НЕКРОПОЛЬ МЕЖИГІРСЬКОГО МОНАСТИРЯ

НЕКРОПОЛЬ МЕЖИГІРСЬКОГО МОНАСТИРЯ



Опубліковано: Некрополь Межигірського монастиря // Охорона культурної спадщини Київської області. Проблеми, матеріали, дослідження. Збірка наукових праць. – К.: Академперіодика, 2006. – C. 193 – 200.

 

Кузьмук О.С. (м.Київ)

НЕКРОПОЛЬ  МЕЖИГІРСЬКОГО  МОНАСТИРЯ

Некрополь Києво-Межигірського Спасо-Преображенського монастиря формувався протягом XVI – XVIII ст. За легендою, обитель була заснована прийшлими грецькими ченцями та єпископом Михаїлом, який хрестив Русь у 988 р. На думку історика Церкви, викладача Київської духовної академії Миколи Петрова, даний переказ є пізнього походження і з’явився не раніше другої чверті XVIІ ст. Документальні свідоцтва про “реальне” існування Межигірської обителі відносяться до початку XVI ст. Під час проведення секуляризаційної реформи у 1786 р. монастир був закритий. В його будівлях протягом ХІХ – ХХ ст. розміщувалися порцелянова фабрика, чоловічий, а згодом жіночий монастирі, художній технікум тощо. У 30-ті рр. ХХ ст. монастирські приміщення були зруйновані, а на їх місці побудували урядові дачі. Досьогодні територія колишнього монастиря являється недоступною як для відвідувачів, так і для науковців. Археологи не мають змоги дослідити цю територію. Відтак межигірський некрополь, який зазнавав руйнувань протягом століть, на даний момент можна вивчати тільки на основі письмових джерел.

Межигір’я, яке розміщувалося у мальовничій місцевості на північ від Києва за Вишгородом, ніколи не було таким знаним і популярним як Києво-Печерська лавра, в Успенському соборі якої з давньоруських часів ховали представників церковної та світської еліти. Можливо саме тому монастирський цвинтар так і не привернув увагу маститих дослідників. Наразі можна згадати лише статтю М.Петрова, в якій було опубліковано перелік похованих в Межигір’ї шляхтичів, та загальні “розмиті” повідомлення сучасних авторів[1]. Відповідно, вивчення некрополя Межигірського монастиря залишається дослідницькою “цілиною”. Протягом століть в обителі повинен був скластися свій “пантеон” осіб, які були тут поховані. Ідентифікація кола осіб, які знайшли свій останній притулок в Межигір’ї дозволить визначити “вагу” і авторитет монастиря серед інших київських святинь та віруючих у XVI – XVIII ст.

Через недоступність археологічних досліджень, основними джерелами для вивчення межигірського некрополя являються тексти монастирських поменників (для XVII ст.), монастирські відомості (для cередини – другої половини XVIII ст.) та різноманітні свідчення, розпорошені по різних документах.

Поменники (або синодики) – це книги, до яких записували імена віруючих для поминання у храмі з молитвою за їхнє спасіння під час літургій у визначений день тижня (для запису родини чи себе самого ініціатор мав пожертвувати певну суму грошей, майно або речі на користь церковної установи)[2]. До нашого часу збереглося два поменники Межигірського монастиря. Один вівся у 1625 – 1680-ті рр., другий у кінці XVII ст. – 1785 р., він частково повторює записи першого і додає нові. Обидва зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського НАН України[3]. Поменники – джерела внутрішньоцерковного походження і мають власну схему записів. Ці рукописи містять інформацію про Межигірський монастир, його ігуменів, ктиторів, про роди українського духовенства, роди українських князів, шляхти, козацької старшини тощо. Отже, вони можуть слугувати першорядним джерелом з історії генеалогії, демографії, соціальної історії, не кажучи про історію Церкви, самого монастиря. Синодики є носіями монастирської ідеології: в цих пам’ятках зустрічаються записи історичного характеру, родоводи тих династів та ктиторів, які вважалися особливо важливими для розуміння історії власної обителі.

Такий розлогий вступ, присвячений межигірським синодикам зумовлений тим, що вони являються чи не єдиним джерелом інформації до історії монастирського некрополя періоду XVII cт. Решта джерел, хоч і містять у собі важливу інформацію, однак займають другорядне значення.

На основі цих джерел можна стверджувати, що на монастирському цвинтарі ховали перш за все насельників монастиря – монахів, а також світських осіб, які заповідали поховати себе саме тут. Розглянемо ці дві “умовні” частини некрополя окремо.

§ 1. Духовні особи, які були поховані в Межигір'ї.

Центральне місце у межигірському синодику № 1[4] займає духовенство, як вище, так і нижче (арк. 17—197). Загалом, в книзі 440 аркуші (з них 90 арк. — чисті). У вступній частині поминаються патріархи, митрополити, єпископи, ігумени та монахи Межигір’я. Усі вони записані повторно у своїх рубриках (яких усього 30). Тут є патріархи Константинопольські, митрополити Київські, архієпископи, єпископи, архімандрити, ігумени Межигір’я, ігумени інших монастирів. Потім йдуть ієросхимонахи, схимонахи, ієродиякони, іноки. Вони діляться ще на кілька рубрик – є ієромонахи “страннїи”, “в wбитєли преставлшиїс<”, “внh wбители преставлшиїс<”, “Іeрєи мирскїи”. Рясофорники, послушники, схимниці та інокині такого поділу не мають. У вказаних рубриках писали тільки імена. На полях примітки могли вказувати на монастир, з якого походить людина, населений пункт, прізвище, дату смерті. Далі йдуть роди межигірських монахів, потім іноків “странних”, інокинь, ієреїв мирських[5]. Імена померлих в Межигір'ї ченців вносили до окремих рубрик. Припускаємо, що і ховали їх на монастирському цвинтарі. Відповідно можна робити приблизні підрахунки щодо смертності ченців у монастирі.

          На жаль, в синодику № 2[6] подібний поділ на рубрики був знівельований і його текст не можна використати для вивчення монастирського некрополя в повній мірі. Тому, для визначення рівня смертності в монастирі необхідно скористатися монастирськими відомостями. 9 вересня 1732 р. Св. Синод видав указ про складання в монастирях Російської імперії відомостей "о рукоположеных, умерших и бежавших". Існували й інші форми відомостей, які створювалися в усіх монастирях Київської єпархії для відсилки до Київської духовної консисторії та Св. Синоду[7]. Ці документи є основним джерелом для реконструкції Межигірського некрополя у другій половині XVIII ст.

          На монастирському цвинтарі ховали перш за все "своїх" монахів. Причому могили "еліти" обителі – ігуменів та архімандритів розміщувалися в склепах головної Преображенської церкви або поруч. Можливо поруч з цим храмом ховали і соборних старців. Могили служилої братії, певно, знаходилися поза стінами монастиря. Однак, точна локалізація цих могильників невідома.

Наятоятелі Межигір'я.

Ігумен Афанасій (Агафон) Московитянин (р.н. невід. – † 07.05.1612)

Згідно передмови синодика № 1 Афанасій був узятий в полон під час війни князем Костянтином Острозьким. Після навчання при князі у 1599 р. він став настоятелем запустілого Межигірського монастиря. Саме за його ігуменства в обитель “яко же к некоему цветнику благовоному пщелный рой иночествовати произволяющих множество”. Він, окрім того, збудував три церкви: Петра і Павла (1607 р.), Св. Миколая при трапезній (1609 р.), Спаську (1611 р.). Можливо, слід говорити про перебудову і ремонт старих церков, що існували у XVI cт. Усі церкви та монастир були освячені у квітні 1612 р. болгарським Софійським архієпископом Неофітом. Його приїзд набув широкого розголосу, і привернув значну кількість паломників до монастиря.

Певно, саме за його ігуменства Межигір'я набуло того вигляду, яке було зображене на малюнку Вестерфельда[8]. Після смерті був похований 9 травня 1612 р. у новозбудованій Спасо-Преображенській церкві "в притворе"[9].

Ігумен Герасим Галичанин (р.н. невід. – † 16.09.1623)

Став межигірським ігуменом після смерті Афанасія. Був похований поруч з ним 18 вересня 1623 р.

Ігумен Варнава Лебедевич (р.н. невід. – † 14.11.1663)

Був ігуменом монастиря з 1630 по 1663 р. В Межигірському літописі є докладний запис про його похорон: "Року 1663 месеца Ноемврія 14 преставился Варнава Лебедевичъ, ігуменъ Межигорский, человЂкъ чесный и побожный, общого житія не оспаный ревнитель; былъ погребенъ Іннокентіемъ Кгизелемъ, архимандритомъ почерскимъ и всЂмъ духовенствомъ Кіевскимъ въ монастыру Межигорскомъ, въ церкви великой, Ноеврія 30"[10].

Ігумен Феодосій Васковський (1623 – † 1703)

Напевно походив з дрібної шляхти. У 1636 р. був "за хлопця" при київському земському писарі Феодорі Проскурі-Сущанському, згодом був інспектором при сині воєводського намісника на замку київським Борковського[11].

20 квітня 1669 р. став ігуменом Межигірського монастиря. Саме за його ігуменства були офіційно затверджені стосунки з Військом Запорозьким Низовим[12].

Архімандрит Іродіон Жураховський (р.н. невід. – † 18 вересня 1735)

За лояльність до царського уряду під час "измены" гетьмана Івана Мазепи та запорожців отримав звання архімандрита і був настоятелем монастиря з 6 січня 1709 по травень 1722 р. Згодом став Чернігівським архієпископом, і вже старим повернувся до Межигір'я, де знову був настоятелем у 1734—† 18 вересня 1735 р. Завдяки його енергійним діям Військо Запорозьке Низове після повернення з-під протекції Кримського ханства знову стало парафією Межигірського монастиря у 1734 – 1735 рр.[13]

Архімандрит Никанор (р.н. невід. – † 1768)

Був межигірським архімандритом з 11 листопада 1753 по 1768 р. Був забитий переляканими кіньми.

Архімандрит Гавриїл Гуляницький (р.н. невід. – † 30.12.1785)

З 28 квітня 1775 р. до самої смерті був межигірським архімандритом. Його могила існувала ще на початку ХХ ст. В краєзнавчому описі Межигір’я 1899 р. зазначено: “Между только что описанным храмом [Преображенским] и двух-этажным корпусом обращает на себя внимание могила архимандрита Гавриила, предпоследнего Межигорского настоятеля, украшенная железной решеткой и красивым мраморным памятником. В небольшой нише этого памятника теплится неугасаемый огонек, который аккуратно поддерживается усердными сестрами. По усердию к памяти покойного, межигорские сестры установили обычай – перед началом послушания ходить на могилу покойного старца и просить у него благословения и помощи в тяжелом иноческом послушании, а по субботам – совершать у сей могилы паннихиды. Сохранившееся монастырское предание почитает усопшего старца за его подвижническую жизнь святым”[14].

Монахи.

Як вже згадувалося вище, в синодику № 1[15] є кілька рубрик присвячених поминанню ченців, які померли і були поховані в монастирі.

В рубриці "Ієросхімонахи прєставльшїися в ωбитєли:" вписані імена 19 осіб (арк. 22).

В рубриці "Ієромонахи в ωбитєли прєставлшїися:" поминаються 42 особи. Серед них був записаний Варфоломій Тарнавський, протопоп Київський (арк. 24).

          На арк. 25 – 27 зв. поминаються імена "монахов прєставльшхся в ωбитєли сєй:". В різний час і різними почерками вписані імена 314 осіб.

          В рубриці "Ієродїяконі в ωбитєли прєставлшихся:" вписані імена 33 особи (арк. 40).

          В рубриці "Схимонахи в ωбитєли сєї прєставльшїися:" поминаються 45 осіб (арк. 44 – 44 зв.).

В рубриці "Иноки ωбитєли сєя прєсвлшїи:" поминаються 104 особи (арк. 49 – 49 зв.).

          До синодика № 1 були переписані поминання з попереднього рукопису, який вівся у 1599 – 1625 рр. Відтак, скориставшися інформацією монастирського поменника можна зробити приблизні розрахунки про смертність монахів у Межигір’ї.

Таб. 1. Кількість померлих монахів

 в Межигірському монастирі у 1600 - 1681 рр.

Роки

Ієросхимонахів

Ієромонахів

Ієродияконів

Схимонахів

Монахів

1600 – 1681

 

19

 

42

 

33

 

45

 

418

Разом

557

 

          Отже, протягом 1600 – 1681 рр. пересічно помирало близько семи (точно 6,8) осіб на рік. Подібний поділ на рубрики не дотримувався у синодику № 2. Тому, для визначення рівня смертності в Межигір’ї найбільш точним джерелом є монастирські відомості.

Таб. 2. Кількість померлих монахів

 в Межигірському монастирі у 1742 – 1783 рр.

Рік

Ієро-монахів

Ієро-дияконів

Монахів

Разом

Джерело інформації

1742

1

-

4

5

ІР. НБУВ НАНУ. – Ф.ІІ. – Спр. 4. – Арк. 105 зв.

1743

1

1

2

4

Там само. – Арк. 33 – 34.

1744

2

2

3

7

Там само. – Арк. 34 – 35.

1746

2

-

4

6

Там само. – Арк. 55.

1765

3

2

5

10

ЦДІАК України. – Ф. 132. – Оп. 2. – Спр. 60. – Арк. 16.

1766

5

1

2

8

Там само. – Арк. 20 зв.

1767

5

1

6

12

Там само. – Арк. 29 зв. – 30.

1768

3

-

5

8

Там само. – Арк. 33 зв. – 34.

1769

5

2

6

13

Там само. – Арк. 39 зв. – 40.

1770

5

3

5

13

Там само. – Арк. 51 – 51 зв.

1771

4

1

4

9

Там само. – Спр. 36. – Арк. 16 зв.

1772

4

1

4

9

Там само. – Арк. 1 зв.

1773

2

-

4

6

Там само. – Арк. 9.

1775

3

3

1

7

Там само. – Спр. 40. – Арк. 174.

1781

2

-

3

5

Там само. – Спр. 60. – Арк. 6.

1783

3

1

5

9

Там само. – Спр. 66. – Арк. 5 – 5 зв.

Всього

50

18

63

131

 

 

          Протягом 16 різних років XVIIІ ст. пересічно помирало близько восьми (точно 8,2) насельників монастиря. Якщо взяти до уваги приблизні підрахунки, то протягом XVII cт. в Межигір’ї знайшли останній притулок близько 700 монахів, а у XVIІI cт. – близько 680. Однак, не усі померлі ченці зазначені у відомостях, були поховані на цвинтарі Межигірського монастиря. Адже до відомостей записувалися ті з братії, які перебували на послушанні у приписному Самарському монастирі та Запорозькій Січі. Так, з шести померлих у 1773 р., ієромонах Феофілакт вмер на Січі. Відповідно, таких небіжчиків ховали на місцевих цвинтарях. Для XVI cт. взагалі немає навіть приблизних підрахунків. Треба думати, що на території монастиря та поблизу його стін, повинно існувати принаймні два потужних могильника, які формувалися протягом трьох століть і сумарна кількість похованих мала б складати близько півтори тисячі монахів.

§ 2. Світські особи, які були поховані в Межигір'ї.

          Окрім духовенства на монастирському цвинтарі ховали і світських осіб. Для поховання саме тут потрібно було зробити вклад до монастирської скарбниці. Серед записів шляхетських родів, внесених до межигірського синодика № 2[16] є імена шляхтичів, які були поховані в Межигір'ї (імена цих осіб відмічені приміткою на полях "тут лєжит").

Отже, з приміткою "тут лєжит" записані такі особи:

Діонісій Луцкович Богуш, черкаський підстароста (арк. 27)

Антоній Трипольський (арк. 28)

Максим Трипольський (арк. 28)

Григорій Трипольський (арк. 28)

Іван Драбович Отжиловський (арк. 29 зв.)

Григорій Мощеницький (арк. 29 зв.)

Григорій Вербицький (арк. 31)

Борис Маркевичів, черкаський підстароста (арк. 31 зв.)

Філон Колачинський (арк. 32)

Костянтин Вовк (арк. 34 зв.)

Іполіт Родкевич, мечний київський (арк. 36)

Михайло Стеткевич, син Феодора Стеткевича, каштеляна Мстиславського (арк. 37)

Йосиф Войнилович (арк. 37)

Костянтин Хрептович, стольник київський (арк. 38 зв.)

Марко Трипольський (арк. 38 зв.)

Олександр Трипольський, "ахоs [1676] в склєпЂ" (арк. 39)

Андрій Трипольський, "ахои" [1678] (арк. 39)

Марина Ласкова, "ахоs [1676]" (арк. 39)

Ян Стецький, чашник київський "ахоє [1675]" (арк. 39)

          На жаль, історія шляхетських родів знаходиться поза сферою зацікавлень автора даної статті. Однак, можна твердити, що поховані в Межигір’ї світські особи, належали до середньої та дрібної православної шляхти XVII cт.

В межигірському синодику № 2 є запис про поховання таких осіб: Михайло Карпилович "в склєпЂ" та Матфей Пухальський (арк. 379 зв.). Певно, це товариші димерського коменданта Іллі Новицького. Ігумен Феодосій Васковський у січні 1673 р. у листі до Новицького писав, що його покійний товариш був привезений і похований в монастирі, на його могилі написані ім'я і шляхетство, а ченці згідно звичаю благають Бога за його душу. Водночас настоятель нагадував, що за попереднього небіжчика на ім'я Карпиловський, монастиреві не заплатили залишку грошей – 20 злотих[17].

Єдиним козаком (!) похованим у Межигір’ї "в склєпЂ" являється гетьман Євстафій Гоголь, який помер 5 січня 1679 р. в Димері[18]. На жаль, використані письмові матеріали не містять підтвердження легенди про поховання в Межигір'ї козацьких ватажків Самійла Самуся та Семена Палія. Так, у синодику № 2 є запис роду пана Семена Палія, Полковника Його Королівської Милості Війська Запорозького[19]. Однак не вказується місце його поховання. Відтак легенда залишається без документального підтвердження.

          Як бачимо, протягом століть на території Межигірського монастиря склався великий цвинтар, де були поховані як духовні так і світські особи. На території Межигір'я перш за все ховали "своїх" небіжчиків – настоятелів і братію. Щоб бути похованими саме тут світські особи повинні були зробити матеріальний внесок до монастирської скарбниці. На жаль, не вдалося віднайти свідчення про монастирський некрополь XVI ст. Однак, якщо у 1555 р. в обителі існувало три храми – Св. Спаса, Св. Миколая, Св. апостолів Петра і Павла, то цілком вірогідно, що біля них ховали померлих ченців. Адже у XVII – XVIII cт. настоятелів і світських ктиторів ховали в притворах Преображенської церкви. Місце поховання звичайних ченців напевно локалізовувалося за стінами монастиря. Межигірський некрополь зазнавав неодноразових руйнувань. Ігумен Афанасій під час будівництва нових церков не міг не потурбувати прах ченців, які були поховані на території монастиря у XVI ст. 25 червня 1665 р. Межигірський монастир згорів і після пожежі зазнав перебудови. Під час будування нового кам'яного Преображенського храму старі склепи могли зазнати руйнування. Пожежі спустошували монастир у 1717 р., 1764 р., 1787 р. Некрополь не міг не зазнати руйнувань в роки функціонування порцелянової фабрики, різних реконструкцій XIX ст. та остаточного руйнування монастирських будівель у 1930-х рр. Однак, будемо сподіватись, що зруйновано не все.

 

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

КС – Київська старовина

КЕВ – Киевские епархиальные ведомости

ІР. НБУВ НАНУ – Інститут рукописів Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського Національної академії наук України

ЦДІАК України – Центральний державний історичний архів України в м. Києві

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

 

1. Андрусенко Г. Козацькі могили в Межигір’ї // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей / Ред. кол. Телєгін Д.Я., Бондаренко І.П., Заремба С.З., Івакін Г.Ю. та ін. – К., 2001. – Вип. 10. – С. 149—153.

2. ІР. НБУВ НАНУ. – Спр. 375/374с.

3. ІР. НБУВ НАНУ. – Спр. ДА Леб 565 (Муз. 528). [Синодик № 2]

ІР. НБУВ НАНУ. – Ф.ІІ. – Спр. 13960 – 14039. – Арк. 54

4. Кузьмук О.С. Межигірський монастир і Запорозька Січ // КС. – 2003. – № 3. – С. 21 – 44.

5. Кузьмук О.С. Поменник Межигірського монастиря: спроба системного аналізу // Просемінарій: Медієвістика. Історія Церкви, науки і культури / Ред. Василій Ульяновський – К.: Київський Національний університет ім. Тараса Шевченка, 2000. – Вип. 4. – С.80—100.

6. Кузьмук О.С. Ставропігія Києво-Межигірського монастиря: спроба компаративного аналізу // Просемінарій: Медієвістика. Історія Церкви науки і культури культури / Ред. Василій Ульяновський – К.: Київський Національний університет ім. Тараса Шевченка, 2003. – Вип. 5. – С. 165—191.

7. Межигорская летопись // Сборник летописей, относящихся к истории Юго-Западной России. – К., 1888. – С. 96—100.

8. Петров Н. О двух древних помянниках упраздненного Киево-Межигорского монастыря // КЕВ. – 1884. – № 6. – С.261—270; № 7. – С.303—312.

9. Показание игумена Феодосия Васковского о положении киевских мещан до Богдана Хмельницкого // Сборник материалов для исторической топографи Києва и его окресностей. – К., 1874. – С. 113 – 116.

10. Проценко Л.А. Історія Київського некрополя. – К., 1995. – 412 с. С. 202.

11. Стрижевский Н. Киево-Межигорский Спасо-Преображенский женский общежительный монастырь (его прошлое и настоящее). – К., 1899. – 32 с.

12. Харламов В. Дослідження Межигірського козацького монастиря // Археологічні дослідження пам’яток українського козацтва. – К., 1993. – Вип. 2. – С. 77 – 79.

13. Яременко М. Біографічні реєстри чернецтва київських чоловічих неставропігійних монастирів 70-80-х рр. ХVIII ст.: характеристика джерела та інформаційні можливості // Архіви України. – 2002. – № 1-3. – С. 153 – 173.

14. Яременко М. Чернецтво київських чоловічих монастирів (1721-1740 рр.): спроба колективного портрета // Київська старовина. – 2001. – № 6. – С. 42 – 66.



[1] Петров Н. О двух древних помянниках упраздненного Киево-Межигорского монастыря // Киевские епархиальные ведомости. – 1884. – № 6. – С.261—270; № 7. – С.303—312; Харламов В. Дослідження Межигірського козацького монастиря // Археологічні дослідження пам’яток українського козацтва. – К., 1993. – Вип. 2. – С. 77 – 79; Андрусенко Г. Козацькі могили в Межигір’ї // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей / Ред. кол. Телєгін Д.Я., Бондаренко І.П., Заремба С.З., Івакін Г.Ю. та ін. – К., 2001. – Вип. 10. – С. 149—153.

[2] Докладніше про синодики див.: Поменник Софії Київської: Археографічна публікація рукописної пам'ятки другої половини XVIII – першої чверті ХІХ ст. / Упорядкування і вступні статті Оксани Прокоп'юк. – К., 2004.

[3] ІР. НБУВ НАНУ. – Спр. 375/374с; Спр. ДА Леб 565 (Муз. 528).

[4] Там само. – Спр. 375/374с.

[5] Про структуру і склад межигірського синодика 1625 – 1681 рр. див.: Кузьмук О.С. Поменник Межигірського монастиря: спроба системного аналізу // Просемінарій: Медієвістика. Історія Церкви, науки і культури / Ред. Василій Ульяновський – К.: Київський Національний університет ім. Тараса Шевченка, 2000. – Вип. 4. – С.80—100.

[6] ІР. НБУВ НАНУ. – Спр. ДА Леб 565 (Муз. 528).

[7] Яременко М. Чернецтво київських чоловічих монастирів (1721-1740 рр.): спроба колективного портрета // Київська старовина. – 2001. – № 6. – С. 42 – 66; Його ж. Біографічні реєстри чернецтва київських чоловічих неставропігійних монастирів 70-80-х рр. ХVIII ст.: характеристика джерела та інформаційні можливості // Архіви України. – 2002. – № 1-3. – С. 153 – 173.

[8] Бреяк О. Дерев’яні будівлі Межигірського монастиря першої половини XVII cт. // Українська культова архітектура у світовому контексті. Матеріали міжнародної наукової конференції. – К., 2001. – С. 202 – 207.

[9] Кузьмук О.С. Ставропігія Києво-Межигірського монастиря: спроба компаративного аналізу // Просемінарій: Медієвістика. Історія Церкви науки і культури культури / Ред. Василій Ульяновський – К.: Київський Національний університет ім. Тараса Шевченка, 2003. – Вип. 5. – С. 190—191.

[10] Межигорская летопись // Сборник летописей, относящихся к истории Юго-Западной России. – К., 1888. – С. 99.

[11] Показание игумена Феодосия Васковского о положении киевских мещан до Богдана Хмельницкого // Сборник материалов для исторической топографи Києва и его окресностей. – К., 1874. – С. 113.

[12] Кузьмук О. Межигірський монастир і Запорозька Січ // Київська старовина. – 2003. – № 3. – С. 25 – 29.

[13] Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів. 1734 – 1775. – К., 1998. – Т.1. – С. 113 – 120.

[14] Стрижевский Н. Киево-Межигорский Спасо-Преображенский женский общежительный монастырь (его прошлое и настоящее). – К., 1899. – С. 25 – 26.

[15] ІР. НБУВ НАНУ. – Спр. 375/374с.

[16] Там само. – Спр. ДА Леб 565 (Муз. 528).

[17] Там само. – Ф.ІІ. – Спр. 13960 – 14039. – Арк. 54.

[18] Там само. – Спр. 375/374с. – Арк. 228 зв.

[19] Там само. – Спр. ДА Леб 565 (Муз. 528). – Арк. 47.



Создан 29 дек 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником