ПО вагу українського козацтва до Межигірського монастиря. Так, на окремому аркуші в рубриці «Князі» вписано роди гетьманів Богдана Хмельницького і Якима Сомка (арк. 23 зв.). У рубриці «Роди П[а]новь Шляхтг» після переписаних з попереднього синодика родів шляхти записано поминання старшинських

159

і гетьманських родів Лівобережної та Правобережної України, Слобожанщини. Тут вписано роди гетьманів Івана Виговського (арк. 40 зв.), Івана Самойловича (арк. 40 зв.), Андрія Могили (арк. 44 зв.), полковника Семена Палія (арк. 47), а також бага­тьох полкових старшин Гетьманщини і Слобожанщини. Ко­зацькі роди записувалися також за місцем проживання: Семен Фомич, ніжинський сотник, був записаний у рубриці «Міщан Ніжинських», полковник Іов Коробка - серед корсунських міщан. Зустрічається один запис, що належить запорожцю, -козакові Корсунського куреня Єремії Дядку (арк. 267). Біль­шість козацьких і старшинських родів Гетьманщини вписана до окремої рубрики «Роди коза(ц)кїи з ро(з)нихь мість и сель» (арк. 321-337). Тут вписані роди гетьмана Петра Дорошенка (арк. 327), подільського полковника Євстафія Гоголя (арк. 324), київського сотника Сави Туптала (арк. 328) та багатьох інших. Запорожців вписували окремо до рубрики «Сіє поминанїє Блгочєстиваго и Хр( с )толюбиваго Войска Вєликаго Донько( г) и Запорозкогги» (арк. 338-348). У цій рубриці записано десятки родів козаків та отаманів різних січових куренів: Донського, Поповичівського, Кущівського, Полтавського, Корсунського, Дядковського, Шкуринського. До цієї ж рубрики вписані роди кошових отаманів Василя (арк. 341), Іоанна (арк. 344 зв.), Олексія Вербицького, Іоанна Білицького, Павла Козелецького (арк. 345), Стефана, Іоакима (арк. 345 зв.), Петра Калнишев­ського (арк. 346 зв., 351), Григорія Лантуха, Олексія По-повичовського, Пилипея (арк. 351 зв.). Усі вони порядкували на Запорожжі в часи Нової Січі. В окрему рубрику «Посполитоє поминанїє козаковь Запорюзкихь» переписано імена з давні­шого синодика № 1 та інших монастирських поминань. Тут вписані кошові отамани останньої третини XVII ст.: Євсевій Шашол, Іван Брюховецький (арк. 252), Андрій Сірко, Дем'ян Волошин (арк. 353 зв.), Григорій Сагайдачний, Іоанн Гусак (арк. 354). Є окремий запис роду отамана Івана Малашевича (арк. 356 зв.). Варто зауважити, що в другому синодику наба­гато більше окремих записів родів запорожців, ніж у першому,

160

хоча також є колективні поминання і привезені списки. Окремий запис був привезений із Запорожжя: у 1777 р. 167 осіб дали пожертви на Спаську церкву - 1221 рубль. Серед записаних було ім'я Миколи Касапа - колишнього січового судді (помер 1774 р.) (арк. 335-335 зв.).

Таким чином, у двох межигірських синодиках XVII-XVIII ст. українське козацтво, порівняно з іншими київськими пом'янниками, представлено досить широко. Козаків вважали ктиторами монастиря, хоча рубрики, присвячені їм, писалися в кінці книг після міщан, перед загальним поминанням поспо­литих. Проте в більш пізньому синодику № 2 козацькій стар­шині Гетьманщини відводиться місце нарівні зі шляхтою, чого немає в жодному іншому київському пом'яннику. Систематич­ність і регулярність була в записах, що стосувалися городових козаків другої чверті XVII ст., до початку Визвольної війни Богдана Хмельницького. Війна дуже сильно вплинула на текст синодика № 1: записів загалом стає менше, із них повністю зни­кає шляхта. Поминання низових козаків вписувалися спора­дично, осіб записували «групами» по кілька десятків. Можли­во, запорожці, які добиралися до Межигірського монастиря, записували своїх знайомих або ж в обитель приїздили великі групи козаків. Записи про низових козаків у синодику № 1 були зроблені у другій половині XVII ст. У першій половині XVII ст. ще не було остаточного поділу на низових і городових козаків. У другому синодику для низовиків стали заводити окремі рубрики, куди їх записували із зазначенням куреня, але ці записи стосуються часів Нової Січі. Для обох синодиків характерні колективні вписання січовиків, а також поминальні списки, які спеціально привозилися із Запорожжя.

Частина монахів обителі походила з козаків, але в синоди­ках дуже мало інформації про це. Наприклад, у більш пізньому синодику № 2 серед записів, присвячених запорожцям, є запи­си родів монастирської челяді та послушників. Цілком можли­во, що ці люди були запорожцями. Межигірський монастир, дійсно, був «своїм» для всіх українських козаків (городових

161

і низових), зі Слобожанщини й Польської України. Проте існували певні відмінності у ставленні до обителі. У монастирі був похований правобережний полковник Євстафій Гоголь, а за народними переказами, - полковники Семен Палій та Самусь. Для низових козаків Межигір'я було не тільки святи­нею, а й дійсно військовим монастирем, який з кінця XVII ст. надсилав у Січ духовенство та опікувався приписним Самар­ським монастирем.

Михайлівський Золотоверхий монастир

До нашого часу збереглися тексти двох синодиків. Пер­ший, давнішого часу, який вівся в кінці XVI - у першій половині XVII ст., був опублікований на початку XX ст. Його текст повністю, але з незначними редакторськими корективами, був перенесений до синодика, складеного в Михайлівському монастирі за ігуменства Феодосія Софоновича в 1667 р.

 

Михайлівський Золотоверхий монастир

 162

Для текстів обох синодиків характерним є те, що в записах відсутні рубрики, куди б відомості вписували за географічним або становим принципом.

У тексті давнішого синодика переважають міщанські роди. Козаків небагато взагалі, причому записи належать родам городових козаків (бл. 12 записів). Троє козаків були мешкан­цями Києва: «Род Єсифив с Києва, сотник», «Род Авдея Ко­нища, козака в Кие(в)», «Род Михайла Морозовича, козака Во(й)ска его м(л) запоро(з)кого, обивателя кие(в)» (арк. 19, 73). Три козацькі роди: Маяків, Прутів і Олешковського - по­ходили з Корсуня (записані одночасно 15 серпня 1631 р.) (арк. 124). Козаки Війська Запорозького Яків Клиша був з Білої Церкви, а Михайло Клижка - з Василькова (арк. 99). Вписані роди козака Семена, Уласа, сотника полку Фастовцова (арк. 71), та Івана Чалого, стависького козака (арк. 127). Є окремий за­пис «Упис зошли(х) ду(ш), Войска Запоро(з)ских коза-ко(в) », у ньому вписано 14 осіб (арк. 59). У давньому синодику Михайлівського монастиря є також докладний запис про смерть гетьмана Петра Сагайдачного 10 квітня 1622 р. (арк. 98). Усі поминання козаків були вписані в першій третині XVII ст.

Другий синодик Михайлівського монастиря був заведений за наказом ігумена Феодосія Софоновича в 1667 р. Текст ста­рого синодика був майже повністю переписаний, оригінальна частина починається лише з аркуша 96. У тексті цього синодика є запис роду гетьмана Богдана Хмельницького (арк. 100 зв.). Поряд вписані роди полковника Г. Лісницького, І. Виговського, Р. Дмитрашки-Райчі та інших гетьманських старшин. Загалом, і старшини, і козаків небагато. Варто зазначити присутність у тексті записів, що належать московським стрільцям і їхнім полковникам. Низових козаків майже немає: один запис роду Іллі, отамана Корсунського куреня (11 травня 1710 р.) (арк. 128).

Отже, в обох синодиках Михайлівського Золотоверхого монастиря є тільки один запис, який беззаперечно належить низовому козакові. Решта записів стосується городових коза­ків та гетьманської старшини. В обох синодиках є розгорнутий

163

запис про смерть гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного, причому в тексті 1667 р. запис був відредагований (зникли відо­мості про місце поховання гетьмана, а також були приєднані кілька «чужих» записів). Можна стверджувати, що такий розгорнутий запис про Сагайдачного з'явився завдяки Йову (Борецькому), який був вдячний гетьманові за висвячення на митрополита.

Миколо-Пустинський монастир

До нашого часу зберігся тільки один синодик цього монас­тиря, текст якого був створений у XVIII ст. (1734 р. - початок XIX ст.). Звичайно, до складу цього пом'янника текстуально увійшли поминання з більш раннього синодика.

У тексті цього пом'янника є поділ на рубрики, але не такий докладний, як у межигірських синодиках. Окремо виділені поми­нання патріархів, митрополитів, єпископів, печерських архіманд­ритів, руських князів та монахів. З аркуша 88 починається суцільне «Поминанга Мирскихг», куди записували прочан без огляду на станове походження та місце проживання. Саме до цієї рубрики і був переписаний, можливо, з певними корективами, текст синодика більш раннього часу. Згідно із записами, можна стверджувати, що Миколо-Пустинський монастир був шанова­ний українськими козаками. У тексті присутні роди компаній­ської та гетьманської старшини. У записах, які належать до кінця XVII - початку XVIII ст., є велика кількість запорожців.

Так, у 1672 р. монастир відвідали Ієремія та Василь «з Січи» з Мінського та Крилівського куренів (арк. 155).

Під 4 травня 1698 р. записані Василь Заїка, Сергіївського куреня (дав 5 червінців), Михайло Рудь, Брюховецького куреня (дав 5 червінців) і запорожці Григорій, Савва, Ієремія, Філіп (дали 10 червінців за всіх) (арк. 168 зв.).

Василь Сухина із Січі 31 липня 1703 р. дав на монастир 8 золотих (арк. 168 зв.).

164

Мартин, запорожець Левушківського куреня, 31 липня 1708 р. дав на монастир 50 золотих (арк. 173 зв.).

Лєско, козак із Запорожжя, 28 листопада 1708 р. дав на монастир 6 золотих (арк. 176).

Іоанн, козак із Запорожжя, був послушником у монастирі і 3 березня 1710 р. зробив внесок на 40 золотих (арк. 176).

Василь Піп, козак Дядківського куреня, відвідав Миколаїв­ський монастир у 1740-х рр. (арк. 214 зв.).

Кирик Запорожець, козак Ведмедівського куреня, записа­ний у пом'янник у 1762 р. (арк. 215 зв.).

Січовий козак Артемій Петров 7 серпня 1757 р. дав на мо­настир 6 рублів (арк. 224).

У 1760 р. чотири запорожці подарували монастирю 12 руб­лів (арк. 225).

Самійло Соболь, козак Ведмедівського куреня, у 1759 р. зробив внесок у 80 рублів (арк. 225 зв.).

У 1760 р. в пом'янник були записані Мартин Зенович, козак Ведмедівського куреня; Дорофій Обертас, козак Поповичів-ського куреня (дав 20 рублів та круг воску); Семен Гейвас, Полтавського куреня (дав 21 рубль) (арк. 225 зв.).

Січові козаки Філіп та Василь дали близько 1760 р. по 10 рублів (арк. 226).

Іван Пилипенко, Платнірівського куреня, близько 1760 р. дав на монастир 10 кобилиць (арк. 226 зв.).

Михайло Спорник, товариш Поповичівського куреня, З червня 1762 р. дав на ремонт церкви 50 рублів (арк. 226 зв.).

Січові козаки Остап та Іоаким близько 1762 р. дали на монастир 5 і 3 рублі (арк. 228 зв., 229 зв.).

Яків Кушнір, січовий козак, 12 березня 1766 р. дав на мо­настир 1 рубля (арк. 234).

Колишній суддя Війська Запорозького Низового Павло Кирилов 3 липня 1767 р. дав на монастир 20 рублів (арк. 237 зв.).

Окрім імен козаків-запорожців, у тексті є поминання військових поселенців, донських козаків (невелика кількість), полкової старшини Гетьманщини.

165

Хоча текст пом'янника складався у XVIII ст., до його складу текстуально увійшли більш ранні записи. Згідно із цими ранніми поминаннями, можна дійти висновку, що низові козаки шаноб­ливо ставилися до Миколо-Пустинського монастиря й часто від­відували його наприкінці XVII - на початку XVIII ст. та в період Нової Січі. Така популярність могла бути зумовлена культом св. Миколая, який був покровителем рибалок і мореплавців.

Києво-Софійський монастир

До нашого часу збереглося два синодика - «Помянник у сопших» та «Помянник живих». Обидві книги складалися в 1760-ті - на початку XIX ст.

До «Помянника усопших» увійшли записи з попереднього синодика - тут виділено й окремо записано роди українських гетьманів - Юрія Хмельницького, Якова Сомка, Івана Золота-ренка, Івана Самойловича, Івана Скоропадського та Данила Апостола (арк. 159-159 зв.). У синодику записано велику кіль­кість козацької старшини з Гетьманщини. Запорожців досить ма­ло, і це при тому, що в часи Нової Січі у київських митрополитів щороку гостювали запорозькі депутації у складі близько 20 осіб. У синодику записані кошові отамани Петро Іванов (Калнишев­ський?) (арк. 172 зв.), Стефан Решетилов (арк. 224), Симеон Ієремієв (арк. 244). Є записи, які належать простим запорожцям: роди Ємеліана Запорожця (арк. 236); Андрія, козака Брюховець-кого куреня (арк. 253); Прокопа Вороного, запорожця (арк. 258).

У 1768 р. до синодика вписалися Кучер, отаман Величків-ського куреня, і кілька козаків Пластунівського й Тимошів-ського куренів (арк. 260). Троє запорожців були вписані до синодика в 1776 р. (арк. 261 зв.).

У «Помяннику живих» відсутні записи родів суспільної еліти, список поминань формується з родів непривілейованих станів (міщан, купецтва, духовенства). Записи родів низових козаків відсутні взагалі.

166

Загалом, родів низових (запорозьких) козаків у синодиках Софійського монастиря дуже мало, особливо якщо взяти до уваги, що запорозькі депутації, які їздили через Київ до Петер­бурга за жалуванням, і звичайні посланці, котрі прибували до Києва для вирішення військових справ, регулярно відвідували київських митрополитів для отримання благословіння. Зва­жаючи на це, записів мало би бути більше. Можливо, на Софій­ському монастирі лежав тягар офіціозу (кафедральний статус), тут не було церков в ім'я Покрови та св. Миколая - покровите­лів Війська Запорозького Низового. У Софійському монастирі зберігалася чудотворна ікона св. Миколая Мокрого80, проте нам невідомі свідчення особливої шани запорожців до цього образа. Низовики надавали перевагу іншим монастирям.

Києво-Печерська лавра

Для всіх православних України Києво-Печерська лавра була найбільшою святинею. Лавра була взірцем багатства та пишності для січового керівництва. Запорожець Онисим Кри-вицький за дорученням Коша у червні 1759 р. зняв зразки з пе-черських панікадил. Глухівський міщанин Карл Якович Кепін зробив для січової Покровської церкви панікадило вагою в п'ять пудів срібла81. Воно було перевезене на Січ у серпні 1762 р., у супроводі гетьманської охорони82. Згодом, після висвячення ієромонаха Володимира Сокальського на січового архімандри­та, запорожці планували зробити до Покровського храму нове начиння за зразком лаврського. Проте через «атакування» Січі цей задум не було реалізовано.

Запорожці-паломники відвідували обитель, але поминання власних родів, напевно, прагнули вписувати до синодиків «своїх» монастирів. До нашого часу збереглося кілька лаврських синодиків з різних церков, один з них був створений у XVII ст., а решта - у XVIII ст.

Пом'янник церкви Введення Пресвятої Богородиці, що в Антонієвій печері. Судячи з почерку та окремих записів, цей

167

пом'янник вівся із середини XVII ст. до 1694 р. Він цікавий уже тим, що походить з підземної церкви, а також часом створення -друга половина XVII ст. Текст пом'янника містить інформацію більш раннього синодика (приблизно до арк. 61). Він структу-рованіший, ніж лаврський пом'янник кінця XV - початку XVI ст., опублікований С. Голубєвим83. Як більшість відомих київських пом'янників XVII—XVIII ст., синодик Введенської церкви почи­нається з поминання константинопольських патріархів, київ­ських митрополитів, руських єпископів. Потім ідуть поминання світських осіб: київських та чернігівських князів. Записи дуже докладні, чим відрізняються від подібних переліків в інших пом'янниках XVII ст. (Межигірського та Михайлівського Золотоверхого монастирів). У цьому лаврському синодику окремою рубрикою стоїть поминання великих князів литов­ських, а також перелік князів, які загинули в битві на Ворсклі. Нічого подібного немає в інших відомих нам київських пом'ян­никах. Наступним вписане «родословіє» царів і великих князів московських: від Володимира Святого до Михайла Федоровича Романова включно та поминання родів українських князів

168

 

Успенський собор Києво-Печерської лаври

 

(Слуцьких, Буйницьких, Кобринських, Корецьких, Острозь­ких, Вишневецьких та ін.). Записи імен духовних та світських можновладців займають 32 аркуші, майже 20% від загальної кількості записів. За поминанням князів іде рубрика «Роди Православних и Благочестивих Их Милостей Панов Шляхти синовь Церкве Восточной» (арк. 36). Сюди вписані роди служилої шляхти, старост, воєвод, королівських урядовців. Ці записи були, швидше за все з певними змінами, перенесені з по­переднього «обветшалого» пом'янника. Оригінальні записи починаються, на нашу думку, на аркуші 62.

Для пом'янника характерна широка географія вписувачів-паломників (в основному українські та білоруські воєводства). У пом'яннику не було заведено спеціальних рубрик, куди б окремо записували прочан за географічним принципом: усі ро­ди та імена поступово заповнювалися підряд у хронологічному порядку. Записана значна кількість ченців Печерського та інших київських монастирів.

На текст вплинули події Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Значно звузилася географія від­відувачів Печерського монастиря, з'явилися записи родів козацької старшини Війська Запорозького та Слобідських полків. Дуже мало запорозьких козаків - усього троє. Це коза­ки Мартин Чорний (арк. 129 зв.), Симеон Гапченко, Рогівського куреня (арк. 149), та кошовий отаман Григорій Сагайдачний (арк. 149 зв.).

Синодик церкви Різдва Пресвятої Богородиці при печері преподобного Феодосія. На титульному аркуші міститься заго­ловок, де вказується місце, час створення книги та ім'я писця -ієросхимонах Тимофій, блюститель Феодосієвої печери.

Рукопис великого формату, ошатний, прикрашений ма­люнками. На арк. З міститься коротка історія тексту синодика. Уперше він був написаний при архімандриті Мелетії Хребто-вичі ієромонахом Давидом у 1577 р. Удруге, за архімандрита Інокентія Гізеля, - у 1670 р. Утретє його переписав блюститель печери ієромонах Тимофій. Він переписував попередній текст

169

з 10 листопада 1760 р. по 2 травня 1761 р. Усі переписувачі були блюстителями печери св. Феодосія. Цей синодик заповнювався до 30-х рр. XIX ст.

На аркуші 306 є післямова. Це коротка біографія блюсти-теля печери св. Феодосія Тимофія. Він народився в 1680 р., постригся в 1705 р., помер в 1768 р. Його «тщанієм» була онов­лена церква Різдва: відремонтовано іконостас і стіни, храм був розписаний. Була побудована дзвіниця з трьома дзвонами в 101, 50 і 25 пудів. Були зроблені нові переходи між печерами, вхід у печери із церкви Зачаття Богородиці, відведено воду, яка потрапляла в печеру (закінчилося за архімандрита Луки). У Ки-таївській пустині в 1766 р. була побудована Троїцька церква.

Цей синодик теж починається з поминання духовних і світ­ських можновладців: московських патріархів і царів, росій­ських імператорів. Виділено окрему рубрику поминання «Кти-тори Лаври» (не було в синодиках XVI і XVII ст.): князі Ізяслав, Святослав, Всеволод, Святополк, Володимир Моно­мах, Ярослав, Гліб, Андрій Боголюбський. Потім уміщено поминання київських, московських та інших митрополитів, печерських архімандритів та ігуменів інших монастирів. Для дослідження історії Києво-Печерської лаври цікаві імена мо­настирських соборних старців, уставників, економів, начальни­ків і блюстителів Дальніх та Ближніх печер (їхні імена розсіяні по всьому тексту синодика). До цього рукопису увійшли тексти попередніх пом'янників, але, незважаючи на докладний опис історії тексту на аркуші 3, у цьому пом'яннику переважають записи XVIII і XIX ст. (або попередні синодики надто «обвет-шали», або переписувач не вважав за потрібне переписувати старі записи, отже, проводив власне редагування). Серед запи­саних до синодика переважають прочани з різних місцевостей Російської імперії. Записи робили охайно, але маргіналій на полях щодо походження записуваного стає набагато менше, ніж у XVII ст. Через таку уніфікацію неможливо визначити дату запису, місце проживання та соціальне походження віруючих. У синодику є роди української козацької старшини,

170

Зявляються записи російських війскових чинів поміщиків з Південної України, старшин Чорноморського Війни і  І! ночас є багато записів козаків Війська Донського (кільї і ків родів з різних станиць) і всього чотири записи родін ійіііі рожців: Тихона (арк. 64), Тимофія (арк. 67), Дмитра Носі ні Василя Рудого (арк. 75 зв.). Роди низових козаків були впиі імі на початку 1730-х рр.

Пом'янник церкви Воздвиження Хреста при печері св. Антонія (Ближні печери). На титульному аркуші є напис, що цю книгу було переписано із старого синодика «тщанієм» блюстителя Антонієвої печери соборного старця ієромонаха Зосими 27 червня 1757 р. Синодик заповнювався до 1834 р. По­чаткова частина та деякі записи близькі до тексту пом'янника церкви Введення Пресвятої Богородиці (рукописна книга № 907). Це не дивно, адже Хрестовоздвиженська церква стоїть на вході у Ближні печери, у яких і розміщується Введенська церква. Записи XVII ст. міг використовувати ієромонах Зосима як джерело до власного тексту. У загальних рисах текст, ство­рений у XVIII ст., близький до записів рукописних книг № 856 та 858. Але впадає в очі велика кількість (понад сотня) зробле­них на початку 60-х рр. XVIII ст. записів родів донських коза­ків. І знову всього кілька записів родів запорожців: Тиміш Пташник (арк. 168), Грицько-запорожець, послушник Печер­ського монастиря (арк. 168), Дмитро Носенко (арк. 175).

Рукописна книга № 2091. На титульному аркуші написано, що цей синодик був написаний у Києво-Печерській лаврі «тща-нієм» архімандрита Зосими Валькевича у 1765 р. Зважаючи на ошатність та розміри книги (45 х 31 х 16 см), можна думати, що це синодик Успенського собору, який заповнювався до 1810 р. Вступна частина пом'янника, хоч і спрощена, але близька до рукописної книги № 907. Текст близький до інших лаврських синодиків XVIII ст.: записано дуже мало киян, паломники походять з різних місцевостей Російської імперії. Знову за наявності великої кількості записаних донських козаків мала кількість запорожців (5 осіб): Кіндрат Яковенко (арк. 175),

171

Григорій Дубина (арк. 200), Іван Передерій, козак Брюхо-вецького куреня (арк. 200), Роман Шакулка (арк. 205), Іван Тарасенко (арк. 237).

Рукописна книга № 878. Титульний аркуш втрачено, тому не можна сказати, якій з лаврських церков належав цей сино­дик. Книга заповнювалася до кінця XVIII ст. Початкові поми­нання імен та родів князів, патріархів, митрополитів, литов­ських, московських та українських родів подібні до текстів інших лаврських пом'янників. Є роди гетьманів Богдана Хмель­ницького, Івана Самойловича (арк. 18 зв.) та Івана Скоропад­ського (арк. 71). Є роди київських генерал-губернаторів Глібова та Леонтьєва (арк. 73-74). До книги записано багато різних військових чинів, солдатів та донських козаків з різних станиць. Як завше, записано багато імен ченців різних монастирів, киян же - невелика кількість. Записані роди кошових отаманів Івана Білицького (арк. 72), Данила Гладкого (арк. 236 зв.), а також роди п'яти запорожців: Кіндрата Гордієнка, козака Батурин-ського куреня (арк. 241 зв.), Прокопія Миршавки (арк. 244), старшини Павла Кирилова (арк. 249), Никифора Гаркуші (арк. 250 зв.), Григорія Дубини, Кущівського куреня (арк 228).

Пом'янник Свято-Троїцького больничного монастиря. На титульному аркуші написано, що ця книга була заново пере­писана за архімандрита Зосими Валькевича і Троїцького ігуме­на Антонія 1 серпня 1764 р., заповнювалася до 60-х рр. XIX ст. Як відомо, при Києво-Печерській лаврі існував приписний Троїцький больничний монастир. Історія цієї обителі малодо-сліджена, і вже тому для нас цікавий цей рукопис. За структу­рою тексту він подібний до рукописної книги № 858. Але тут немає історії створення пом'янника та післямови. У цьому ру-кописі записано багато родів та імен пострижеників, монахів, послушників Печерської лаври і Троїцького монастиря. При­сутня також значна кількість ченців і черниць з інших київських обителей. Серед записаних імен велику кількість складають жителі Печерського містечка. Записано дуже багато козаків та старшин Війська Донського. Запорожців лише двоє - козак

172

Тихон (арк. 65) та осавул колишньої Запорозької Січі Ісидор Білий (арк. 93 зв.). Є також роди козацької старшини з Геть­манщини та Слобожанщини. В останній чверті XVIII ст. з'являються записи імен офіцерів російської армії - корнетів, поручиків, полковників. Записані роди з Південної України (Єлисаветграда, Херсона, Одеси) та Чорноморії. Але приблиз­но в другому десятиріччі XIX ст. записи уніфіковуються: на аркушах 147-244 йде суцільний список імен без зазначення прізвищ і місця проживання вписувачів.

Загалом у лаврських синодиках записано дуже мало низо­вих козаків. Водночас кількість записаних донських козаків у десятки, якщо не в сотні разів переважає кількість запорож­ців. Тут постає проблема зв'язків Війська Донського з Печер-ською лаврою, адже тут були поховані деякі донські старшини.

Через брак оригінальних документів XVII-XVIII ст. сино­дики заповнюють джерельну лакуну для істориків, які вивча­ють релігійність різних станів українського середньовічного суспільства. Звертаючи увагу на те, кого і як записували до синодиків, можна робити висновки про місце того чи іншого стану в житті монастиря та церкви. Візія історичного процесу Давня Русь - Велике князівство Литовське - українські право­славні княжата - Московське царство (викладена в «Синоп­сисі») чітко простежується в синодиках XVII ст. і з певними корективами переходить у XVIII ст. У той же час у синодиках Печерського, Михайлівського Золотоверхого, Миколо-Пус-тинського монастирів майже цілком ігноруються українські гетьмани: духовенство не знайшло їм «місця» в історичному процесі. Присутні тільки поодинокі записи гетьманських родів, що йдуть у загальному списку звичайних прочан - міщан, стар­шини, купців, козаків. Певне виокремлення козацького стану з-поміж інших є тільки в межигірських та деякою мірою -у софійському пом'янниках (виокремлені роди гетьманів). Ана­лізуючи почерки, нотатки на полях текстів синодиків і кількісні показники, можна стверджувати, що козацтво українських воєводств, а згодом Гетьманщини і Слобожанщини здійснювало

173

 

паломництва до всіх київських обителей. Записи родів козаків і старшини присутні більшою чи меншою мірою в усіх синоди­ках київських монастирів. При цьому варто зазначити, що в першій половині XVII ст. запорожці практично не виділялися з основної маси козацтва. Остаточний поділ Війська Запорозь­кого, а отже, і козаків на городових та низових відбувався в другій половині XVII ст., і це стає помітним у записах синоди­ків (з'являються поминання козаків із зазначенням куренів, з яких вони походили, чого раніше майже не було). Згідно з кількісними показниками записів синодиків, найбільшою ша­ною в запорозьких (низових) козаків у другій половині XVII—XVIII ст. користувалися Миколаївські Межигірський (у ньому був храм св. Миколая) та Слупський (Пустинський) монастирі. Це є прямим свідченням поширеності серед запо­рожців культу св. Миколая, покровителя рибалок та мореплав­ців. Поминання запорожців майже відсутні (лише по кілька записів) у синодиках Печерського, Михайлівського Золотовер­хого та Софійського монастирів. Отже, кількісні показники наочно коригують твердження істориків XIX - початку XX ст. Феодосія (Макаревського) та Д. Яворницького про те, що кожен запорожець вважав своїм обов'язком приїздити двічі на рік до Києва на богомілля. Зважаючи на примітки на полях, можна стверджувати, що в Київ на богомілля приїздила забез­печена, заможна частина низовиків (значна кількість запорозь­ких родів межигірського синодика кінця XVII—XVIII ст. належить курінній отаманії).

На жаль, не вдалося виявити синодиків Братського, Кирилівського, Михайлівського Видубицького монастирів, а також багатьох києво-подільських церков, які могли б проли­ти більше світла на проблему релігійності запорозьких (низових) козаків.

174

висновки

До окремих проблем, вивченню яких присвячено моногра­фію, зверталися як дореволюційні, так і сучасні дослідники. Але їхні розвідки не завжди підтверджуються документальними матеріалами і стосуються тільки окремих епізодів з історії релігійного життя запорожців або церковного устрою Війська Запорозького Низового загалом. Ми обмежилися розглядом зв'язків київських чоловічих монастирів і Запорозької Січі. З одного боку, київські Межигірський та Софійський монасти­рі керували церквою на Запорожжі, а з іншого - у Києві розміщувалися найвизначніші українські святині.

Проведене дослідження дозволяє сформулювати ряд висновків. Ставропігійний статус не був першопричиною особ­ливого «парафіяльного» статусу Межигірського монастиря сто­совно Запорозької Січі. По-перше, протягом XVII—XVIII ст. Межигір'я неодноразово набувало і втрачало ставропігію. По-друге, звістки про «козацькість» обителі походять з другої третини XVII ст., тобто з того часу, коли Межигір'я було позбавлене ставропігійного статусу.

Основними причинами обрання низовими козаками Межи­гір'я як парафіяльного монастиря в XVII ст. були: розташування обителі (не в самому Києві, а біля Києва); прикордонне поло­ження монастиря після Андрусівського перемир'я, подібне до сі­чового (зберігалося протягом другої половини XVII—XVIII ст.), і фактор особи настоятеля. Військо Запорозьке Низове вперше

175

стало парафією монастиря в 1672-1688 рр. за сприяння енергій­ного ігумена Феодосія Васковського. Згодом, протягом 1734-1735 рр., архімандрит Іродіон Жураховський, який сам бував на Січі, повернув Запорожжя під духовну опіку монастиря.

З кінця XVII ст. до 1775 р. з Межигір'я на Січ і в Самар­ський монастир (з перервою в 1708-1735 рр.) надсилали мона-хів-священиків, які перезмінювалися кожні один-два роки. Від­рядження духовенства до приписних монастирів і церков було звичайною практикою в тогочасній Київській єпархії. Перезмі­ну січового духовенства не можна пояснювати слабкістю влади Церкви на Запорожжі, адже «відрядження» на Січ було тимча­совим монастирським послухом.

Начальник січових церков був настоятелем січового Покровського храму, йому підпорядковувалося кілька ченців, яких посилали в похідні церкви та в зимівники для задоволення духовних потреб запорожців. У XVIII ст. межигірці виконува­ли не тільки пастирські, а й не властиві українським церковно­служителям більш раннього часу функції (здійснювали нагляд за настроями січовиків, писали доноси).

Окремо від начальника січових церков стояв настоятель (начальник) Самарського приписного монастиря, який поряд­кував у монастирських угіддях та опікувався похідною церквою в Кальміусі. Це був єдиний монастир на території Війська Запорозького Низового. Церковне землеволодіння на Запо­рожжі започаткувала саме ця обитель. Монастир володів землею, угіддями та підданими, що підтверджувалося універса­лами кошових отаманів.

У розв'язанні багатьох конфліктних ситуацій (майнових су­перечок Самарського монастиря та паланкової старшини, ви­гнання із Січі «зайвих» монахів - збирачів милостині) багато ва­жили особисті приязні стосунки межигірців і кошової старшини. Так, ієромонахи Феодорит Рудкевич і Володимир Сокальський, користуючись протекцією січової старшини, досягли непоганих успіхів у службовій кар'єрі. Феодорит став межигірський наміс­ником, а згодом соборним старцем, отець Володимир, який мав

176

приятельські стосунки з останнім кошовим отаманом Петром Калнишевський, був висвячений на січового архімандрита.

Нетривала зміна статусу настоятеля січового храму (вихід із підпорядкування межигірського архімандрита у відомство Київського митрополита Гавриїла (Кременецького)) практично не вплинула на існуючу практику: межигірці на певний час зберегли вплив на похідні церкви та Самарський монастир.

У міру залюднення запорозьких земель у часи Нової Січі й появи там приходського (білого) духовенства зростає значен­ня Києво-Софійського кафедрального монастиря в управлінні Церквою в Низовому війську. Митрополити київські виконували свої пастирські обов'язки: надсилали церковне начиння, давали дозвіл на будівництво нових храмів, контролювали рух духо­венства (видавали паспорти, прошнуровані книги). Користую­чись своїм привілейованим становищем, софійські ченці регу­лярно (з кінця 1750-х рр.) збирали на Запорожжі милостиню.

Церковно-релігійне життя в часи Нової Січі перебувало під контролем межигірського архімандрита та київського митропо­лита. Значення січової старшини в управлінні Церквою зазвичай перебільшують. Влада Коша над духовенством полягала тільки у праві висилати «недостойних» монахів і священиків з території Запорозьких Вольностей, причому навіть ці дії узгоджувалися з вищою духовною владою в Києві. Варто зазначити, що в Украї­ні XVII—XVIII ст. у церковних громад були розвинуті сильні кти-торські традиції, зокрема звичай обирати собі священиків. Із цим «неписаним законом» почав боротися митрополит Рафаїл (За-боровський), але він не був викорінений навіть до кінця XVIII ст.

Для впорядкування церковного життя на Запорожжі в 1760-х рр. почало діяти підпорядковане київським архієреям Старокодацьке духовне намісництво. Намісники провели пере­пис населення Самарської та Кодацької паланок, згодом прове­ли реєстрацію приходського духовенства. Незважаючи на малу кількість працівників (дві-три особи), намісництво багато зроби­ло для поширення загальноімперського духовного законодавст­ва та інтеграції запорозьких земель до складу Київської єпархії.

177

Загалом, модель управління Церквою на Запорожжі буду­валася за традиціями й законами, які існували в Київській єпархії в XVII—XVIII ст. Говорити про окремий оригінальний церковний устрій Війська Запорозького Низового не доводить­ся. Твердження про винятково глибоку релігійність запорож­ців сформувалося під впливом некритичного використання істориками козацтва в XIX ст. оповідних джерел (легенд, пере­казів, спогадів), а також під впливом патріотичних художніх творів доби романтизму (віршів Т. Шевченка, роману П. Куліша «Чорна рада» та ін.). Типовим прикладом різниці між «ідеаль­ним» баченням та реальністю може виступити особа січового архімандрита Володимира Сокальського. У народних піснях він разом із запорожцями втік на Дунай, а насправді залишився в Україні і зробив непогану кар'єру.

Інші київські монастирі (Свято-Успенський Печерський, Михайлівський Золотоверхий, Свято-Михайлівський Виду-бицький, Свято-Миколаївський Слупський, Свято-Катеринин-ський Грецький) не брали участі в управлінні Церквою на території Запорожжя. їхня діяльність полягала у збиранні милостині, кількість якої записували до прошнурованих книг. Окремо слід зазначити, що не були знайдені відомості про збір подаяння ченцями Печерського, Михайлівського Золотовер­хого та Петро-Павлівського монастирів.

Збирання милостині саме на території Запорожжя виокре­милося в особливий вид монастирських послухів тільки в часи Нової Січі. Вдала поїздка на Січ сприяла кар'єрному зростан­ню ченців у монастирській ієрархії. Основними подавачами ми­лостині виступали прості козаки та посполиті, які мешкали в слободах і зимівниках Війська Запорозького Низового. По­жертви були досить невеликими (в основному по 1-10 копі­йок), значні внески (по кілька десятків карбованців) могла робити тільки січова й паланкова старшина.

Серед запорожців, як і загалом в Україні, існувала тради­ція їздити й ходити до Києва на богомілля. У такі подорожі зазвичай вирушали в липні, групами або поодинці. Приїхавши

178

до Києва, запорожці могли зупинятися на подвір'ї Межигір­ського монастиря, розташованому на Подолі. З-поміж усіх київських святинь найшанованішими з боку запорожців були Межигірський і Миколо-Пустинський монастирі. Частина паломників залишалася при монастирях для несення різнома­нітних світських послухів. Запорозькі депутації, які зупиня­лися в Києві, їдучи до Петербурга за жалуванням, відвідували Софійський монастир для отримання митрополичого благо­словіння. Варто зазначити, що значна частина прочан-низови-ків належала до заможної кошової та паланкової старшини. Загальна кількість запорожців, які вирушали на богомілля до Києва, була невеликою і, на нашу думку, не перевищувала кількох сотень протягом року.

Постриг козаків в ченці у XVIII ст. законодавчо обмежу­вався. В усіх київських монастирях, навіть у «козацькому» Межигірському, кількість козаків-пострижеників була дуже малою, а колишніх запорожців і поготів. Отже, серед старих запорожців не існувало усталеного звичаю доживати свого віку в київських монастирях. Загалом, релігійна свідомість запо­розьких козаків, їхнє ставлення до церкви й духовенства нічим не вирізнялися від решти населення України. На Запорожжі існувало лише тільки кілька своєрідних релігійних практик, зумовлених низькою заселеністю краю (велика кількість мандрівних ченців, похідні церкви, «дикі» попи).

Формуванню легенд і міфів навколо Межигір'я й запорож­ців сприяла трагічна доля їх обох: Січ була зруйнована, а через кілька років припинив існування монастир. Романтична доба кінця XVIII - першої половини XIX ст. сприяла героїзації козацтва, запорожців і всього, пов'язаного з ними. Міф про ви­няткову особливість Межигірського монастиря перед іншими київськими святинями (ставропігія, неймовірне багатство, беззастережна любов козацтва до обителі) творився в загально­му руслі «козацького міфу» і продовжує побутувати й понині.

179

ДОДАТКИ

Додаток А

Грамоти на закріплення Запорозької Січі за Межигірський

монастирем'

Дата

Ким відправлено

Короткий зміст

1

20 квітня 1672 р.

Лист кошового отамана Овсія Шашала та військо­вого судді Стефана Обода

Лист не зберігся

2

28 травня 1676 р.

Лист кошового отамана Івана Дмитровича Сірка

Прохання направити на Січ уставника та ухвала Запорозького війська надавати монастиреві кошти на утримання шпиталю

3

4 жовтня 1683 р.

Універсал Військової Ради: Григорій Іванович (кошовий), Григорій Меченко (суддя), Леонтій Константиєвич (писар), Матвій Цісарський (осавул); отамани куре­нів: Василь Олексієнко (Крилувського), Яків (Іркліївського), Іван Стя-гайло (Куренівського), Павло (Конеловського)

Висловлюється бажання, щоб священики на Січі були тільки з Межи­гірського монастиря. Кіш є парафією Межи­гір'я. У січову церкву Покрови потрібно при­силати двох священиків, диякона та уставника щорічно

4

29 травня 1686 р.

Лист кошового отамана Феодора Іваники

Кіш хоче бути в підпоряд­куванні Межигір'я, а не митрополита київського. Прохання прислати священнослужителів

180

Дата

Ким відправлено

Короткий зміст

5

28 лютого

1687 р.

5 березня

1688 р.

Грамоти патріарха московського Іоакима

Підпорядкування Межигір'ю церкви Війська Запорозького та заборона київському митрополитові втруча­тися в церковні справи Запорожжя

6

12 травня 1698 р.

Грамота російського царя Петра Романова

Монополія Межигірсько­го монастиря на продаж воскових свічок на тери­торії Війська Запорозь­кого

181

Додаток Б

Умови отримання ставропігії Межигір'ям у XVII-XVIII ст.2

Рік

Ким

Кому

Держава

Причини

Позиція козацтва

Перше надання ставропігії Межигірському монастирю

1610

Матфей, екзарх констан­тинополь­ський

Ігумен Афанасій

Річ По­сполита

Оборона монасти­ря від зазіхань Єлисея Плетенець-кого (?)

Невідома

1617

Іоасаф, екзарх Єрусалиме ький

Ігумен Гедеон

Річ По­сполита

Оборона монас­тиря від зазіхань Єлисея Плетенець-кого (?)

Невідома

1620

Феофан, патріарх єрусалим­ський

Ігумен Гедеон

Річ По­сполита

Оборона монас­тиря від зазіхань Єлисея Плетенець-кого (?)

Діями сприяли отри­манню

Друге надання ставропігії Межигірському монастирю

1687-1688

Іоаким, патріарх москов­ський

Ігумен Феодосій Васков-ський

Москов­ське царство

Оборона монас­тиря від зазіхань митрополита Ге­деона (Святопол-ка-Четвертин-ського)

Діями сприяли отри­манню

Третє надання ставропігії Межигірському монастирю

1709-1710

Цар Петро І

Архіман­дрит Іродіон Журахов­ський

Москов­ське царство

Нагорода

Незаці-кавлені

1722

Св. Синод

Архіман­дрит Арсеній Берло

Росій­ська імперія

Реформа церков­ного управління (зміна в титулі)

Незаці-кавлені

1744

Імперат­риця

Єлизавета Петрівна

Архіманд рит Гера­сим Зава-довський

Росій­ська імперія

Підтвердження грамоти Петра І

Незаці-кавлені

 Грамоти відомі з пізніших джерел.

182

Додаток В

Функції Межигірського монастиря та київського митрополита на Запорожжі в часи Нової Січі

Межигірський монастир

Київський митрополит

1. Присилка синодальних указів на Січ, у Самарський монастир та до похідних церков, підпо­рядкованих межигірський ченцям.

2. Присилка монахів на тери­торію Запорожжя для бого­служіння і збору милостині (Січ, Самарський монастир, похідні церкви, військові команди).

3. Утримання шпиталю для старих запорожців, прийом паломників.

1. Присилка синодальних та митрополичих указів для приходів північної частини Війська Запорозького Низового через полтавського протопопа (з 1760 р. - через Старокодаць­ке духовне намісне правління).

2. Рукоположення священиків.

3. Судочинство над священи­ками.

4. Видача дозволів на будів­ництво та освячення нових храмів.

5. Видача церковного начиння (книг, ікон, антимінсів та ін.).

6. Видача монахам Софійського та інших монастирів документів на проїзд і збір милостині на території Запорожжя.

7. Прийом запорожців-палом-ників у Софійському монастирі.

183

Додаток Д

«Козацька легенда» Межигірського монастиря5

Легенда

Коментар

Козаки зробили Межигір'я «військовим» монастирем, оскільки той володів ставропігійним статусом

Це твердження зовсім не верифіку-ється джерелами. У жодній грамоті або листі запорожці не згадують ставропігії. Натомість стверджуєть­ся «благочесне» життя межигір­ських іноків як основна причина запрошення межигірців на Січ

Українські гетьмани, почи­наючи від Богдана Хмель­ницького, видавали універ­сали на маєтності через те, що Межигір'я було «військо­вим» монастирем

Українські гетьмани видавали грамоти на маєтки всім право­славним монастирям Гетьманщини. Межигір'я було «військовим» монастирем передусім для низових козаків. Влада гетьманів над січови­ками завжди була обмеженою

У монастирі були поховані повстанські ватажки Семен Палій та Самусь

Народний переказ XIX ст.

Запорожці масово, інколи двічі на рік (!) їздили до Ме­жигірського монастиря на богомілля

Вільний в'їзд запорожців у кінці XVII ст. на територію Гетьманщини обмежувався, а в 1708-1734 рр. за­боронявся. Дорога із Січі до Києва тривала близько трьох-чотирьох тижнів і вимагала певних витрат. Згідно із записами в синодиках київських монастирів, на богомілля до Києва в багатьох випадках їздила січова та паланкова старшина

Завдяки січовикам, монастир поступався багатством тільки Печерській лаврі

Будь-який монастир Київської, Чернігівської та Переяславської єпархій поступався багатством Печерській лаврі. Межигір'я, навіть з грошовою підтримкою Запорозь­кої Січі, яка в 1770-ті рр.

184

65

Легенда

Коментар

 

дорівнювала прибуткам монастиря з маєтків, належало до середніх монастирів Київської єпархії

Старі запорожці доживали свого віку в Межигір'ї. Перед постригом січовики ходили по Києву, пили горілку та бешкетували (легенда «Запорожці в Києві»)

Пострижеників-запорожців у Межигір'ї, принаймні у XVIII ст., було небагато. Постриг регламенту­вався духовним і світським законо­давством.

Легенда «Запорожці в Києві» була записана П. Кулішем зі слів Т. Шев­ченка, її ні в якому разі не можна використовувати як історичне джерело

Катерина II помстилася монастиреві за зв'язки з Кошем, ліквідувавши його у 1786 р.

Межигірські ченці на знак протесту підпалили власну обитель

Народний переказ XIX ст. Запорожці самі позбулися духовної опіки Межигірського монастиря в 1774 р.

185

Додаток З

Начальники січових церков (1735-1774 рр.)'

Павло Маркевич

1735-1736

Пафнутій

1748-1750

Михайло Ілляшенко

1751

Варлаам Григорович (Григораш)

1752

Макарій

1753-1754

Феодорит Рудкевич

квітень 1754-1757

Ієссей

1758-1759

Володимир Сокальський

1760-1762

Петро Чернявський

1763

Павло Казанович

1767

Володимир Сокальський (удруге)

жовтень 1767-1774

188

Додаток И

Начальники (ігумени) Самарського монастиря (1602-1774 рр.)7

Паїсій Волох (?)

1602

Алімпій

1690

Созонт

1695-1697

Кессарій

кінець 1690-х рр.

Іоаникій

1726-1732

Терентій

1733

Миколай

1735-1737

Терентій

1738

Миколай

1739

Досифей

1740

Прокл

1750

Фотій Тусенський

1751

Феодорит Рудкевич

1751-1753

Самуїл Пилипенко

1755

Володимир Сокальський

1757-1759

Паїсій Цибульський

1760

Василій

1762

Феодорит Рудкевич (удруге)

1766-1768

Самуїл

1768-1773

Ієссей

1774-1776

Леонід

1777

Феофан

1778-1784

189

ПРИМІТКИ

Розділ 1

Історіографія проблеми та джерельна база дослідження

1 Гавриил (Розанов). Историческая Записка о Пустынно-Николаев-ском Самарском монастыре. - Одесса, 1838; Журба І.О. Архієпископ Гаври­їл (Розанов В.Ф.) - історик і археограф Південної України // Історична нау­ка на порозі XXI століття: підсумки та перспективи: Матеріали всеукраїнської наукової конференції (м. Харків, 15-17 листопада 1995 р.). -Харків, 1995. - С. 308-313.

2 Феодосий (Макаревский). Материальї для историко-статистического описання Екатеринославской епархии: Церкви и приходи прошедшего XVIII столетия. - Вып. І; Вып. II. - Екатеринослав, 1880; Перевидання: Феодосий (Макаревский). Материальї для историко-статистического описання Екатеринославской епархии: Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия. - Дніпропетровськ, 2000; Швидько Г. Катеринославщина та її найвидатніші діячі духовного звання (XVIII-XIX ст.) // Феодосий (Мака­ревский). Материальї для историко-статистического описання Екатерино­славской епархии: Церкви и приходи прошедшего XVIII столетия. -Дніпропетровськ, 2000. - С. 20-26.

3 Феодосий (Макаревский). Самарский, Екатеринославской епархии, Пустьшно-Николаевский монастырь. - Екатеринослав, 1875.

4 Болховітінов Євгеній, митрополит. Вибрані праці з історії Києва/ Упор., вст. ст. та додатки Тетяни Ананьєвої. - К., 1995.

5 Орловский П. Участие Запорожских казаков в восстановлении Иеру-салимским патриархом Феофаном православной Западно-русской церков-ной иерархии в 1620 году // Труды Киевской духовной академии (далі -ТКДА). - 1905. - Т. II (№№ 5-8). - С. 642-650.

6 Крыжановский Е.М. Киево-Межигорский монастырь // Киевские епархиальньїе ведомости (далі - КЕВ). - 1863. - № 23. - С. 702-715; № 24. -С. 740-750.

7 Похилевич Л. Сказания о населенньїх местностях Киевской губернии. -К., 1864. - С. 5-8.

8 Стрижевский Н. Киево-Межигорский Спасо-Преображенский жен-ский общежительньїй монастырь (его прошлое и настоящее). - К., 1899. -С. 23-26.

9Жукович П.Н. Сеймовая борьба православного западного русского дворянства с церковной унией (с 1609 г.). - Вып. З (1620-1621 гг.): Восста-новление иерархии. - СПб., 1906; Харлампович К. Платон Миколаєвич

190

Жукович (Біографічний нарис) // Записки Історично-Філологічного Від­ділу. - Кн. VI. - К., 1925. - С. 247-258.

10 Беднов В.А. Материальї для истории церковного устройства на Запо-рожье: (Из архива Екатеринославской духовной консистории) // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии (далі - ЛЕУАК). - Вьш. 4. -Екатеринослав, 1908. - С. 31-129.

11 Біднов В. Січовий архімандрит Володимир Сокальський в народній пам'яті та освітленні історичних джерел// Записки Наукового Товариства ім. Шевченка (далі - Записки НТШ). - Т. 147. - Львів, 1927. - С. 81-101; Ульяновська С, Ульяновський В. Василь Біднов // Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича / Упор. СВ. Ульяновська. - К., 1993.-С. 514-526.

112 Берлинский Н. Краткое описание Києва. - К., 1991. (Репринт видання 1820 р.).

13 Сказание о Межигорском монастыре // Собрание сочинений М. Максимовича. - Т. 2. - К„ 1877. - С. 253-285.

14 Максимович М.О. Киев явился градом великим..: Вибрані україно­знавчі твори / Упор. В.О. Замлинський. - К., 1994.

15Закревский М. Описание Києва. - Т. 2. - М., 1868. - С. 455-498; Вар­шавська М., Федорова А. До готової колоди добре вогонь підкладати // Київська старовина (далі - КС). - 1997. - № 5. - С. 41-71.

16 Скальковський А.О. Історія Нової Січі. - Дніпропетровськ, 1994. -С. 110; Хмарський В.М. А.О. Скальковський - археограф. - К., 1994.

17Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. - Т. 1. - К., 1990. -С. 291.

18 Зварницкий Д.И. Две поездки в Запорожскую Сечь Яценко-Зелен-ского, монаха Полтавского монастыря, в 1750-1751 г. - Екатеринослав, 1915; Ульяновський В. Релігія та церква в житті та творчості Д.І. Яворниць-кого // Марра Mundi: Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашке-вича з нагоди його 70-річчя. - Львів; Київ; Нью-Йорк, 1996. - С. 757-781.

19 Андриевский А.А. Материальї, касающиеся запорожцев (1715-1774 г.) // Записки Императорского Одесского Общества истории и древ­ностей (далі - ЗИООИД). - Т. XIV. - Одесса, 1886. - С. 283-719; Андриев­ский А.А. Межигорская старина // Исторические материальї из архива киевского губернского правлення. - Вьш. 9. - К., 1885. - С. 1-111; Андриев­ский А.А. О землях Самарского монастыря, приписанного к Киево-Межи-горскому монастырю // Исторические материальї из архива киевского губернского правлення. - Вып. 2. - К., 1882. - С. 65-73.

20 Новицкий Я.П. Материальї для истории Запорожских Козаков: (Из Запорожского Сечевого архива за 1770 и 1771 гг.). - Екатеринослав, 1909; Новицкий Я.П. Народная память о Запорожье: Предания и рассказы, собранньїе в Екатеринославщине 1875-1905. - Рига: Спридитис, 1990;

191

ЧернявськийД. Яків Павлович Новицький: (некролог) // Україна. - Кн. 1. -1926. - С. 186-191; Ульяновський В. Нащадок запорожців: (Козацькі старожитності в долі та творчості Я. Новицького // Запорожці: До історії козацької культури. - К., 1993. - С. 380-388.

21 Левщький О. Церковна справа на Запоріжжі в XVIII ст. // Записки Українського Наукового Товариства в Києві. - Кн. X. - К., 1912. - С. 49-75; Левицкий О. Переписка с Запорожьем (1763-1765) // Чтения в Историчес-ком Обществе Нестора-Летописца (далі - ЧИОНЛ). - 1904/05. - Кн. 18. -Вьш. 3. - Отд. III. - С. 23-49.

22 Див.: Рябінін-Скляревський О. Запорізькі бунти дунайців 1771-1774 рр. і початок Задунайського Коша // УАН, Історична секція: Науковий збірник за рік 1927 // Записки Українського наукового товариства в Києві (тепер Історичної секції Української Академії Наук). - Т. 24. - К., 1927. -С. 65-83; Його ж. Запорозькі заколоти та керуюча верства Коша XVIII століття // Малинова Г.Л., Сапожников И.В. А.А. Рябинин-Скляревский: материальї к биографии. - Одеса; Киев, 2000. - С. 83-219; Слабченко М.Е. Паланкова організація Запорозьких Вольностей// Праці комісії для виучу­вання історії західноруського і українського права. - Вип. VI. - К., 1929. -С. 159-252; Апанович О.М. Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії (50—70-і роки XVII ст.). - К., 1961; Панашенко В.В. Спіль­на боротьба запорізьких і донських козаків проти кримських та османських феодалів-завойовників (XVI - перша половина XVII ст.) // УІЖ. - 1979. -№ 4. - С. 37-45; Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - К., 1994 (пере­видання 1957 р.).

23 Слабченко М.Є. Соціально-правова організація Січі Запорозької// Праці комісії для виучування історії західноруського і українського права. -Вип. III. - К., 1927. - С. 237.

24 Герасименко Н.О. До історії Межигір'я // Український історичний журнал (далі - УІЖ). - 1990. - № 12. - С. 90-99; Герасименко Н. Межигір'я: сторінки історії // Київська старовина (далі - КС). - 1996. - № 4/5. - С. 35-48.

25 Щербак В.О. Українське козацтво: формування соціального стану: Друга половина XV - середина XVII ст. - К., 2000.

26 Сас П.М. Політична міфологема козацтва в українській книжності початку 20-х рр. XVII ст.// Запорозьке козацтво в українській історії, куль­турі і національній самосвідомості: Матеріали міжнародної наукової кон­ференції. - К., 1997. - С. 237-248; Його ж. Політична культура українського суспільства (кінець XVI - перша половина XVII ст.). - К., 1998.

27 Плохій С. Покрова Богородиця в Україні // Пам'ятки України. -1991. - № 5. - С. 32-39.

28 Яковенко Н. Ідентичність чи ідентичності, або про мозаїку україн­ського простору XVII століття; Plokhy S. The Cossacks and Religion in Early

192

Modern Ukraine. - New York: Oxford University Press, 2001 // Український гуманітарний огляд. - Вип. 8. - К., 2002. - С. 29-54.

2 Лиман І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775). -Запоріжжя, 1998; Климов В. Особливості православної церкви в Запо­розькій Січі: Характер релігійності запорізького козацтва: Церква після скасування Січі // Історія релігії в Україні: Православ'я в Україні / За ред. А. Колодного, В. Климова. - К., 1999. - С. 90-125.

33 Посилання на опубліковані документи містяться у відповідних місцях роботи. Принагідно наведемо кілька прикладів публікації матеріалів у різних виданнях: Андриевский А.А. Материальї, касающиеся запорожцев (1715-1774 г.) // ЗИООИД. - Т. XIV. - Одесса, 1886. - С. 283-719; БедновВ.А. Материальї для истории церковного устройства на Запорожье (Из архива Екатеринославской духовной консистории) // ЛЕУАК. - Вып. 4. - Екатери­нослав, 1908. - С. 31-129; Атков А. О посылке межигорских монахов в Сечь в 1770 г. // КС. - 1901. - № 1. - С. 6; Орловский П., протоиерей. Киево-Ме­жигорский Ставропигиальньїй монастырь в 1774 г., во время учреждения архимандрии в Запорожской Сечи// КЕВ. - 1895. - № 18. - С. 840-855.

34 Зварнщкий Д.И. Сборник материалов для истории запорожских ко-заков. - СПб., 1888; Його ж. Источники для истории запорожских коза-ков. - Т. 1; Т. 2. - Владимир, 1903.

)2 Яворницький Д.І. До історії Степової України. - Дніпропетровськ,

1929.

35 Архів Коша Запорозького: Приватне листування Петра Калнишев­ського// КС. - 1992. - № 3. - С. 11-21; Гісцова А.З. До портрета П. Кални­шевського (3 нагоди 300-річчя від дня народження) // Архіви України. -1991. - № 3. - С. 52-58; її ж. З архіву Коша Нової Запорозької Січі // Архіви України. - 1990. - № 6. - С. 66-70; її ж. Сусідів не вибирають (Доку­менти Коша Нової Запорозької Січі з історії українсько-татарських зв'яз­ків) // Архіви України. - 1991. - № 2. - С. 71-77; Абросимова С. Колекція документів Дніпропетровського історичного музею з історії Православної церкви в Україні XVIII ст.// Студії з архівної справи та документознавства. -Т. 7. - К., 2001. - С. 104-109.

36 Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів: 1734-1775. -Т. 1. - К., 1998; Т. 2. - К., 2000; Т. 3. - К., 2003 (далі - АКНЗС).

37 Архів Коша Запорозького: Приватне листування Петра Калнишев­ського // Київська старовина. - 1992. - № 3. - С. 11—21; Листи Лебедин-ського ігумена Філотея Контаровського (1765-1767 рр.)// Записки Україн­ського наукового товариства. - № 9. - К., 1911. - Додаток. - С. 1-28.

38Аевщкий О. Переписка с Запорожьем (1763-1765) // ЧИОНЛ. -1904-1905. - Кн. 18. - Вьш. 3. - Отд. 3. - С. 23-49.

39 Сборник летописей, относящихся к истории Юго-Западной России. -К., 1888. - С. 96-100.

193

Літопис Густинського монастиря // Пам'ять століть. - 1996. - № 2. -С. 101-117.

 Ульяновський В.І., Яковенко Н.М. Київський літопис першої чверті XVII ст. // УІЖ. - 1989. - № 5. - С. 106.

40 Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. - К., 1971. -С. 109.

41 Окольский С. Дневник Симеона Окольского о войне гетмана Остря-нина с поляками 1638 г. // Летопись событий в Юго-Западной России в XVII в. / Сост. С. Величко. - Т. 4. - К., 1864. - С. 183-296.

42 Літопис Самовидця / Підготував Я.І. Дзира. - К., 1971; Величко С. Літопис / Пер. з книжної української мови, вс. ст., комент. В.А. Шевчука. -Т. 1-2. - К., 1991; Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукр. Р. Іванченко. - К., 1992.

41 Мышецкий С. История о козаках запорожских, как оньїе издревле зачалися, и откуда своє происхождение имеют, и в каком состоянии ньше находятся // Шумов С, Андрєєв А. История Запорожской Сечи. - К.; М., 2003. - С. 29-74; Зварницкий Д.И. Две поездки в Запорожскую Сечь Яцен-ко-Зеленского, монаха Полтавского монастыря, в 1750-1751 г. - Екатери­нослав, 1915.

44 Зварнщкий Д.И. Сборник материалов для истории запорожских козаков. - СПб., 1888. - С. 210-216.

45 Голубев С. Древний помянник Киево-Печерской Лавры // ЧИОНЛ. -1892. - Кн. VI. - Отд. III. - С. I-XIV; 1-88.

46 Де Витте Е. Древний помянник Киево-Михайловского (Златовер­хого) монастыря (XVI-XVII вв.) // ЧИОНЛ. - 1903. - Кн. 17. - Отд. III. -С. 1-76.

4' Поменник Софії Київської: Археографічна публікація рукописної пам'ятки другої половини XVIII - першої чверті XIX ст. / Упоряд. і вст. ст. Оксани Прокоп'юк. - К., 2004.

Розділ 2 Військо Запорозьке Низове як парафія Києво-Межигірського монастиря

1 Див.: АКНЗС. - Т. 1. - К., 1998. - С. 565; Климов В. Особливості православної церкви в Запорозькій Січі: Характер релігійності запорізького козацтва: Церква після скасування Січі // Історія релігії в Україні: Православ'я в Україні / За ред. А. Колодного, В. Климова. - К., 1999. - С. 101.

2 Берлинский М. Краткое описание Києва. - К., 1991. - С. 121.

5 Максимович М. Сказание о Межигорском монастыре // Собрание сочинений М.А. Максимовича. - Т. 2. - К., 1877. - С. 256. Ми ознайомилися також із чернеткою праці М. Максимовича, у якій він датував початок

194

Межигірського монастиря серединою XII ст., часами Андрія Боголюб­ського, котрого називав ктитором монастиря. Дослідник зазначав, що ця інформація легендарна, причому легенди були творені в XVII ст. (ІР НБУВ НАНУ. - Ф. II. - Спр. 2382).

4 Историческое сведение о бывшем ставропигиальном Киево-Межи-горском монастыре. - К., 1830. - С. 8-10.

1 Максимович М. Сказание о Мєжигорской монастыре. - С. 264-265.

Закревский Н. Описание Києва. - Т. 2. - М., 1868. - С. 467, 468, 476.

7 Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запо­розького. - Дніпропетровськ, 1994. - С. 110.

 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. - Т. І. - К., 1990. -С. 293.

 Титов Ф. Киево-Межигорский монастырь// Богословская знцикло-педия. - Т. X. - СПб., 1909. - С. 643.

10 Описание документов и дел хранящихся в Архиве Святейшего Пра-вительствующего Синода. - СПб., 1868. - Т. 1: Приложения. - Стб. 436-442; ЦДІАК України. - Ф. 229. - Спр. 3; опублікована в: Архів Коша Нової Запорозької Січі. - К., 1998. - Т. 1. - С. 105-107.

11 Закревский М. Описание Києва. - Т. 2. - М., 1868. - С. 456-457.

12 Украинская советская знциклопедия. - Т. 6. - К., 1981. - С. 390.

13 Киево-Межигорский монастырь // Собрание сочинений Е.М. Кры-жановского. - Т. І. - К., 1890. - С. 241-266; Шиманский Г. Некоторые сведения о Межигорском бывшем ставропигиальном монастыре // КЕВ. -1872. - № 13. - С. 298-311; К истории Межигорского монастыря // КЕВ. -1895. - № 8. - С. 344-350; Орловский П. Киево-Межигорский Ставропи-гиальньїй монастырь в 1774 г., во время учреждения архимандрии в Запорожской Сечи// КЕВ. - 1895. - № 18. - С. 840-855. Петров Н. О двух древних помянниках упраздненного Киево-Межигорского монастыря // КЕВ. - 1884. - № 6. - С. 261-270; № 7. - С. 303-312. Про історіографію також див.: Герасименко Н. Про стан вивчення історії Межигір'я // Історіо­графічні дослідження в Україні. - Вип. 11. - К., 2002. - С. 258-269; Бреяк О. Дослідники Межигір'я // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. - Вип. 9. - К., 2000. - СЛ22-127;

14 Див.: Герасименко Н.О. До історії Межигір'я//УІЖ. - 1990. - № 12. -С. 90-99; Герасименко Н. Межигір'я: сторінки історії// КС. - № 4/5. - 1996. -С. 35-48.

15 ІР НБУВ НАНУ. - Спр. 375/374с. - Арк. 1-2.

16 Петров Н. О двух древних помянниках упраздненного Киево-Межи­горского монастыря // КЕВ. - 1884. - № 6. - С. 261-263. " ІР НБУВ НАНУ. - Спр. 375/374с. - Арк. 1 зв.

17 У Києві на той час між уніатами та православними точилася боротьба за вплив на паству. Перебіг цих подій докладно описаний в історіографії.

195

Унія спонукала православну церкву до пошуку внутрішніх резервів для опо­ру та оновлення. Саме в першій чверті XVII ст. відбувається відродження й піднесення Межигір'я, засновуються нові монастирі (Братський у Києві, Густинський, Мгарський). У Київському літописі датою освячення храмів Межигірського монастиря названо 19 квітня 1612 р., у Межигірському сино­дику - 21 квітня 1612 р. Слід зазначити, що на початок XVII ст. київські мо­настирі перебували в залежності або під значним впливом Печерської лаври (Слупський, Кирилівський, Михайлівський). Монастирі Видубицький та Св. Софії на певний час стали уніатськими. Межигірський монастир розташову­вався недалеко від Києва, його володіння в місті були незначними (до 1615 р. їх не було взагалі), а основні земельні угіддя компактно розміщувалися нав­коло самої обителі. Територіальних суперечок з іншими монастирями та київськими міщанами не було, не було й приводу для наїздів з боку сусідів, а отже, для пограбування й, відповідно, установлення чийогось впливу.

19 Ульяновський В.І., Яковенко Н.М. Київський літопис першої чверті XVII ст. // УІЖ. - 1989. - № 5. - С. 106.

20 Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. -Т. 1: Приложения. - К., 1883. - С. 194-198.

21 Сборник Императорского Российского Исторического Общества. -Т. 43. - СПб., 1885. - С. 588-597. На середину XVIII ст. в Межигірському монастирі вже склалася власна рецепція надання грамот на ставропігію. її викладено в Наказі обителі до Катерининської комісії 1767 р. За цим пере­казом, перша грамота на ставропігію була дана ігумену Гедеону від єруса­лимського патріарха Іоасафа (!) 15 березня 1617 р. задля протидії утискам уніатів. Єрусалимський патріарх Феофан підтвердив її 1620 р. Пізніше московський патріарх Іоаким читав (!) обидві грамоти й видав свою грамоту на ставропігію 28 лютого 1687 р. Згодом були отримані грамоти царя Петра, Св. Синоду і Єлизавети Петрівни.

22 Памятники, изданньїе Киевскою комиссиею для разбора древних актов. - Т. І—II. - К., 1898. - С. 397.

21 Евгений, митрополит. Описание Киевопечерской Лавры. - К., 1826. -Приложения. - С. 89.

22 Сенченко М., Тер-Григорян-Дем'янюк Т. У пошуках істини, або Ще раз про час заснування Київської братської школи // КС. - 1996. - № 6. -С. 56-61.

23 Орловский П. Участие Запорожских казаков в восстановлении Иерусалимским патриархом Феофаном православной Западно-русской церковной иерархии в 1620 году // ТКДА. - 1905. - Т. II (№№ 5-8). -С. 647-648; Жукович П.Н. Сеймовая борьба православного западного русского дворянства с церковной унией (с 1609 г.). - Вьш. З (1620-1621 гг.): Восстановление иерархии. - СПб., 1906.

24 ІР НБУВ НАНУ. - Спр. 375/374с. - Арк. 2.

196

 

 

28 Шевчук В. Літописи споріднених монастирів: Літопис Густинського монастиря: «Ісая Копинський три літа ігуменом в Межигорі був» // Пам'ять століть. - 1996. - № 2. - С. 115. Є непряме свідчення про ігуменство Копин-ського в Межигір'ї. У скарзі православного митрополита Борецького до київ­ського гродського суду на керівників уніатської церкви, поданій у 1621 р., згадується ім'я єпископа «przemyskiego і samborskiego ojca Izaka Miedzygor-skiego» (Мицик Ю. Із листування українських письменників-полемістів // Записки НТШ. - Т. CCXXV. - Львів, 1993. - С. 325). Навряд чи Ісайї Копин- і ському після висвячення на єпископа Перемишльського дали б прізвисько Межигірський, якби він не був ігуменом у цій обителі.

в Шевчук В. Літописи споріднених монастирів... - С. 104.

29 Там само. - С. 110.

30 Документи до історії унії на Волині і Київщині кінця XVI - першої половини XVII ст. / Упор. М.В. Довбищенко. - К., 2001. - С. 306-308, 370.

31Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. -Т. І: Приложения. - К., 1883. - С. 287.

33 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. - Т. 1. - К., 1990. -С. 301.

34 Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. - К., 1971. -С. 109.

35 Окольский С. Дневник Симеона Окольского о войне гетмана Остря-нина с поляками 1638 г. // Летопись событий в Юго-Западной России в XVII в. / Сост. С. Величко. - Т. 4. - Приложения. - К., 1864. - С. 195.

 Ця інформація має характер легенди. Опис початкової історії Самар­ського монастиря був спалений разом з монастирським архівом і келіями під час епідемії чуми в 1750 р.

37 Мицик Ю.А. Кілька листів з архіву козацького полковника Іллі Но-вицького // Рукописна та книжкова спадщина України. - К., 2000. - Вип. 6. -С. 169-170.

38 АКНЗС. -ТІ.- К., 1998. - С. 107-112.

39 ЦДІАК України. - Ф. 132. - Оп. 2. - Спр. 41. - Арк. 31.

40 АКНЗС. - Т. 1. -С. 108-111.

41 Там само. - С. 111-112.

42 Там само. - С. 108.

41 Там само. - С. 107-108.

42 Описание документов и дел хранящихся в Архиве Святейшего Пра-вительствующего Синода. - Т. 1. - Приложения. - СПб., 1868. - Стб. 436-442.

80 ЦДІАК України. - Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 3; АКНЗС. - Т. 1. -С. 105-107.

44 Рукоположення міг здійснювати лише єпископ. Київський архієрей був найближче, і тому природно, що за посвяченням в ієромонахи

197

межигірські ігумени зверталися саме до нього. Випадки, коли за здійсненням таїнства священства межигірці зверталися до інших архієреїв, траплялися у XVIII ст.

47 Архів Коша.-Т. 1.-С 107.

48У реєстрі монастирського архіву, складеному на початку XVIII ст., записана така справа: «Справки од Войска Низового Запорожского в кото-рых записалися з Церквою своєю и Парафеею вечне быти под началом Манастыра Межигорского К [20] из наго завше служителей церковних мети» // ІР НБУВ НАНУ. - Ф. І. - Спр. 2442. - Арк. 40.

49Земельні володіння Межигірського монастиря в основному розташо­вувалися в північній частині Київської сотні. Із цього часу під час розгляду майнових суперечок у суді межигірці посилалися на грамоту патріарха Іоакима, яка гарантувала територіально-майнові права обителі. Раніше таких випадків не було, немає відомостей про те, що ченці користувалися грамотами на ставропігію 1610-1620 рр. для забезпечення своїх переваг перед іншими православними обителями. Це показує, що ставропігійні гра­моти першої чверті XVII ст. мали декларативний характер і, не будучи підкріплені реальною економічною могутністю та авторитетом Межигір'я, просто не «працювали».

50 ЦДІАК України. - Ф. 132. - Оп. 2. - Спр. 41. - Арк. 31.

51 На звороті грамоти патріарха Іоакима 1687 р. була приписка про те, що Адріан підтвердив ставропігію Межигірського монастиря, але не вказу­валася дата.

52Фонди Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. - Рукописи. - № 117. - Арк. 1. " АКНЗС.-Т. 1.-С. 41.

53 Описание документов и дел хранящихся в Архиве Святейшего Пра-вительствующего Синода. - Т. 1. - Приложения. - СПб., 1868. - Стб. 442-446.

54 ІР НБУВ НАНУ. - Спр. 430/655с/І. - Арк. 131.

16 Мельник А. Опис Києва першої чверті XVIII ст. // Пам'ять століть. -1999. - № 2. - С. 40.

55 «Шуфляда деревяная: в той Граммоты Великие Царские Московские. И една Патриаршая. И некоторые Привилея Королей полеких ...» // ІР НБУВ НАНУ. - Ф. І. - Спр. 2442. - Арк. 18.

56Скальковський А.О. Історія Нової Січі. - Дніпропетровськ, 1994. -С. 257.

57 АКНЗС.-Т. 1.-С. 113. ° Там само.

 58Там само. - С. 114-115. " Там само.-С. 117-120. " Там само. - С. 116-117.

198

64Наведемо кілька показових цитат з досліджень прибічників однієї і другої думки. Проф. М. Слабченко: «Запорожцям було не до віри під час безперестанних воєн та наскоків. ... Тільки в XVIII в. духівництво пустило коріння в запорозький побут і стало за провідника думок запорозької старшини й російського уряду. ... Запорожжя знало не церкву, а ущипливу пародію на церковну єрархію та її функції» (Слабченко М. Соціально-правова організація Січи Запорозької// Праці комісії для виучування істо­рії західноруського і українського права. - Вип. III. - К., 1927. - С. 237) І. Лиман: «Варіант православ'я, що сповідався на Запорожжі, дещо відріз­нявся від канонічного.... Більше схожості козацька релігія (?) мала з віруван­нями (?)" і обрядовістю населення України», ...«Запорожцям притаманні: «язичницькі вірування і обряди (?) пов'язані з війною, походами, культом си­ли та зброї... Історично набута ворожнеча до татар, турків, поляків, євреїв. Ненависть до орендарів, старообрядців» (Лиман І. Церковний устрій Запо­розьких Вольностей (1734-1775). - Запоріжжя, 1998. - С. 99,100, 102,107).

" Зварницкий Д.И. Источники для истории запорожских козаков. -Т. І. - Владимир, 1903. - С. 409.

" Зварницкий Д.И. Две поездки в Запорожскую Сечь Яценко-Зелен-ского, монаха Полтавского монастыря, в 1750-1751 г. - Екатеринослав, 1915.-С. 7.

" Рябінін-Скляревський О.О. Запорозькі заколоти та керуюча верства Коша XVIII століття // Малинова Г.Л., Сапожников И.В. А.А. Рябинин-Скляревский: материальї к биографии. - Одеса; К., 2000. - С. 105.

" Полонська-Василенко Н. З історії останніх часів Запоріжжя (Остан­ня боротьба Запоріжжя за його «вільності») // її ж. Запоріжжя XVIII сто­ліття та його спадщина. - Т. 1. - Мюнхен, 1965. - С. 68.

" Анисимов Е. Дыба и кнут: Политический сыск и русское общество в XVIII веке. - М., 1999. - С. 137.

70 ЦДІАК України. - Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 224. - Арк. 45.

71 Андриевский А. Исторические материальї из архива Киевского губернского правлення. - Вьш. 9. - К., 1885. - С. 2.

77 Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст.: Збірник документів// Упор. І.Л. Бутич, М.І. Бутич, О.А. Купчинський, Л.А. Проценко, В.Д. Чунтулова. -К., 1970. - С. 321.

" Там само. - С. 496.

" Полное собрание законов Российской империи (далі - ПСЗ). - Т. IX (1733-1736). - СПб., 1830. - С. 395-399. № 6614.

" Яременко М. Чернецтво київських чоловічих монастирів (1721-1740 рр.): спроба колективного портрета// КС. - 2001. - № 6. - С. 45-47.

7' Яременко М.В. Формування та основні характеристики чернецтва київських чоловічих монастирів (20-і - середина 80-х рр. XVIII ст.): Дисер­тація ... кандидата історичних наук. - К., 2002. - С. 129-130.

199

" ІР НБУВ НАНУ. - Ф. 160. - Спр. 249. - Арк. 1. ' Там само. - Арк. 19.

" ДАК. - Ф. 313. - Оп. 1. - Спр. 213. - Арк. 5зв.

80 ЦДІАК України. - Ф. 132. - Оп. 2. - Спр. 60. - Арк. 25-25 зв., 35-36 зв., 46 зв., 54 зв.; Спр. 36. - Арк. 21-22; Спр. 44. - Арк. 7; Спр. 40. - Арк. 170.

" Там само. - КМФ-9. - Оп. 2. - Спр. 96. - Арк. 1-2. " Там само. - Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 83. - Арк. 84.

81 Там само. - Спр. 224. - Арк. 1, 6, 15, 26-27, 39.

Там само. - Ф. 127. - Оп. 1020. - Спр. 3548. - Арк. 7-7 зв. Там само. - Арк. 12-12 зв.

" Там само. - Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 111. - Арк. 5.

" Межигірський монастир був ліквідований у 1786 р. У його приміщен­нях розташовувалася порцелянова фабрика, згодом монастир був відновле­ний як чоловічий, а потім жіночий. Після громадянської війни тут розміщу­вався художній технікум. У 30-ті рр. XX ст. монастирські приміщення були зруйновані, на їх місці побудовані урядові дачі. Доступ на зазначену тери­торію досі заборонений. Можливо, саме недоступність Межигір'я для нау-ковців-археологів і звичайних людей сприяє появі різноманітних легенд.

88 ЦДІАК України. - Ф. 132. - Оп. 2. - Спр. 60. - Арк. 35. Там само. - Спр. 8. - Арк. 19 зв.

" Зварницкий Д.И. Две поездки в Запорожскую Сечь Яценко-Зелен-ского, монаха Полтавского монастыря, в 1750-1751 г. - Екатеринослав, 1912.-С. 7, 8, 10.

" Ленченко В. Листи кошового отамана П. Калнишевського 1763 року про устрій Запорозької Січі// Пам'ятки України. - 1989. - № 3. - С. 28-30.

" Таблицю складено на основі: Зварницкий Д.И. Источники для исто­рии запорожских козаков. - Т. І. - Владимир, 1903. - С. 1317; ІР НБУВ НАНУ. - Ф. II. - Спр. 4. - Арк. 29 зв. - 30, 57 зв. - 58; Андриевский А.А. Материальї, касающиеся запорожцев (1715-1774 г.)// ЗИООИД. - Т. XIV. -Одесса, 1886. - С. 654-655; ЦДІАК України. - Ф. 132. - Оп. 2. - Спр. 60. -Арк. 25-25 зв., 35-36 зв., 46 зв., 54 зв.; Спр. 36. - Арк. 21-22; Спр. 44. -Арк. 7; Спр. 40. - Арк. 170.

" Мышецкий С. История о казаках запорожских // Шумов С, Андрє­єв А. История Запорожской Сечи. - К.; М., 2003. - С. 48-49; Гісцова Л.З. З архіву Коша Нової Запорозької Січі // Архіви України. - 1990. - № 6. -С. 66-69; Плецький С.Ф. Школа січова// Українське козацтво: Мала енцик­лопедія. - К.; Запоріжжя, 2002. - С. 558.

" Біляшівський Б. Парафіяльні школи Гетьманщини у XVIII столітті за матеріалами полкових ревізій // Український археографічний щорічник: Нова серія. - Вип. 7. - К., 2002. - С. 243-258.

" ЦДІАК України. - Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 111. - Арк. 14.

200

 Там само. - КМФ-9. - Оп. 2. - Спр. 96; Ф. 132. - Оп. 2. - Спр. 41. -Арк. 17.

" Лиман І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775). -Запоріжжя, 1998. - С. ЗО.

" У 1770 р. в Київській єпархії було 25 протопопій (разом із Старосамар-ським намісництвом), 1248 приходських церков, 45 чоловічих і жіночих мо­настирів (Титов Ф.И. Русская Православная церковь в польско-литовском государстве в XVII—XVIII вв. - Т. II: Киевская митрополия-епархия в XVII-XVIII вв. (1686-1797 гг.). Первая половина тома. - К., 1905. - С. 60, 61, 76).

" Зварницкий Д.И. Две поездки в Запорожскую Сечь Яценко-Зеленского, монаха Полтавского монастыря, в 1750-1751 г. - Екатерино­слав, 1912. - С. 8.

" Мишецкий С. История о казаках запорожских. - С. 48.

" ЦДІАК України. - Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 83. - Арк. 83.

102 Зварницкий Д.И. Две поездки в Запорожскую Сечь Яценко-Зелен-ского. - С. 68.

101 АКНЗС. - Т. 1.-С. 125.

т ЦДІАК України. - Ф. 132. - Оп. 2. - Спр. 48-6. - Арк. 1. "" АКНЗС. - Т. 1. - С. 103-120.

 Швидько Г.К. Документи РДВІА про торгівельні відносини між За­порозькою Січчю і Гетьманщиною у другій половині XVIII ст. // Південна Україна XVIII-XIX ст. - Вип. 4(5). - Запоріжжя, 1999. - С. 10.

т Андриевский А.А. Материальї по истории Запорожья и погранич-ных отношений (1743-1767). - Одесса, 1893. - С. 143.

™ ЦДІАК України. - Ф. 128. - Оп. 1 малов. - Спр. 137. - Арк. 2.

т АКНЗС. - Т. 1. - С. 166.

"° У Наказі Межигірського монастиря в Комісію для складання «Ново­го Уложения» 1767 р. написано: «А хотя монастырь Межигорский и имеет себе парохию Войско Запорожское с добровольного его согласия, и туда в Сечь Запорожскую, посылаются от монастыря для служения и преподачи треб христианских ієромонахи и іеродиаконьї, но оттоль, кроме того что спрошено некоторое число от доброхотньїх дателей, бывает в монастырь про расход рыбы да соли, более никаких деньгами доходов в получении не бывает, с коих за соль, в провожений ей в монастырь на таможенньїх заставах и указная пошлина взимается» (Сборник Императорского русского исторического общества. - Т. 43. - СПб., 1885. - С. 592-593).

"' Скальковський А.О. Історія Нової Січі. - Дніпропетровськ, 1994. -С. 156.

ЦДІАК України. - Ф. 129. - Оп. 2. - Спр. 18. - Арк. 1-2.  Там само. - Ф. 132. - Оп. 2. - Спр. 32. - Арк. 11, 14 зв., 15. ,и Герасименко Н.О. До історії Межигір'я // УІЖ. - 1990. - № 12. -С. 94.

201

"' Левицький О. Церковна справа на Запоріжжі в XVIII ст. // Записки Українського Наукового Товариства в Києві. - Кн. X. - К., 1912. - С. 52-72.

"' Степанів І.С. До студій з історії Запоріжжя за останні роки його існування // Записки Дніпропетровського інституту народньої освіти. -Т. 1.- 1927.-С. 373-377.

"' Зварницкий Д.И. Две поездки в Запорожскую Сечь Яценко-Зеленского. - С. 90.

Там само. - С. 7. "' Там само. - С. 6.

ш Андриевский А.А. Материальї, касающиеся запорожців (1715-1774 г.) // ЗИООИД. - Т. XIV. - Одесса, 1886. - С. 624.

ш ЦДІАК України. - Ф. 131. - Оп. 30. - Спр. 267. - Арк. 39. ш Яруцький А. Запорозька церква в м. Кальміусі // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні: 36. наук. ст. - Вип. 8. - К., 1999. - С. 92. Андриевский А.А. Материальї, касающиеся запорожцев ... - С. 620. Міжконфесійні взаємини на Півдні України XVIII-XX ст. - Запо­ріжжя, 1999. - С. 163-164.

ІР НБУВ НАНУ. - Ф. 160. - Спр. 1138. - Арк. 2. ,№ Левицкий О. Переписка з Запорожьем (1763-1765) // ЧИОНЛ. -1904/05. - Кн. 18. - Вьш. 3. - Отд. 3. - С. 33. Там само. - С. 32. Там само. - С. 32. |в Андриевский А.А. Материальї, касающиеся запорожцев. - С. 295. 110 Аомиківський В. Словник Малоросійської старовини// КС. - 1992. -№ 2. - С. 75.

 ЦДІАК України. - Ф. 888. - Оп. І. - Спр. 14. - Арк. 5-9.

Зварницкий Д.И. Две поездки в Запорожскую Сечь Яценко-Зелен-ского. - С. 49-50.

113 ЦДІАК України. - КМФ-9. - Оп. 2. - Спр. 86. - Арк. 1. 134 Там само. - Ф. 127. - Оп. 1020. - Спр. 3548. - Арк. 12. "' Гісцова Л.З. З архіву Коша Нової Запорозької Січі // Архіви Украї­ни. - 1990. - № 6. - С. 70.

' ЦДІАК України. - Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 112. - Арк. 40.

Украинские народньїе предания / Собрал П. Кулиш. - Кн. 1. - М., 1847; Еварницький Д.І. (Яворницький Д.І.) Запорожжя в залишках старо­вини і переказах народу. - Ч. І; Ч. II. - К., 1995.

У кінці XVII ст. Межигірський монастир опікувався Левківським та Лебединським монастирями.

Гавриил (Розанов). Историческая Записка о Пустинно Николаев-ском Самарском монастыре. - Одесса, 1838. - С. 26.

140 ЦДІАК України. - Ф. 132. - Оп. 2. - Спр. 8. - Арк. 19.

141 Гавриил (Розанов). Историческая Записка. - С. 65.

202

нг ЦДІАК України. - Ф.132. - Оп. 2. - Спр. 37. - Арк. 4-8. м АКНЗС.-Т. 1.-С. 121-125.

144 ЦДІАК України. - Ф. 132. - Оп. 2. - Спр. 48. - Арк. 1 зв. 141 Гавриил (Розанов). Историческая Записка. - С. 27, 33. 146 Там само. - С. 8.  Там само. - С. 10-11, 14.

ш ЦДІАК України. - Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 111. - Арк. 6-7.

|4' Гавриил (Розанов). Историческая Записка. - С. 16-17.

""Там само.-С. 12-14.

 Там само. - С. 26-27. Там само. - С. 36.

 Феодосий (Макаревский). Самарский, Екатеринославской епархии, Пустынно-Николаевский монастырь. - Екатеринослав, 1875. - Приложе-ние. - С. 106-107.

"4 Гавриил (Розанов). Историческая Записка о... - С. 36-38. ЦДІАК України. - Ф. 132. - Оп. 2. - Спр. 32. - Арк. 15-16.

м АКНЗС. - Т. 1. - С. 209.

Андриевский А.А. О землях Самарского монастыря, приписанного к Киево-Межигорскому монастырю// Исторические материальї из архива киевского губернского правлення. - Вьш. II. - К., 1882. - С. 65-73.

m ЦДІАК України. - Ф. 132. - Оп. 2. - Спр.8. - Арк. 19-20; опубліко­вано: Кузьмук О.С. Начальники січових церков: (До історії церковного устрою Нової Січі) // Український археографічний щорічник. Нова серія / Ред. кол. П. Сохань, Я. Дашкевич, О. Маврін та ін. - К.; Нью-Йорк: Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України. - Вип. 8/9. - 2004. - Додатки. - № 12. - С. 589-592. ІР НБУВ НАНУ. - Ф. II. - Спр. 4. - Арк. 58 зв. - 59.

"° Повернувшись до монастиря, Рудкевич здав до монастирської скарбниці 10 рублів (ІР НБУВ НАНУ. - Спр. 412/695 с. - Арк. 24.).

"' Гісцова /1.3. До портрета П. Калнишевського (3 нагоди 300-річчя від дня народження) // Архіви України. - 1991. - № 3. - С. 57.

1И ЦДІАК України. - Ф. 132. - Оп. 2. - Спр. 64. - Арк. 7.

161 Грибовський В. Кошовий отаман Петро Калнишевський. - Дніпро­петровськ, 2004. - С. 28-61; Діланян А. Останній із кошових: До 200-річчя від дня смерті Петра Калнишевського // Дзеркало тижня. - 2003. - № 43 (468). - С. 23.

164 ДАК. - Ф. 314. - Оп. 1. - Спр. 20. - Арк. 6 зв. Біднов В. Січовий архімандрит Володимир Сокальський в народній пам'я­ті та освітленні історичних джерел// Записки НТШ. - Т. 147. - Львів, 1927. - С. 95.

"' ЦДІАК України. - КМФ-9. - Оп. 2. - Спр. 130. Там само. - Ф. 132. - Оп. 2. - Спр. 8. - Арк. 4-5.

ш АКНЗС. -ТІ.- С. 145.

203

Там само. - С. 148-149. ""Там само. - С. 150. "' Там само. - С. 151. Там само. - С. 152. Там само. - С. 152-153. "4 Там само. - С. 154. "! Там само. - С. 155-157. "'Там само.-С. 158-159.  Там само. - С. 160-161.  Там само. - С. 163. "' Біднов В. Січовий архімандрит. - С. 96. "Там само. - С. 167.

"" ЦДІАК України. - Ф. 132. - Оп. 2. - Спр. 41. - Арк. 2.

"г Климов В. Особливості православної церкви в Запорозькій Січі: Ха­рактер релігійності запорізького козацтва: Церква після скасування Січі // Історія релігії в Україні: Православ'я в Україні / За ред. А. Колодного, В. Климова. - К., 1999. - С. 98.

1,5 АКНЗС.-Т. 1.-С. 171.

1,4 Там само. - С. 172. Там само. - С. 171.

Там само. - С. 175.

"' Там само.-С. 176-178.

1М ЦДІАК України. - Ф. 132. - Оп. 2. - Спр. 41. - Арк. 3.

"' АКНЗС. -Т. 1.-С. 181-183.

"°Там само.-С. 185-187.

 Там само.-С. 184-185.

"' Там само. - С. 197.

т Там само. - С. 196.

м ЦДІАК України. - Ф. 132. - Оп. 2. - Спр. 44. - Арк.7.  АКНЗС. - Т. 1. - С. 198-199. Там само.-С. 200-201.  Там само. - С. 206.

 Західна частина Запорожжя на правому березі Дніпра увійшла до Новоросійської губернії, якою керував губернатор генерал-майор М.В. Му-ромцев, котрий підпорядковувався генерал-губернатору Г. Потьомкіну. Муромцев повинен був скасувати запорозькі звичаї й завести новий адмі­ністративний порядок. Ліквідацію старого ладу та заведення нового новоросійський губернатор доручив підполковникові П. Норову, він же став комендантом Січі, перейменованої в місто Покровськ. Біднов В. Січовий архімандрит. - С. 99-100.

т Там само. - С. 101.

" Там само. - С. 93.

204

Розділ З

Стосунки Коша з Києво-Софійським монастирем

' Левицький О. Церковна справа на Запоріжжі в XVIII ст.// Записки Українського Наукового Товариства в Києві. - К., 1912. - Кн. X. - С. 49-75; Лиман І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775). - Запо­ріжжя, 1998. - С. 57-77.

1 Прокоп'юк О. Кафедральний монастир Св. Софії: статус, функції, склад насельників // Проблеми та досвід вивчення, захисту, збереження і використання архітектурної спадщини: Матеріали Перших науково-прак­тичних Софійських читань. Київ, 27-28 листопада 2002 р. - К., 2003. -С. 182-187.

1 Див., напр.: Лагодизьки Я.П. Києво-Печерська лавра і козацтво // Лаврський альманах: Києво-Печерська лавра в контексті української історії та культури: 36. наук, праць. - Вип. 7. - К., 2002. - С. 109-115.

4 Біднов В. Січовий архімандрит Володимир Сокальський в народній пам'яті та освітленні історичних джерел // Записки НТШ. - Т. CXLVII. -Львів, 1927. - С. 85-86.

1 Біднов В. Церковна анатема на Івана Мазепу // Старожитності. -1993.-Ч. 1.-С. 28-29.

« АКНЗС. -Т. 1.-С. 116-117.

' У часи Нової Січі Військо Запорозьке Низове зазнало значних тери­торіальних втрат на півночі та сході. У 1764 р. з вилучених у різний час Військових земель (Нова Сербія, Слов'яносербія, Новослобідський полк, Українська лінія) була створена Новоросійська губернія. Ці землі вилучали­ся з-під юрисдикції київського митрополита й підпорядковувалися різним єпархіям (Переяславській, Білгородській, Воронезькій).

8 Беднов В. А. Материальї для истории церковного устройства на Запо-рожье (Из архива Екатеринославской духовной консистории) // ЛЕУАК. -Екатеринослав, 1908. - Вьш. 4. - С. 31-129.

' ІР НБУВ НАНУ. - Спр. 444/605с. - Арк. 833-834.

,0 Там само. - Спр. 664 (Муз. 935). - Арк. 70.

" Там само. - Ф. 160. - Спр. 1080. - Арк. 2-4.

12 Там само. - Спр. 1138. - Арк. 2-3.

13 Там само. - Спр. 444/605с. - Арк. 43-44. и Там само. - Арк. 904.

" Короленко П.П. Материальї по истории войска Запорожского, из-влеченньїе из дел Харьковского Историческаго Архива // Сборник Харь-ковского историко-филологического общества. - Т. 9. - Харьков, 1897. -С. 180-181.

" АКНЗС. - Т. 2. - К., 2000. - С. 138.

"Тамсамо. - С. 134,136.

205

18 ІР НБУВ НАНУ. - Спр. 444/б05с. - Арк. 663-664 зв. " Там само. - Ф. 160. - Спр. 518. - Арк. 335.

"' Орловский П. Переписка отамана Петра Калнишевского с киевским митрополитом Арсением Могилянским// КС. - 1893. - № 7. - С. 140-142.

21 Аевицький О. Церковна справа на Запоріжжі в XVIII ст. // Записки Українського Наукового Товариства в Києві. - К., 1912. - Кн. IX. - С. 55.

22 Лиман І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775). -Запоріжжя, 1998. - С. 75.

" Яворницький А.І. До історії Степової України. - Дніпропетровськ, 1929. - С. 8-9.

24 Духовньїй Регламент, тщанием и повелением всепресветлейшого дер-жавнейшого государя Петра Первого, Императора и Самодержца Всерос-сийского, по соизволению и приговору Всероссийского Духовного Чина и Правительствующего Сената, в царствующем Санкт-Петербурге, в лето от Рождества Христова 1721, сочиненньїй. - СПб., 1820. - С. 140-153.

25 ІР НБУВ НАНУ. - Ф. Лебедев 664 (Муз. 935). - Арк. 43 зв. 2Ь ЦДІАК України. - Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 68. - Арк. 1-2.

27 ІР НБУВ НАНУ. - Лебедев 664 (Муз. 935). - Арк. 45.

28 Зварницкий Д.И. Сборник материалов для истории запорожских козаков. - СПб., 1888. - С. 161-162.

й ЦДІАК України. - Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 68. - Арк. 14.

30 Там само. - Арк. 5.

51 АКНЗС. -ТІ.- С. 132-134.

32 Там само. - С. 56-58.

33 У той час на Запорожжі існувало п'ять паланок: Бугогардівська, Ко-дацька, Самарська, Інгульська та Кальміуська.

34 ЦДІАК України. - Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 111. - Арк. 13-14.

31 Там само. - Арк. 20.

 Там само. - Спр. 112. - Арк. 22.

37 Там само. - Арк. 40.

38 Яворницький Д.І. До історії Степової України. - С. 37, 40. 3' Там само. - С. 11-14.

40 Там само.-С. 11,47, 56-58.

41 Там само. - С. 42-45.

42 Там само. - С. 43.

43 Там само. - С. 35.

44 Там само. - С. 53.

45 ЦДІАК України. - Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 112. - Арк. 17-21.

46 Кузик Т., Xморський В. Документи з історії запорозького козацтва в зібранні рукописів Одеського товариства історії і старожитностей // Український археографічний щорічник. - Вип. 8/9. - К.; Нью-Йорк, 2004. -С. 613.

206

47 Яворницький Д.І. До історії Степової України. - С. 21, 35. " Рябінін-Скляревський О.О. Запорозькі заколоти та керуюча верства Коша XVIII століття // Малинова Г.А., Сапожников И.В.

48 А.А. Рябинин-Скляревский: материальї к биографии. - Одеса; К., 2000. - С. 173.

49 Короленко П.П. Материальї по истории войска Запорожского, из-влеченньїе из дел Харьковского Исторического Архива // Сборник Харь-ковского историко-филологического общества. - Т. 9. - Харьков, 1897. -С. 180-182.

Розділ 4

Київське чернецтво на Запорожжі та запорожці в Києві

1 Зйнгорн В. Очерки из истории Малороссии в XVII в.: Сношения мало-российского духовенства с московским правительством в царствование Алексея Михайловича. - Т. 1. - М., 1899. - С. 343-345, 675-679, 684-686; Харлампович К.В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. - Т. 1. - Казань, 1914; Граевский И.С. Киевский митрополит Тимо-фей Щербацкий. - К., 1912. - С. 168.

2 Путешествие Антиохийского Патриарха Макария в Украйну в сере-дине 17 века, описанное его сыном архидиаконом Павлом Алеппским. - К., 1997. - С. 10,12; Микитась В. Давньоукраїнські студенти і професори. - К., 1994. - С. 233.

3 Климентій Зіновіїв. Вірші: Приповісті посполиті. - К., 1971. - С. 81. 4 Літопис Самовидця. - К., 1971. - С. 144-145. 5Климентій Зіновіїв. Вірші. - С. 70. 6 Там само. - С. 71.

7 Там само. - С. 62-63.

8Кулиш П.А. Материальї для истории возсоединения Руси. - Т. 1. - М., 1877. - С. 226-227.

9ІР НБУВ НАНУ. - Спр. 450/655с/І. - Арк. 95.

10 Полное собрание постановлений и распоряжений по ведомству пра­вославного исповедания Российской империи. 1-я серия. - Т. 1 (1721 г.). -СПб., 1872. - С. 159; Описание документов и дел, хранящихся в архиве Свя­тейшего Правительствующего Синода. -ТІ (1542-1721). - СПб., 1868. -Стб. 425-428.

11 Андриевский А. Межигорская старина // Исторические материальї из архива Киевского губернского правлення. - Вьга. 9. - К., 1885. - С. 60-63, 66.

12 Чернуха В.Г. Паспорт в Российской империи: наблюдения над зако-нодательством// Исторические записки. - М., 2001. - № 4 (122). - С. 98. ,] ЦДІАК України. - Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 68. - Арк. 5. м Там само. - Ф. 129. - Оп. 2. - Спр. 18. -Арк. 1-2.

207

15 Кузик Т. Про захворюваність та смертність в Запорізькій Січі в сере­дині XVIII ст. (два документи із фондів ЦДІАК України) // Наукові запис­ки: Збірник праць молодих вчених та аспірантів. - Т. 9. - К., 2002. - С. 224-226.

16Короленко П.П. Материальї по истории войска Запорожского, из-влеченньїе из дел Харьковского Исторического Архива // Сборник Харь-ковского историко-филологического общества. - Т. 9. - Харьков, 1897. -С. 160.

17 ІР НБУВ НАНУ. - Спр. 444/б05с. - Арк. 315. 18Чернуха В.Г. Паспорт в Российской империи. - С. 98.

19 Зварницкий Д.И. Две поездки в Запорожскую Сечь Яценко-Зелен-ского, монаха Полтавского монастыря, в 1750-1751 г. - Екатеринослав, 1912.-С. 66.

20 ЦДІАК України. - Ф. 888. - Оп. 1. - Спр. 14.

21 ІР НБУВ НАНУ. - Ф. 232. - Спр. 412. - Арк. 8.

22 Андриевский А.А. Материальї, касающиеся запорожцев (1715-1774 г.) // ЗИООИД. - Т. XIV. - Одесса, 1886. - С. 654-655. 23 ЦДІАК України. - Ф. 127. - Оп. 157. - Спр. 54. - Арк. 2.

24 Аевицкий О. Переписка с Запорожьем (1763-1765) // ЧИОНЛ. - К., 1904/1905. - Кн. 18. - Отд. 3. - С. 32.

25 ІР НБУВ НАНУ. - Ф. 232. - Спр. 412. - Арк. 8.  26Там само. - Арк. 9 зв.

27 Там само. - Арк. 15 зв.

28 Орловский П. Переписка отамана Петра Калнишевского с киевским митрополитом Арсением Могилянским // КС. - 1893. - № 8. - С. 140. 29 ЦДІАК України. - Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 166. - Арк. 86. 50 ІР НБУВ НАНУ. - Спр. 444/605с. - Арк. 166.

31 Там само. - Ф. 232. - Спр. 412. - Арк. 10 зв.

32 ЦДІАК України, Ф. 127. - Оп. 159. - Спр. 31. - Арк. 2, 11.

33 Там само. - Арк. 16-17.

34 Там само. - Арк. 20.

35 ІР НБУВ НАНУ. - Ф. 117. - Спр. 4. - Арк. 1.

3" ЦДІАК України. - Ф. 130. - Оп. 2. - Спр. 42. - Арк. 1.

37 Міжконфесійні взаємини на Півдні України XVIII-XX ст. - Запоріж­жя, 1999. - С. 163-164.

38 ЦДІАК України. - Ф. 130. - Оп. 1. - Спр. 148. - Арк. 4, 7. 3 Там само. - Арк. 28.

40 Там само. - Спр. 289. - Арк. 1-2.

41 Оглоблин О. Петро Калнишевський і Києво-Видубецький монастир. (Два неопублікованих документи) // Віра і Знання: Праці Науково-Бого-словського Інституту УПЦ в ЗДА. - Нью-Йорк, 1954. - Вип. І. - С. 117-118.

47 ЦДІАК України. - Ф. 888. - Оп. 1. - Спр. 14. - Арк. 2-4, 9, 29.

208

43Там само. - Ф. 127. - Оп. 157. - Спр. 80. - Арк. 1, 4, 6.

44 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. - Т. 1. - К.: Наук, думка, 1990. - С. 258.

45 Климов В. Особливості православної церкви в Запорозькій Січі: Ха­рактер релігійності запорізького козацтва: Церква після скасування Січі // Історія релігії в Україні: Православ'я в Україні / За ред. А. Колодного, В. Климова. - К., 1999. - С. 106.

46 Кулиш ТІ.А. Материальї для истории возсоединения Руси. (1578-1630). - Т. 1. - М., 1877. - С. 290.

47Листи Івана Сірка: Матеріали до українського дипломатарію. - К., 1995.-С. 45.

48 Зварницкий Д.И. Источники для истории запорожских козаков. -Т. 1. - Владимир, 1903. - С. 496. " Там само. - С. 638.

49 Листи Івана Мазепи. 1687-1691 / Упор, та авт. передм. В. Станіслав-ський. - Т. 1. - К., 2002. - С. 340-343. " Там само. - С. 371.

50 ІР НБУВ НАНУ. - Ф. II. - Спр. 27788. - Арк. 1; Спр. 27789. - Арк. 1; Спр. 27790. - Арк. 151

53 Там само. - Спр. 27791. - Арк. 1.

52Синяк І. Паспорти як різновид засвідчувальної документації Коша Нової Січі (1734-1775) // Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: Історичні науки. - Острог: Національний універ­ситет «Острозька академія», 2004. - Вип. 4: На пошану професора Миколи Павловича Ковальського. - С. 133-134.

53 ЦДІАК України. - Ф. 130. - Оп. 2. - Спр. 191. - Арк. 1.

54Зварницкий Д.И. Сборник материалов для истории запорожских козаков. - СПб., 1888. - С. 210-216.

55Яременко М. Біографічні реєстри чернецтва київських чоловічих не-ставропігійних монастирів 70-80-х рр. XVIII ст.: характеристика джерела та інформаційні можливості // Архіви України. - 2002. - № 1-3. - С. 161.

56 Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст.: Збірник документів / Упор. І.Л. Бутич, М.І. Бутич, О.А. Купчинський, Л.А. Проценко, В.Д. Чунтулова. -К., 1970. - С. 41.

57Там само. - С. 120. 60 Там само. - С. 228. 61 Там само. - С. 304. 62Тамсамо. - С. 182.

63ЦДІАК України. - Ф. 131. - Оп. 30. - Спр. 267. - Арк. 2, 6, 15.

64ІР НБУВ НАНУ. - Спр. 375/374с.

65 Там само. - Спр. ДА Леб 565 (Муз. 528).

209

66 Опублікований: Древний помянник Киево-Михайловского (Злато­верхого) монастыря (XVI-XVII вв.). // ЧИОНЛ. - К., 1903. - Кн. 17. -Отд. 3. - С. 1-76.

67ІР НБУВ НАНУ. - Спр. 538/1744 П. 68 Там само. - Ф. І. - Спр. 1789.

69Поменник Софії Київської: Археографічна публікація рукописної пам'ятки другої половини XVIII - першої чверті XIX ст. / Упоряд. і вступ, ст. Оксани Прокоп'юк. - К., 2004. - С. 29-226.

69Там само. - С. 227-256.

71Фонди НКПІКЗ. - Рукопис № 907.

72 Там само. - Рукопис № 858.

73 Там само. - Рукопис № 2080.

74 Там само. - Рукопис № 2091.

75Там само. - Рукопис № 878.

76Там само. - Рукопис № 856.

77 У дужках зазначено номер аркуша, на якому зроблено запис.

78Брехуненко В.А. Источники о связях запорожского и донского каза-чества в первой половине XVII в. - Днепропетровск, 1990. - С. 7-8.

79 Сучасним дослідникам запорозького козацтва відомий тільки кошо­вий отаман Іван Сірко.

81 Болховітінов Євгеній, митрополит. Вибрані праці з історії Києва / Упор., вст. ст. та додатки Тетяни Ананьєвої. - К., 1995. - С. 71.

81 АКНЗС. - Т. 1. - С. 136-138,139-140.

82 Яворницький Д.І. Вольності запорозьких козаків. - Дніпропет­ровськ, 2002. - С. 296-297.

83 Голубев С. Древний Помянник Киево-Печерской лавры (конца XV и начала XVI ст.). - К., 1892.

Додатки

1 Цей перелік грамот і листів міститься в листі архімандрита Іларіона Кондратковського від 27 червня 1775 р. до Св. Синоду (ЦДІАК України. -Ф. 132. - Оп. 2. - Спр. 41. - Арк. 32).

2 Историческое сведение о бывшем ставропигиальном Киево-Межи-горском монастыре. - К., 1830. - С. 11-12; Описание документов и дел, хра-нящихся в Архиве Святейшего Правительствующего Синода. - Т. 1. - При­ложения. - СПб., 1868. - Стб. 436-442; ЦДІАК України. - Ф. 229. - Оп. 1. -Спр. 3; опублікована в: АКНЗС. - Т. 1. - С. 105-107.

3 Найліпше букет «легендарних» недоладностей зібрано в таких остан­ніх виданнях: Лиман І. Церква в духовному світі запорозького козацтва. -Запоріжжя, 1997; Лиман І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей

210

(1734-1775). - Запоріжжя, 1998; Доля української святині: З і гір'я. - К., 2001.

4 ЦДІАК України. - Ф. 132. - Оп. 2. - Спр. 60. - Арк. 24 зв. - 25, 35-36, 46, 54; Спр. 36. - Арк. 21-22 зв.; Спр. 48. - Арк. 4 зв. - 5; Спр. 40. -Арк. 169 зв.; Спр. 48. - Арк. 1 зв.; Спр. 52-а. - Арк. 2-2 зв., 4 зв. - 5; Спр. 58. - Арк. 4 зв. - 5; Спр. 60. - Арк. 67, 70-70 зв., 13; Спр. 64. - Арк. 4; Спр. 75. - Арк. 1-2.

5 ІР НБУВ НАНУ. - Ф. 301. - Спр. 375/374 с. - Арк. 1-2, 20, 80 зв, 81, 82, 82 зв.; Шевчук В. Літописи споріднених монастирів: Літопис Густинського мо­настиря: «Ісая Копинський три літа ігуменом в Межигорі був» // Пам'ять століть. - 1996. - № 2. - С. 115; Мицик Ю. Із листування українських письмен-ників-полемістів// Записки НТШ. - Т. CCXXV. - Львів, 1993. - С. 325; Руська (Волинська) метрика: Книга за 1652-1673 рр. // Пам'ятки історії Східної Європи: Джерела XV-XVII ст. - Т. 5 / Укладач: П. Кулаковський. - Острог; Варшава; Москва, 1999. - С. 480; Закревский М. Описание Києва. - Т. 2. - М., 1868. - С. 485, 486-488, 489-490, 893; Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів: 1734-1775. -ТІ.- К, 1998. - С. 112- 120; Андриевский А.А. Межигорская старина // Исторические материальї из архива Киевского губернского правлення. - К., 1885. - Вьш. 9. - С. 1-111; ЦДІАК України. -Ф. 132. - Оп. 2. - Спр. 40. - Арк. 32 зв. - 33; Спр. 70. - Арк. З зв. - 3.

6 АКНЗС. - Т. 1. - С. 118, 119,121, 144-210; Андриевский А. Межигор­ская старина // Исторические материальї из архива Киевского губернского правлення. - К, 1885. - Вьш. 9. - С. 76; Скальковський А.О. Історія Нової Січі. - Дніпропетровськ, 1994. - С. 109, 114; ІР НБУВ НАНУ. - Ф.И. -Спр. 27794. - Арк.1; Зварницкий Д.И. Две поездки в Запорожскую Сечь Яценка-Зеленского, монаха Полтавского монастиря, в 1750-1751 г. - Екате­ринослав, 1915. - С.16; Феодосий (Макаревский). Самарский, Екатерино­славской епархии, Пустынно-Николаевский монастырь. - Екатеринослав, 1875. - Приложение. - С. 98, 100, 110, 111-112; ЦДІАК України. - Ф. 132. -Оп. 2. - Спр. 8. - Арк. 19-20; ІР НБУВ НАНУ. - Ф. 160. - Спр. 596. - Арк. 20; ІР НБУВ НАНУ. - Лебедев 664 (Муз. 935). - Арк. 42.; ЦДІАК України. -Ф. 127. - Оп. 153. - Спр. 114. - Арк. 3; Оп. 1020. - Спр. 3548. - Арк. 12; Біднов В. Січовий архімандрит Володимир Сокальський в народній пам'яті та освітленні історичних джерел // Записки НТШ. - Т. 147. - Львів, 1927. -С. 81-101; ІР НБУВ НАНУ. - Ф. 160. - Спр. 1138. - Арк. 3; ЦДІАК України. -Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 224. - Арк. 8.

7 Феодосий (Макаревский). Самарский, Екатеринославской епархии, Пустынно-Николаевский монастырь. - Екатеринослав, 1875. - С. 7, 19, 20, 23, 25, 26, 39, 99, 100, 106-108, ПО, 114; ЦДІАК України. - Ф. 132. - Оп. 2; ЦДІАК України. - Ф. 132. - Оп. 2. - Спр. 8. - Арк. 19-20; Спр. 36. - Арк. 21; Спр. 40. - Арк. 169 зв.; Спр. 48. - Арк. 1 зв.; Спр. 52а. - Арк. 2-2 зв.; Спр. 60. -Арк. 13, 35, 54, 70; Спр. 64. - Арк. 8 зв.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

1. Архівні матеріали

Центральний державний історичний архів України, м.Київ

1.1. Ф. 127. - Київська духовна консисторія. - Оп. 153. -Спр. 114; Оп. 157. - Спр. 80; Оп. 159. - Спр. 31; Оп. 1020. - Спр. 3548, 3854 а.

1.2. Ф. 128. - Києво-Печерська лавра. - Оп. 1 малов. - Спр. 137; Оп. 1 вотч. - Спр. 443.

1.3. Ф. 129. - Києво-Софійський кафедральний чоловічий мо­настир. - Оп. 1. - Спр. 18.

1.4. Ф. 130. - Києво-Видубицький Михайлівський Чудівський Всеволозький чоловічий монастир. - Оп. 1. - Спр. 148; Оп. 2. -Спр. 42, 190, 289.

1.5. Ф. 131. - Києво-Слупський Миколаївський чоловічий мо­настир. - Оп. 30. - Спр. 126, 267.

1.6. Ф. 132. - Києво-Межигірський Спасо-Преображенський чоловічий монастир. - Оп. 1. - Спр. 2, 6; Оп. 2. - Спр. 4, 6-8, 18, 24, 32, 36, 37, 40, 41, 44, 48, 48 б, 51, 52, 52 а, 58, 60, 64, 70, 75, 76.

1.7. Ф. 229. - Архів Коша Нової Запорозької Січі. - Оп. 1. -Спр. З, 68, 83,111,112,166, 224.

1.8. Ф. 888. - Київський Кирилівський Троїцький чоловічий монастир. - Оп. 1. - Спр. 14.

1.9. Ф. КМФ-9. - Збірка А.О.Скальковського. - Оп. 2. - Спр. 83, 95,111,129.

Інститут рукопису Національної бібліотеки України їм. В.І. Ьернадського НАН України

1.10. Ф. 1. - Літературні матеріали. - Спр. 46,1789, 2442.

1.11. Ф. 2. - Історичні матеріали. - Спр. 4, 2382, 13960-14039, 20869-20872, 27788-27797, 27841.

1.12. Ф. 117. - Колекція Міщенко. - Спр. 4.

212

1.13. Ф. 160. - Колекція рукописів КДА (документи періоді XVI - початку XX ст.). - Спр. 249, 315, 321, 518, 596,1070, 1080, І І * 1138.

1.14. Ф. 232. - Збірка рукописів Київської духовної кпи. иі ГО рії. - Спр. 412.

1.15. Ф. 301. - Рукописи Церковно-археологічного музею К Спр. 444(605) П, 565 (Муз. 528) Л, 664 (Муз. 935) Л.

1.16. Ф. 307. - Колекція рукописів Київського Мих.ш чи. і.і пін Золотоверхого монастиря. - Спр.537/1743 П, 538/1 144 11

1.17. Ф. 312. - Колекція рукописів Софійського собор) І І ИІ ві. - Спр. 375(374) П, 377/705 с, 378/706 с.

Державний архів міста Києва

1.18. Ф. 313. - Києво-Подільське духовне пранл.....н.    < >м І

Спр. 213.

Національний Києво-Печерський історика-культ pnuu заповідник. Фонди

1.19. Архівні матеріали. - КПЛ-А102, КПЛ А 117, КПЛ А 311

1.20. Рукописні книги. - КПЛ-кн 856, КПЛ-кн 8SK, КИЛ мі М/М, КПЛ-кн 907, КПЛ-кн 2080, КПЛ-кн 2091.

2. Публікації документів

2.21. Абросимова С. Колекція документів Дніпропст|......і......

історичного музею з історії Православної церкви н Укр.ипі XVIII і Студії з архівної справи та документознавства. — К., 2001     і

С. 104-109.

2.22. Алеппский П. Путешествие Антиохит ми ІЬирииция Макария в Украйну в середине 17 века, описанмої

архидиаконом Павлом Алеппским. - К.: Типогрл<|..... і-.......

Печерской Успенской Лаврьі, 1997. - 160 с.

2.23. Андриевский А.А. Межигорская старина // Исто|........

материальї из архива киевского губернского правлпіии.   К , INM Вьіп. 9.-С. 1-111.

213

 

211

2.24. Андриевский А.А. О землях Самарского монастыря, при-писанного к Киево-Межигорскому монастирю // Исторические ма-териальї из архива киевского губернского правлення. - К., 1882 -Вып II. - С. 65-73.

2.25. Андриевский А.А. Материальї по истории Запорожья и пограничньїх отношений (1743-1767). - Одесса, 1893. - 220 с.

2.26. Андриевский А.А. Материальї, касающиеся запорожцев (1715-1774 г.) // ЗИООИД. - Одесса, 1886. - Т. XIV. - С. 283-719.

2.27. Архів Коша Запорозького: Приватне листування Петра Калнишевського// КС. - 1992. - № 3. - С. 11-21.

2.28. Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів 1734-1775. - Т.1. - К., 1998. - 696 с.

2.29. Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів 1734-1775. - Т.2. - К., 2000. - 752 с.

2.30. Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів 1734-1775. - Т.З. - К., 2003. - 952 с.

2.31. Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець -К., 1971.-200 с.

2.32. Беднов В. А. Материальї для истории церковного устройст-ва на Запорожье: (Из архива Екатеринославской духовной кон-систории) // ЛЕУАК. - Екатеринослав, 1908. - Вьга. 4. - С. 31-129.

2.33. Величко С. Літопис/ Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В.А. Шевчука. - Т. 1. - К., 1991. - 371 с  Т 2 - К 1991.- 642 с.

2.34. Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст.: Збірник докумен­тів / Упор. І.Л. Бутич, М.І. Бутич, О.А. Купчинський, Л.А. Процен-ко, В.Д. Чунтулова. - К., 1970. - 660 с.

2.35. Гісцова А.З. До портрета П. Калнишевського: (3 нагоди 300-річчя від дня народження) // Архіви України. - 1991. - №3 -С. 52-58.

2.36. Гісцова А.З. З архіву Коша Нової Запорозької Січі // Архіви України. - 1990. - №6. - С. 66-70.

2.37. Голубев С. Древний помянник Кіево-Печерской Лавры // ЧИОНЛ. - 1892. - Кн. VI. - Отд. III. - С. I-XIV; 1-88.

2.38. Документи до історії унії на Волині і Київщині кінця XVI -першої половини XVIIct. / Упор. М.В. Довбищенко. - К.: Україн­ський науково-дослідний інститут архівної справи та документо-знавства, 2001. - 461 с.

214

2.39. Древний помянник Киево-Михайловского (Златоверхого) монастыря (XVI-XVII вв.) // ЧИОНЛ - К., 1903. - Кн. 17. - Отд. 3. -С. 1-76.

2.40. Духовньїй Регламент, тщанием и повелением всепресвет-лейшого державнейшого государя Петра Первого, Императора и Самодержца Всероссийского, по соизволению и приговору Все-российского Духовного Чина и Правительствующего Сената, в царствующем Санкт-Петербурге, в лето от Рождества Христова 1721, сочиненньїй. - СПб., 1820. - 240 с.

2.41. Климентій Зіновіїв. Вірші. Приповісті посполиті. - К., 1971.- 392 с.

2.42. Короленко П.П. Материальї по истории войска Запорож-ского, извлеченньїе из дел Харьковского Исторического Архива // Сборник Харьковского историко-филологического общества. -Харьков, 1897. - Т. 9. - С. 140-182.

2.43. Кузик Т. Про захворюваність та смертність в Запорізькій Січі в середині XVIII ст. (два документи із фондів ЦДІАК України) // Наукові записки: Збірник праць молодих вчених та аспірантів. -Т. 9. - К., 2002. - С. 215-226.

2.44. Кузик Т., Xмарський В. Документи з історії запорозького козацтва в зібранні рукописів Одеського товариства історії і старо-житностей // Український археографічний щорічник. - К.; Нью-Йорк, 2004. - Вип. 8/9. - С. 597-619.

2.45. Аевицкий О. Переписка с Запорожьем (1763-1765) // ЧИОНЛ. - 1904/1905. - Кн. 18. - Внп. 3. - Отд. 3. - С. 23-49.

2.46. Аенченко В. Листи кошового отамана П. Калнишевського 1763 року про устрій Запорозької Січі// Пам'ятки України. - 1989. -№ 3. - С. 28-30.

2.47. Листи Івана Мазепи. 1687-1691 / Упор, та авт. передм. В. Станіславський. - Т. 1. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2002. -480 с.

2.48. Листи Івана Сірка: Матеріали до українського диплома-тарію. - К., 1995. - 82 с.

2.49. Аичков А. О посылке межигорских монахов в Сечь в 1770 г. // КС. - 1901. - № 1. - С. 6.

2.50. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки/ Пер. із староукр. Р. Іванченка. - К., 1992. - 192 с.

215

2.51. Літопис Густинського монастиря // Пам'ять століть. -1996. - № 2. - С. 101-117.

2.52. Літопис Самовидця / Підготував Я.І. Дзира. - К., 1971. -208 с.

2.53. Аомиківський В. Словник Малоросійської старовини // КС. - 1992. - № 2. - С. 70-76; № 3. - С. 22-27.

2.54. Мицик Ю. Із листування українських письменників-поле-містів// Записки НТШ. - Львів, 1993. - Т. CCXXV. - С. 310-347.

2.55. Мицик Ю.А. Кілька листів з архіву козацького полковника Іллі Новицького// Рукописна та книжкова спадщина України. - К., 2000. - Вип. 6. - С. 169-170.

2.56. Мишецкий С. История о козаках1 запорожских, как оньїе издревле зачалися, и откуда своє происхождение имеют, и в каком состоянии ньше находятся // Шумов С, Андреев А. История Запо-рожской Сечи. - К.; М., 2003. - С. 29-74.

2.57. Новицкий Я.П. Материальї для истории Запорожских козаков: (Из Запорожского Сечевого архива за 1770 и 1771 гг.). -Екатеринослав: Тип. Губ. земства, 1909. - 107 с.

2.58. Оглоблин О. Петро Калнишевський і Києво-Видубецький монастир: (Два неопублікованих документи) // Віра і Знання: Праці Науково-Богословського Інституту УПЦ в ЗДА. - Нью-Йорк, 1954. -Вип. І.-С. 117-118.

2.59. Окольский С. Дневник Симеона Окольского о войне гетма-на Острянина с поляками 1638 г. // Летопись событий в Юго-Западной России в XVII в. / Сост. С. Величко. - К.: Изд. врем. комис. для разбора древн. актов, 1864. - Т. 4. - С. 183-296.

2.60. Описание документов и дел, хранящихся в архиве Святей-шего Правительствующего Синода. - Т. І: (1542-1721 г.). - СП6., 1879; Т. II (1722 г.). - Ч. 1. - СПб., 1868. - 141 с. + DCVII с. + 1190 стб.; Т. III (1723 г.). - СПб., 1878. - 96 с. + CDLXV с. + 668 стб.; Т. XXXIV (1754 г.). - СПб., 1912. - VIII с. + 944 стб.

2.61. Орловский П. Переписка отамана Петра Калнишевского с киевским митрополитом Арсением Могилянским // КС. - 1893. -№ 7. - С. 139-142.

2.62. Памятники изданньїе Киевскою коммисиею для разбора древних актов. - К., 1898. - Т. 1 - 2. - VI с. + 377 с. + 378 с.

2.63. Полное собрание законов Российской империи, с 1649 го-да. - СПб., 1830. - Т. IX (1733-1736). - 1026 с.

216

2.64. Полное собрание постановлений и распоряжений по ве-домству православного исповедания Российской империи. 1-я се-рия. - Т. V: 28 января - 5 мая 1727. - СПб., 1881. - 634 с.

2.65. Поменник Софії Київської: Археографічна публікація ру­кописної пам'ятки другої половини XVIII - першої чверті XIX ст. / Упоряд. і вст. ст. Оксани Прокоп'юк. - К., 2004. - 262 с.

2.66. Сборник Императорского Российского Исторического Общества. - Т. 43. - Спб., 1885. - С. 588 - 597.

2.67. Сборник летописей, относящихся к истории Юго-Запад-ной России. - К., 1888. - LX + 322 с.

2.68. Терновский Ф.А. Излишние малороссийские монахи конца XVIII ст., каких они были качеств и как доживали свой век// КС. -1882. - № 5. - С. 329-337.

2.69. Украинския народньїя предания / Собрал П. Кулиш. -Кн. 1.-М., 1847.- 92 с.

2.70. Ульяновський В.І., Яковенко Н.М. Київський літопис пер­шої чверті XVII ст. // УІЖ. - 1989. - № 2. - С. 107-120; №5. -С. 103-114.

2.71. Швидько Г.К. Документи РДВІА про торгівельні відносини між Запорозькою Січчю і Гетьманщиною у другій половині XVIII ст. // Південна Україна XVIII-XIX ст. - Запоріжжя, 1999. - Вип. 4 (5). -С. 9-15.

2.72. Зварницкий Д.И. Две поездки в Запорожскую Сечь Яцен-ко-Зеленского, монаха Полтавского монастыря, в 1750-1751 г. -Екатеринослав, 1915. - 104 с.

2.73. Зварницкий Д.И. Источники для истории запорожских козаков. - Т. І. - Владимир, 1903. - 1054 с.

2.74. Зварницкий Д.И. Сборник материалов для истории запо­рожских козаков. - СПб., 1888. - XX + 248 с.

2.75. Яворницький Д.І. До історії Степової України. - Дніпро­петровськ: Друкарня пам'яті «Перекопу», 1929. - 536 с.

3. Монографії, статті, навчальні посібники

3.76. Ананьєва Т. «Читайте для познания Києва...» // Євгеній (Болховітінов), митрополит. Вибрані праці з історії Києва / Упор., вст. ст. та додатки Тетяни Ананьєвої. - К.: Либідь-ІСА, 1995. -С. 5-34.

217

3.77. Андриевский А.А. По поводу возстановления Киево-Ме-жигорского монастыря, несколько сведений к его истории // КС. -1885.-№ 9.-С. 178-183.

3.78. Анисимов Е. Дыба и кнут: Политический сыск и русское общество в XVIII веке. - М., 1999. - 720 с.

3.79. Апанович О.М. Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії (50—70-ті роки XVII ст.). - К., 1961. - 300 с.

3.80. Апанович О. Чортомлицька Запорозька Січ. - К., 1998. -

80 с.

3.81. Біднов В. Січовий архімандрит Володимир Сокальський в народній пам'яті та освітленні історичних джерел // Записки НТШ. - Т. CXLVII. - Львів, 1927. - С. 81-102.

3.82. Біднов В. Церковна анатема на Івана Мазепу // Старожит­ності. - Ч. 1. - 1993. - С. 28-29.

3.83. Беднов В. Краткия сведения об архиве Самарскаго Пус-тынно-Николаевского монастыря // ЛЕУАК. - Екатеринослав, 1908. - Вып. 4. - С. 338-356.

3.84. Беднов В. А. Материальї для истории церковного устройст-ва на Запорожье (Из архива Екатеринославской духовной кон-систории) // ЛЕУАК. - Екатеринослав, 1908. - Вьш. 4. - С. 31-129.

3.85. Берлинский М. Краткое описание Києва. - К., 1991. -XIV + 204 с.

3.86. Біляшівський Б. Парафіяльні школи Гетьманщини у XVIII столітті за матеріалами полкових ревізій // Український архео­графічний щорічник. Нова серія. - Вип. 7. - К., 2002. - С. 243-258.

3.87. Біляшівський Б. Церковно-парафіяльні школи в Гетьман­щині і Слобожанщині у XVIII столітті (статистичний аспект)// Тре­тя Академія пам'яті професора Володимира Антоновича. 11-12 груд­ня 1995 р. м. Київ: Доповіді і матеріали. - К., 1996. - С. 499-505.

3.88. Болховитинов Евгений, митр. Описание Киево-Печер-скойЛавры// Євгеній (Болховітінов), митрополит. Вибрані праці з історії Києва / Упор., вст. ст. та додатки Тетяни Ананьєвої. - К.: Либідь-ІСА, 1995. - С. 271-392.

3.89. Бреяк О. Дослідники Межигір'я // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. - Вип. 9. - К., 2000. - С. 122-127.

3.90. Варшавська М., Федорова А. «До готової колоди добре во­гонь підкладати» // КС. - 1997. - № 5. - С. 41-71.

218

3.91. Герасименко Н.О. До історії Межигір'я // УІЖ. - 1990. -№12. - С. 90-99.

3.92. Герасименко Н. Межигір'я: сторінки історії// КС. - 1996. -№ 4/5. - С. 35-48.

3.93. Герасименко Н. Про стан вивчення історії Межигір'я // Історіографічні дослідження в Україні. - Вип. 11. - К., 2002. -С. 258-269.

3.94. Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его спо­движники. - К., 1883. - Т. 1.

3.95. Граевский И.С. Киевский митрополит Тимофей Щербац-кий.-К., 1912.-IV + 241с.

3.96. Грибовський В. Кошовий отаман Петро Калнишевський. -Дніпропетровськ, 2004. - 132 с.

3.97. Аіланян А. Останній із кошових. До 200-річчя від дня смерті Петра Калнишевського // Дзеркало тижня. - 2003. - № 43 (468). - С. 23.

3.98. Доля української святині: 3 історії Межигір'я. - К., 2005. -

70 с.

3.99. Жукович П.Н. Сеймовая борьба православного западного русского дворянства с церковной унией (с 1609 г.). - Вып. 3: (1620-1621 гг.): Восстановление иерархии. - СПб., 1906. - 203 с.

3.100. Журба І.О. Архієпископ Гавриїл (Розанов В.Ф.) - історик і археограф Південної України // Історична наука на порозі XXI століття: підсумки та перспективи: Матеріали всеукраїнської наукової конференції (м. Харків, 15-17 листопада 1995 р.). - Харків, 1995.-С. 308-313.

3.101. Закревский М. Описание Києва. - М., 1868. - Т. 2. - 495 с.

3.102. Историческое сведение о бывшем ставропигиальном Киево-Межигорском монастыре. - К., 1830. - 16 с.

3.103. Климов В. Особливості православної церкви в Запорозь­кій Січі. Характер релігійності запорізького козацтва. Церква після скасування Січі // Історія релігії в Україні: Православ'я в Україні / За ред. А. Колодного, В. Климова. - К., 1999. - С. 90-125.

3.104. Крыжановский Е.М. Киево-Межигорский монастырь // КЕВ. - 1863. - № 23. - С. 702-715; № 24. - С. 740-750.

3.105. Аагодизьки Я.П. Києво-Печерська лавра і козацтво // Лаврський альманах. Києво-Печерська лавра в контексті україн­

219

ської історії та культури: 36. наук, праць. - Вип. 7. - К., 2002 -С. 109-115.

3.106. Левицький О. Церковна справа на Запоріжжі в XVIII ст.// Записки Українського Наукового Товариства в Київі. - Кн. X. - К 1912.-С. 49-75.

3.107. Лиман 1.1. Церква в духовному світі запорозького ко­зацтва. - Запоріжжя, 1997. - 61 с.

3.108. Лиман І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775). - Запоріжжя, 1998. - 180 с.

3.109. Максимович М. Сказание о Межигорском монастыре // Собрание сочинений М. Максимовича. - Т. 2. - К., 1877. - С. 253-285.

3.110. Мельник Л. Опис Києва першої чверті XVIII ст. // Па­м'ять століть. - 1999. - № 2. - С. 36-41.

3.111. Міжконфесійні взаємини на Півдні України XVIII-XX ст. - Запоріжжя, 1999. - 252 с.

3.112. Орловский Петр, протоиерей. Участие Запорожских ка-заков в восстановлении Иерусалимским патриархом Феофаном православной Западно-русской церковной иерархии в 1620 году // ТКДА. - Т. II (№ 5-8). - К., 1905. - С. 642-650.

3.113. Орловский Петр, протоиерей. Киево-Межигорский Ставропигиальньїй монастырь в 1774 г., во время учреждения архи-мандрии в Запорожской Сечи// КЕВ. - 1895. - № 18. - С. 840-855.

3.114. Панашенко В.В. Спільна боротьба запорізьких і донських козаків проти кримських та османських феодалів-завойовників (XVI - перша половина XVII ст.) // УІЖ. - 1979. - № 4. - С. 37-45.

3.115. Петров Н. О двух древних помянниках упраздненного Киево-Межигорского монастыря// КЕВ. - 1884. - № 6. - С. 261-270; № 7. - С. 303-312.

3.116. Плохій С. Покрова Богородиця в Україні // Пам'ятки України. - 1991. - №5. - С. 32-39.

3.117. Полонська-Василенко Н. Запоріжжя XVIII століття та його спадщина. - Т. 1. - Мюнхен, 1965. - 185 с.

3.118. Похилевич А. Сказания о населенньїх местностях Киев-ской губернии. - К., 1864.

3.119. Прокоп'юк О. Кафедральний монастир Св. Софії: статус, функції, склад насельників// Проблеми та досвід вивчення, захисту, збереження і використання архітектурної спадщини: Матеріали

220

Перших науково-практичних Софійських читань. Київ, 27-28 лис­топада 2002 р. - К.: Фенікс, 2003. - С. 182-187.

3.120. Рябінін-Скляревський О.О. Запорозькі заколоти та ке­руюча верства Коша XVIII століття // Малинова Г. Л., Сапожни-ков И.В. А.А. Рябинин-Скляревский: материальї к биографии. -Одесса; Киев, 2000. - С. 83-219.

3.121. Сас П.М. Політична міфологема козацтва в українській книжності початку 20-х рр. XVII ст. // Запорозьке козацтво в ук­раїнській історії, культурі і національній самосвідомості: Матеріали міжнародної наукової конференції. - К., 1997. - С. 237-248.

3.122. Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI - перша половина XVII ст.). - К.: Либідь, 1998. - 296 с.

3.123. Сенченко М., Тер-Гршорян-Аем'янюк Т. У пошуках істи­ни, або Ще раз про час заснування Київської братської школи // КС. - 1996. - № 6. - С. 56-61.

3.124. Синяк І. Паспорти як різновид засвідчувальної докумен­тації Коша Нової Січі (1734-1775) // Наукові записки Національ­ного університету «Острозька академія»: Історичні науки. - Вип. 4: На пошану професора Миколи Павловича Ковальського. - Острог: Нац. ун-т «Острозька академія», 2004. - С. 129-140.

3.125. Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. - Дніпропетровськ: Січ, 1994. - 678 с.

3.126. Слабченко М.Є. Паланкова організація Запорозьких Вольностей // Праці комісії для виучування історії західноруського і українського права. - Вип. VI. - К., 1929. - С. 159-252.

3.127. Слабченко М.Є. Соціально-правова організація Січі За­порозької // Праці комісії для виучування історії західноруського і українського права. - Вип. III. - К., 1927. - С. 203-340.

3.128. Степанів І.С. До студій з історії Запоріжжя за останні роки його існування// Записки Дніпропетровського ін-ту народньої освіти. - Т. 1. - Дніпропетровськ, 1927. - С. 373-377.

3.129. Стрижевский Н. Киево-Межигорский Спасо-Преобра-женский женский общежительньїй монастырь (его прошлое и на-стоящее). - К., 1899. - 32 с.

3.130. Титов Ф.И. Русская Православная Церковь в Польско-Литовском государстве в XVII-XVIII вв. - Т. І: Западная Русь в борьбе за веру и народность в XVII-XVIII в.в. Первая половина тома (1654-1725 г.). - К., 1905. - Х+396 с; Т. II: Киевская митропо-

221

лия-епархия в XVII—XVIII в.в. (1686-1797 г.г.). Первая половина то-ма. - К., 1905. - IV+483 С; Т. III: Заграничньїе монастыри Киевской епархии в XVII—XVIII в.в. - Ч. 1: Общие сведения о заграничньїх монастырях Киевской епархии в XVII—XVIII вв. -К., 1916. - 172 с.

3.131. Ульяновська С, Ульяновський В. Василь Біднов // Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича / Упор. С.В. Ульяновська. - К., 1993. - С. 514-526.

3.132. Ульяновський В. Нащадок запорожців (Козацькі старо­житності в долі та творчості Я. Новицького // Запорожці: До історії козацької культури. - К.: Мистецтво, 1993. - С. 380-388.

3.133. Ульяновський В. Релігія та церква в житті та творчості Д.І. Яворницького // Марра Mundi: 36. наук, праць на пошану Ярослава Шашкевича з нагоди його 70-річчя. - Львів, Київ, Нью-Йорк, 1996.-С. 757-781.

3.134. Феодосий (Макаревский). Материальї для историко-ста-тистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и при-ходы прошедшаго XVIII столетия. - Днепропетровск, 2000. - 1080 с.

3.135. Феодосий (Макаревский). Самарский, Екатеринослав­ской епархии, Пустынно-Николаевский монастырь. - Екатерино­слав, 1873. - 141 с.

3.136. Харламповин К.В. Малороссийское влияние на велико-русскую церковную жизнь. - Т. 1. - Казань, 1914. - XXIV+878+ LXVI с.

3.137. Харламповин К. Платон Миколаєвич Жукович (Біогра­фічний нарис) // Записки Історично-Філологічного Відділу. -Кн. VI.-К., 1925.-С. 247-258.

3.138. Хмарський В.М. А.О. Скальковський - археограф. - К., 1994.- 32 с.

3.139. Чернуха В.Г. Паспорт в Российской империи: наблюде-ния над законодательством // Исторические записки. - М., 2001. -№4(122).-С. 91-131.

3.140. Чернявський А. Яків Павлович Новицький: (некролог) // Україна. - 1926. - Кн. 1. - С. 186-191.

3.141. Швидько Г. Катеринославщина та її найвидатніші діячі духовного звання (XVIII-XIX ст.)// Феодосий (Макаревский). Ма­териальї для историко-статистического описания Екатеринослав­ской епархии: Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия. -Днепропетровск, 2000. - С. 3-28.

222

3.142. Шиманский Г., свящ. Некоторые сведения о Межигор-ском, бывшем Ставропигиальном монастыре // КЕВ. - 1872. -Отд. II.-№13.-С. 298-311.

3.143. Щербак В. Козацтво і православ'я// КС. - 1993. - № 5. -С. 71-76.

3.144. Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV - середина XVII ст. - К., 2000. - 298 с.

3.145. Зйнгорн В. Очерки из истории Малороссии в XVII в.: Сношения малороссийского духовенства с московским правительст-вом в царствование Алексея Михайловича. - Т. 1. - М., 1899. -XIV + 1104 с.

3.146. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. - Т. 1. -К.: Наукова думка, 1990. - 592 с.

3.147. Яворницький А.І. Вольності запорозьких козаків. -Дніпропетровськ, 2002. - 360 с.

3.148. Яворницький Д.І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. - Ч. І; Ч. II. - К., 1995. - 448 с.

3.149. Яременко М. Чернецтво київських чоловічих монастирів: (1721-1740 рр.): спроба колективного портрета// КС. - 2001. - № 6. -С. 42-66.

3.150. Яременко М. Біографічні реєстри чернецтва київських чоловічих неставропігійних монастирів 70-80-х рр. XVIII ст.: харак­теристика джерела та інформаційні можливості // Архіви України. -2002.-№1-3.-С. 153-173.

4. Довідкові видання

4.151. Архів Коша Нової Запорозької Січі: Опис справ (1713-1776). - К., 1994. - 232 с.

4.152. Блажейовський Д. Ієрархія Київської Церкви (861-1996). -Львів, 1996. - 568 с.

4.153. Брехуненко В.А. Источники о связях запорожского и донского казачества в первой половине XVII в.: Автореф. дис. ... канд. ист. наук. - Днепропетровск, 1990. - 20 с.

4.154. Зверинский В.В. Материал для историко-топографичес-кого исследования о православньїх монастырях в Российской импе­рии с библиографическим указателем. - Т. 1. - СПб., 1890. -С. 181-183.

223

227

Наукове видання

КУЗЬМУК Олексій Сергійович

«Козацьке благочестя»: Військо Запорозьке Низове і київські чоловічі монастирі в XVII-XVIII ст.: еволюція взаємовідносин

(українською мовою)

Редактор Т. Бондаренко Технічний редактор І. Риндюк Художній редактор О. Расовська Коректор О. Шелудченко

Підп. до друку 01.02.2006. Формат 60x84/16. Папір офс. Друк офс. Гарнітура Mysl. Ум. друк. арк. 14,3. Обл.-вид. арк. 13,2. Замовл. № 012-06.

Видавничий дім «Стилос». 04080, Київ-80, вул. Оленівська, 8, кю 2. Тел.: (044) 467-53-50, 467-53-20 Свідоцтво Держкомінформу України (серія ДК № 1465 від 13.08.2003 р.)

Надруковано ТОВ «Поліграфічнй центр «фоліант». 04176, Київ-176, вул. Електриків, 26. Тел.: (044) 425-30-01 Свідоцтво Держкомінформу України (серія ДК № 149 від 16.08.2000 р.)

 



Создан 02 янв 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником