ЗАПОРОЗЬКЕ (НИЗОВЕ) КОЗАЦТВО У ПОМЕННИКАХ КИЄВО-МЕЖИГІРСЬКОГО МОНАСТИРЯ




Кузьмук Олексій Сергійович

кандидат історичних наук,

молодший науковий співробітник

Національного Києво-Печерського

історико-культурного заповідника

 

 

ЗАПОРОЗЬКЕ (НИЗОВЕ) КОЗАЦТВО У ПОМЕННИКАХ КИЄВО-МЕЖИГІРСЬКОГО МОНАСТИРЯ

 

          Поменники (або синодики) – це книги, які велися в монастирях і церквах задля поминання душ віруючих з молитвою за їх спасіння в Горішньому світі. За внесення до синодика вписувач обов'язково робив внесок на користь обителі або храму. Київ з його святинями в усі часи вважався духовною столицею України-Русі. Віруючі прагнули відвідати і помолитися саме в Києві, а відповідно і записати власний рід до поминальних книг. Аналізуючи тексти цих джерел, можна отримати своєрідний зріз інформації про тогочасне українське суспільство.

          Про важливість використання поминальних записів у фундаментальних працях з джерелознавства та текстології неодноразово наголошувалось дослідниками. Однак в українській історичній науці лишень тільки починає створюватися поле для майбутніх фахових досліджень: публікуються тексти синодиків, з'являються окремі розвідки, присвячені поминальним записам монастирів і церков. Аналіз поменника як історичного джерела та стан дослідження поминальної практики в історіографії зробила О. Прокоп'юк[i]. Наразі, дана проблема залишається вельми перспективною для істориків.

          Поменники – джерела внутрішньоцерковного походження. Синодики мали власну схему записів, яка наочно демонструвала систему саме тих цінностей, які були важливі для Церкви, т.з. монастирське бачення історії. Початкові поминальні записи в будь-якому поменнику XVII ст. робилися у такому порядку: Константинопольські Патріархи, Київські митрополити, архієпископи та єпископи, архімандрити, ігумени, монахи. Отже, на першому місці стоїть духовенство – служителі Бога на землі. На другому місці стояла світська еліта України-Русі: Київські князі (Рюриковичі), Чернігівські князі, Великі князі литовські, українські князі, православна шляхта, московські царі. Ця схема зберігалася і у XVIII cт. Водночас козацтву, і навіть козацькій старшині не знайшлося місця серед світської еліти України-Русі XVII – XVIII cт. Роди гетьманів, старшин і козаків зазвичай записувалися у загальному тексті світських поминань. Певне виключення складають синодики Межигірського монастиря.

          До нашого часу збереглося два поменники Києво-Межигірського Спасо-Преображенського монастиря[ii]. Один вівся у 1625 – 1680-ті рр.[iii], другий у кінці XVII ст. – 1785 р.[iv], він частково повторює записи першого і додає нові.

Синодик № 1. У порівнянні з іншими київськими поменниками (Печерської Лаври, Михайлівського Золотоверхого монастиря, Пустинно-Миколаївського монастиря) козаків записано багато. Це пряме свідчення того, що козаки виділяли Межигірський монастир серед інших, незважаючи на його віддаленість від Києва. У поменнику є рубрики, створені за географічним принципом, чого немає в інших поменниках. Для козаків заводилися окремі рубрики, куди вони могли вписуватися або з родами, або без них — просто йде суцільний список імен з примітками на полях (прізвище, місце звідки походить). Їх могли вписувати в рубриках, присвячених міщанам і посполитим, але таких мало і звичайно на полях помічали, що це “козак”. Так, запис про смерть і поховання в Межигір’ї гетьмана Євстафія Гоголя зроблено у рубриці, куди вписували ратенських міщан (арк.228 зв.)[v]. В тексті не вказувалося, що козаки були ктиторами монастиря. “Поминанїе Козако(в) Войска Королевской Млти Запорозкого” — вели з 1625 р. і впродовж другої чверті XVII ст., сюди записували козаків з родами (городове козацтво) (арк.368 – 383). Але більша кількість козаків записана лише по іменах. Географія походження досить вузька – більшість козаків походила з Черкас, Переяслава, Білої Церкви і Вишгорода, кілька було з Канева і Чигирина. Тільки одну особу можна віднести до низовиків – козак Павло Незамайлівського куреня (арк. 369). У цій же рубриці вписані роди гетьманів з Черкас – Барабаша та Єлєвферія (Оліфера Голуба) (арк. 370 зв., 371), Переяславського полковника Іллі Федоровича (арк. 368) та писаря Родіона Мітли (арк. 380).

У рубриці “Посполитоє помїнанїє козаковъ запорозкихъ” (арк.392) є Петро і Єлєвферій, на полях — “Сагайдачний” і “гєтьман”. Трохи дивно, що Петро Сагайдачний, зважаючи на його заслуги і шляхетське походження був записаний сюди і так скромно, тоді як в поменнику Михайлівського Золотоверхого монастиря йому присвячена ціла сторінка і розгорнутий запис. Не зовсім зрозуміло, чому козацькі ватажки приписані до посполитих козаків. Хоча, в повчанні писареві (арк.8 зв.—9) написано:”Если не родомъ уписуючійся уписоватися схочетъ, до посполства припиши: если козакъ, до козацкого; если простый, до простыхъ …”. Як і Сагайдачний, без роду тут вписаний “гетьман” Єлєвферій (Оліфер Голуб). В цій же рубриці поминаються Євсевій Кизимович, Євсевій Кизим і Матвій Кизим, Іван Сулима (арк. 392), Стефан Вергун, Черкаський полковник Яків Ємець, полковник Ілля Голота (арк. 392 зв.).

В поменнику є непряме свідчення про близькі стосунки Низових і Донських козацьких військ. На арк. 394 маємо “Сиє Поминаниє Блгочєстивого й Хр(ис)толюбивого Войска Донского ї Запорозкого”. Тут вписані тільки імена, тому важко сказати до якого часу відноситься це поминання. Дослідник В. Брехуненко пише про такі періоди у стосунках Січі і Дону. Перший, з початку XVII ст. до 1642 р., в цей час були тісна співпраця, спільні військові походи, активні міграційні процеси, Азовська епопея 1637—1642 рр. Ми вважаємо, що на кінець цього періоду і припадає заведення в синодику відповідного розділу. Після 1642 р. йде ослаблення, потім припинення спільних операцій, починається період гострих конфліктів. Особливо загострилася ситуація в часи Б. Хмельницького, що чотири рази мало не призвело до кримсько-запорозького походу на Дон[vi].

Козацьку (гетьманську) старшину, зазвичай, вносили до поменника із їхнім родом на окремій сторінці. В синодику маємо роди полковників Филона Джалалія, Антона Ждановича (арк.387); ніжинського полковника Васюти Золотаренка (арк.387 зв.); полковника черкаського Топіхи (арк.375 зв); полковника переяславського Войци (арк.395 зв.); генерального обозного Івана Гулака (арк.395 зв.); отамана Донського Іосифа (арк.374). А також рід гетьмана Петра Дорошенка (арк.389), рід Ірини Якимової Сомко, гетьманової (дружини гетьмана Якима Сомка) (арк.389); гетьмана Євстафія Гоголя (арк.228 зв.).

У синодику є окремі поминання низових козаків. Так на арк. 388 однією рукою записано 48 осіб, серед них є Андрій Сірко, гетьман низовий[vii]. Запис було зроблено приблизно на початку 1670 – х років. Є поминання Федора Ялового (?), отамана Щербинівського куреня; запорозького осавула, Сергіївського куреня Василя (1681 р.) (арк. 393 зв.). Цікавий запис про те, що межигірські ченці привезли і переписали поминання з Запорозької Січі (арк. 394 зв.).

Синодик № 2 частково увібрав текст попереднього синодика № 1 і зберіг поділ тексту на рубрики за становим і географічним принципами. Текст цього поменника засвідчує традиційну повагу до Межигірського монастиря українського козацтва. Так, на окремому аркуші в рубриці “Князі” вписані роди гетьманів Богдана Хмельницького і Якима Сомка (арк. 23 зв.). В рубриці “Роды П[а]новъ Шляхтъ” після переписаних з попереднього синодика родів шляхти записані поминання старшинських і гетьманських родів Лівобережної та Правобережної України, Слобожанщини. Тут вписані роди гетьманів Івана Виговського (арк. 40 зв.), Івана Самойловича (арк. 40 зв.), Андрія Могили (арк. 44 зв.), полковника Семена Палія (арк. 47), а також багатьох полкових старшин Гетьманщини і Слобожанщини. Козацькі роди також записували за місцем проживання: Семен Фомич, ніжинський сотник, був записаний у рубриці “МЂщан НЂжинських”, полковник Іов Коробка – серед корсунських міщан. Зустрічається один запис, що належить запорожцю – козак Корсунського куреня Єремія Дядко (арк. 267). Більшість козацьких і старшинських родів Гетьманщини вписана в окремій рубриці “Роды коза(ц)кїи з ро(з)ныхъ мЂстъ и сєлъ” (арк. 321 – 337). Тут вписані роди гетьмана Петра Дорошенка (арк. 327), Подольського (!) полковника Євстафія Гоголя (арк. 324), київського сотника Сави Туптала (арк. 328) та багатьох інших. Запорожців вписували окремо “Сіє поминанїє Блгочєстиваго и Хр(с)толюбиваго Войска Вєликаго Донько(г). и Запорозкогω.” (арк. 338 – 348). В цій рубриці записані десятки родів козаків і отаманів різних січових куренів: Донського, Поповичівського, Кущівського, Полтавського, Корсунського, Дядковського, Шкуринського. В даній рубриці вписані роди кошових отаманів Василя (арк. 341), Іоанна (арк. 344 зв.), Олексія Вербицького, Іоанна Білицького, Павла Козелецького (арк. 345), Стефана, Іоакима (арк. 345 зв.), Петра Калнишевського (арк. 346 зв., 351), Григорія Лантуха, Олексія Поповичовського, Пилипея (арк. 351 зв.). Усі вони порядкували на Запорожжі в часи Нової Січі. В окрему рубрику “Посполитоє поминанїє козакωвъ Запорωзкихъ” переписано імена з давнішого синодика № 1 та інших монастирських поминань. Тут вписані кошові отамани останньої третини XVII ст. – Євсевій Шашол, Іван Брюховецький (арк. 252), Андрій Сірко, Дем’ян Волошин (арк. 353 зв.), Григорій Сагайдачний, Іоанн Гусак (арк. 354). Є окремий запис роду отамана Івана Малашевича (арк. 356 зв.). Варто відзначити, що в другому синодику набагато більше окремих записів родів запорожців, ніж у першому, хоча також є колективні поминання і привезені. Окремий запис був привезений з Запорожжя – 167 осіб дали на Спаську церкву 1221 рублів у 1777 р. Серед записаних було ім’я Миколи Касапа – колишнього січового судді (помер 1774 р.) (арк. 335 – 335 зв.).

Таким чином, у двох межигірських синодиках XVII – XVІII ст. українське козацтво, у порівнянні з іншими київськими поменниками, представлено досить широко. Козаків вважали ктиторами монастиря, хоча рубрики присвячені їм писалися в кінці книг після міщан, перед загальним поминанням посполитих. Проте, в більш пізньому синодику № 2 козацькій старшині Гетьманщини відводиться місце нарівні зі шляхтою, чого немає в жодному іншому київському поменнику. Систематичність і регулярність була у записах, що стосувалися городових козаків другої чверті XVII ст., до початку Визвольної війни Богдана Хмельницького. Війна дуже сильно вплинула на текст синодика № 1 – записів стає менше загалом, повністю зникає шляхта. Поминання низових козаків вписувалися спорадично, осіб записували “групами” по кілька десятків. Можливо запорожці, які добиралися до Межигірського монастиря, записували своїх знайомих, або ж в обитель приїздили великі групи козаків. Записи про низових козаків в синодику № 1 були зроблені у другій половині XVII ст. У першої половини XVII ст. ще не було остаточного поділу на низових і городових козаків. В другому синодику для низовиків заводять окремі рубрики, куди їх записували із зазначенням куреня, але ці записи стосуються часів Нової Січі. Для обох синодиків характерні колективні вписання січовиків, а також поминальні списки, які спеціально привозилися з Запорожжя.

Частина монахів обителі походила з козаків, але в синодиках дуже мало інформації. Наприклад, у більш пізньому синодику № 2 серед записів, присвячених запорожцям є роди монастирської челяді і послушників. Цілком можливо, що ці люди були запорожцями. Межигірський монастир дійсно був „своїм” для усіх українських козаків (городових і низових), зі Слобожанщини і Польської України. Проте, існували певні відмінності у ставленні до обителі. В монастирі був похований правобічний гетьман Євстафій Гоголь, а за народними переказами полковники Семен Палій та Самусь. Для низових козаків Межигір’я було не тільки святинею, але і дійсно військовим монастирем, що з кінця XVII ст. надсилав у Січ духовенство і опікувався приписним Самарським монастирем.

 



[i] Поменник Софії Київської: Археографічна публікація рукописної пам'ятки другої половини XVIII – першої чверті ХІХ ст. / Упорядкування і вступні статті Оксани Прокоп'юк. – К., 2004.

 

[ii] Петров Н. О двух древних помянниках упраздненного Киево-Межигорского монастыря // Киевские епархиальные ведомости. – 1884. – № 6. – С.261—270; № 7. – С.303—312; Поменник Межигірського монастиря: спроба системного аналізу // Просемінарій: Медієвістика. Історія Церкви, науки і культури / Ред. Василій Ульяновський – К.: Київський Національний університет ім. Тараса Шевченка, 2000. – Вип. 4. – С.80—100.

 

[iii] Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського НАН України. – Спр. 375/374с.

 

[iv] Там само. – Спр. ДА Леб 565 (Муз. 528).

 

[v] В дужках вказано номер аркуша на якому зроблений запис.

 

[vi] Брехуненко В. А. Источники о связях запорожского и донского казачества в первой половине XVII в.: Автореф. дис. … канд. ист. наук. – Днепропетровск, 1990. – С. 7—8.

 

[vii] Сучасним дослідникам запорозького козацтва відомий тільки кошовий отаман Іван Сірко.

 

 



Создан 02 янв 2012



  Комментарии       
Всего 1, последний 5 лет назад
смит 23 фев 2012 ответить
ЖЫЖА ето все
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником