Історія Межигір"я




Протягом багатовікової історії православ'я на теренах України існувала велика кількість осередків чернечого життя — монастирів. Усі вони мали різні долі та власну історію. Були такі обителі, що існували досить тривалий час, а про їхню діяльність збереглося багато документів і пам'яток. Серед українських монастирів було немало й таких, що вели тихе життя, незнане для широкого загалу, а тому не залишилось про них ніяких відомостей, окрім назв. Проте в обох випадках історія православних монастирів України містить багато загадок і таємниць, що привертає увагу не лише дослідників церковних старожитностей. Тому в різний час різними особами здійснювалося чимало спроб вивчення і дослідження нез'ясованих питань, а також намагань зберегти і систематизувати відомі факти - минулого православних обителей. Здобуття Україною незалежності, після кількасотлітнього поневолення іншими державами, спричинило до пробудження цікавості багатьох людей вітчизняною історією в різних її галузях. Після десятиліть тоталітаризму та суворої цензури, вмотивованих тогочасною державною ідеологією, були зняті табу з багатьох джерел інформації, а засекречені теми стали предметом обговорення для широкого загалу. Подібного роду інформація була невігідною для колишньої влади, оскільки свідчила про недоліки та прорахунки сильних світу цього, котрі мали згубні наслідки для всього народу. Дослідники історії мають тепер змогу вільно сповіщати про події минулого, не приховуючи жодних важливих фактів. Вони також можуть робити більш-менш об'єктивні та справедливі висновки на підставі власних досліджень. Аналогічно склалася ситуація в сучасній українській церковній історіографії, яка ще не так давно взагалі не мала права на існування в межах радянської України. Нині виходить у світ багато книг і статей, присвячених вітчизняним церковним старожитностям. Значна увага в цих працях приділяється історії українських православних монастирів. Зустрічаються дослідження присвячені якійсь окремо взятій обителі або групі монастирів у певній місцевості.


Саме до такої категорії українських монастирів можна віднести Києво-Межигірську Спасо-Преображенську обитель, котра щонайменше п'ять століть була потужним осередком православ'я та чернецтва на Київській землі. Не зважаючи на те, що в порівнянні з багатьма іншими православними обителями. Києво-Межигірський монастир залишив по собі багато різних документів, свідчень, а також, що хоч у різний час про нього було написано ряд спогадів та досліджень, і дотепер велика кількість фактів та подій з його історії залишаються нез'ясованими. Крім того в матеріалах викладених дослідниками спостерігаються розбіжності в іменах, датах, хронології подій, пов'язаних із діяльністю Межигірського монастиря. Відповідно с: відмінність і в поданих там висновках. Тому існує потреба не лише в більш детальному вивченні відомостей з історії цього монастиря; необхідно також узгодити свідчення попередніх напрацювань з даного питання.

З цієї причини ми вирішили звернутися до дослідження історії Києво-Мсжигірського монастиря, що був колись досить потужним центром


українського православ'я, але через несприятливі політичні умови - знищений, як і багато інших вітчизняних обителей. Доля Межигірського монастиря залежала від багатьох чинників, серед яких помітне місце посідали церковно-державні відносини. Цей український монастир, що існував у різних державних утвореннях, зазнавав піднесень, занепадів, припиняв діяльність і знову відроджувався. Тому наша дисертаційна робота присвячена висвітленню історичного шляху Спасо-Преображенського монастиря в контексті відносин держави та Церкви.

Приступаючи до розробки даної теми, ми поставили за мету, на основі документів державних та церковних установ, наукових досліджень, архівних матеріалів та публікацій, викласти якомога більше фактів, пов'язаних з історією Кш:во-Межигіреького монастиря. Таке рішення було нами прийняте для того, щоб, по-перше, створити по можливості найдокладнішу картину, яка відображала би місце і значення Межигірського монастиря в історії України та її Церкви. По-друге, ми мали намір усунути розбіжності та неточності, до яких спричинилися автори попередніх досліджень та публікацій, присвячених історії Межигір'я. По-третє, в нас на меті було з'ясування тих питань, на які не могли дати відповідей попередні дослідники. Також, на підставі зроблених нами досліджень, ми зробили спробу дати більш-менш об'єктивну оцінку відносинам держави та Церкви на прикладі Києво-Межигірського монастиря. Для досягнення цієї мети в дисертаційній роботі було поставлено наступні завдання:

з'ясувати   питання   про   час   походження   чернечою   осередку   в

Межигір'ї;

усунути    розбіжності     в    хронологічному    переліку    настоятелів

Межигірської   обителі   та  по   можливості   детально   викласти   їхні

біографії; -   простежити діяльність видатних історичних осіб та різних організацій,

що так чи інакше були пов'язані з Межигір'ям;


-   на прикладі світських І церковних документів простежити еволюцію процесів, які вплинули на долю Межигірського   монастиря   протягом литовського,  польського,  російського,  українського та радянського періодів володарювання на Київщині;

викласти факти з буття обителі, котрі засвідчили б значення Межигірського монастиря як потужного релігійного, національного, політичного, економічного, промислового, культурного та благодійницького центру.

Джерелами для даної наукової роботи слугували матеріали з центрального Державного Історичного Архіву України в м.Києві, які знаходяться у фондах Межи гірської ч> монастиря (№132), Київської духовної констисторії (№ 127), Києво-Печерської Лаври (№ 128), Киево-Троїцького чоловічого монастиря (№922), Кигво-Покровської жіночої трудової ремісничої та садово-городньої громади (№ 179), Благочинного монастирів Київської єпархії (№183), Києво-Межигірської фаянсової фабрики (№581), Канцелярії Київського, Подільського та Волинського генерал-губернатора (№442). Зібрані в них матеріали містять інформацію про діяльність Межигірського монастиря протягом ХУІ-поч. ХХст.ст.

Докладні відомості про монастирське життя та стосунки обителі з різними впливовими особами та установами знаходяться також у фондах №№51, 59, 63, 129, 167,193,220, 221, 223, 1407, 1392.

Події пов'язані з історією Межигір'я в 1-й пол ХХст., відображені в документах, які зберігаються у фондах Державного архіву Київської області (353. Р-3, Р-102, Р-112, Р-550, Р-862, Р-1037, Р-2412, Р-2794, Р-4008, Р-4027), а також у фондах Центрального Державного Архіву вищих органів влади та управління України (5; 1738; Р-166) та Державного архіву м.Кисва (Р-1).

Деякі відомості про Межигірський монастир містяться в архіві Інституту рукопису Національної Академії Наук України (фонди №1,304). На особливу увагу заслуговують внесені до фондів цього архіву "Синодик албо Поминик


обители Межигорския", написаний 1625р. на основі більш раннього монастирського поминальника, в якому міститься інформація про Межигірську обитель та її насельників і благодійників у XV-XVIIIст.ст.; а також Монастирське Євангеліє (Іпол.ХУІст.), де знаходяться давні записи, що стосуються історії монастиря.

Відомості про археологічні дослідження та знахідки в Межигір'ї зібрані в архіві Інституту археології НАНУ, в фондах: ВУАК 1/12, ІІМК АН УРСР, Інституту Археології 1992/1 Б.

Іншими джерелами для дисертаційної роботи послужили різного роду документи: укази, грамоти, універсали, постанови, акти, описи, листи та спогади, що вміщені в збірниках: "АктьІ, относящиеся к истории Занадной России, собранньїе й шданнме Археологическою комиссиею" (далі -АЗР): "АктьІ исторические, собранпне й изданньїе Археографическою комиссиею" (далі - АИ); "Архив Юго-Западной России, издаваемьій временною комиссиею для разбора древних актов" (далі -Арх.ЮЗР); "Архів Коша Нової Запорізької Січі. Корпус документів"; "Библиотека Русская историческая"; "Документи, обьясняющие историю Западно-Русского края й его отношение к России й Польше5; "Древняя Росийская Вивлиофика, содержащая в себе: собрание древностей Росийских, до истории, географии й генеалогии Российския касающихся"; "Исторические матсриальї. Из архива Губернского правлення" (під редакцією О.Андріевського); "Магериалм для истории западно-русской церкви" (під редакцією С.Голубєва); "МагериальІ для истории возсоединения Руси" (під редакцією П.Куліша); "Материальї по истории Запорожья й пограничньїх отношений" (під редакцією О.Андріевського); "Описи Київського намісництва 70-80-х років ХУІІТст."; "Памятники, изданньїе временной комиссией для разбора древних актов"; "Памятники православия й русской народносте в Западной России в ХУІІ-ХУІІІв.в." (під редакцією Ф.Титова); "Полное собрание законов Росийской империи" (далі -ПСЗ); "Полное собрание русских летописей" ( далі-ПСРЛ ) "Сборник Императорского Русского


8

Исторического Общества" (далі СИРИО); "Сборник летонисей Южной й Западной Руси"; "Сборник материалов для исторической топографии Києва й єго окресностей"; "Собрание государствеииьіх грамот й договоров, хранящихся в Государственной коллегии иностранньїх дел".

В ХІХ-поч. ХХст. була здійснена публікація джерел, а також проведені дослідження історії Межигірського монастиря, наслідком чого став ряд статей. Звичайно, що за тогочасних умов критичні матеріали жорстоко цензурувалися. Історики в своїх працях загалом схвально ставилися до світської влади, тому хоч їхні твори мають цінність через викладені в них історичні факти, але висновки у цих працях відзначаються тенденційністю та відсутністю об'єктивності. У дисертаційній роботі нами були використані публікації таких дослідників як М. Закревський, М. Максимович, С. Крижановський, сІіящ.Г.ІПиманський, митр.Свгеній(Волховішв),митр.Макарій(Булгаков).Подана ними інформація, що містить багато матеріалу з історії Межигір'я, має чимало розбіжностей і неточностей. Більш справедливі висновки у працях того періоду зроблені такими дослідниками як ПКороленко. Ф.Рождественський, А.Берло, прот.Ф.Терновський, М.Наркевич.

Відомості з історії Мсжигірської фаянсової фабрики були викладені у дослідженнях і статтях П.Оглобіна, С.Ярсмича, Є.Кузьміна, Є.Мєшкова, О.Бубнової, І.Гуржія, які ми використали при написанні данної роботи.

Були прийняті до уваги також матеріали зі статей свящ.Н.Стрижевського. свящ.Т.Шиманського, прот.К.Шероцького, Д.Бурка, Ф.Ернста, М.Щарлеманя, ".Хайкіса та ряду анонімних авторів, в яких міститься інформація про долю монастиря?різних установ, розташованих в Межигір'ї в кін.ХТХ - поч.ХХст.ст.

 


статтях здійснили спробу вироблення об'єктивного погляду на роль і значення Межигірського монастиря в українській історії. Всі вони намагалися описати перебіг подій буття Спасо-Преображенської обителі від заснування до ліквідації, прагнучи дати їм об'єктивну оцінку. Але, зважаючи на характер видань, в яких опубліковані зазначені статті, праці тих авторів мають дещо популістський характер, а вміщені в них факти чи тези часто подані без будь-якого наукового обгрунтування.

Тому, враховуючи їхні недоліки, а також вивчивши ряд архівних документів, що раніше не були використані, в даній дисертаційній роботі ми намагалися в систематичному порядку подати докладні відомості з історії Києво-Межигірського монастиря як виразника відносин між Церквою та державою. Разом з тим нами були віднайдені деякі факти, котрі дали змогу узгодити деякі суперечливі висновки дослідників межигірської старовини і які на наш погляд, будуть корисним внеском у розвиток української церковної історіографії.

Звичайно, що дана дисертаційна робота не охопила всіх аспектів буття Києво-Межигірського Спасо-Преображенського монастиря: це пов'язано, передусім, зі специфікою її теми. Крім того брак історичних матеріалів залишив відкритими багато питань, що пов'язані з минулим цієї православної обителі. Нами були опрацьовані архівні документи та книги, які знаходяться в м.Києві, але не виключено, що в архівах і бібліотеках інших міст України та закордону також присутні матеріали, які пов'язані з історією Межигір'я. Можливо, що в подальшому будуть проведені ґрунтовні археологічні дослідження на території колишнього монастиря, результати яких суттєво допомогли б з'ясуванню питань, що торкаються історії цієї святині українського православ'я.


 


Показовим прикладом у цьому відношенні може слугувати історичний шлях православних монастирів України, зокрема такої визначної обителі, як Києво-Межигірська. Цей осередок чернечого життя протягом своєї багатовікової історії зазнавав числених піднесень та занепадів. Були часи, коли монастир ледь існував, а братія його, ніким не знана, жила в голоді й холоді, але були дні слави й багатства обителі.

Даний розділ дисертаційної роботи присвячений найбурхливішому і вельми трагічному періоду історії Межигірського монастиря. Це був час, коли Українська Православна Церква, оговтавшись від експансії Римо-Католицької Церкви, позбувшись заірози винищення, постала на шлях національно-визвольної боротьби нашого народу. Разом з тим зазнало пожвавлення й релігійне життя в Україні.

Після тяжкого занепаду, зумовленого духовним і фізичним гнітом чужоземних іновірців, українське православ'я зазнало розвитку й примноження


11

в кількісному та якісному відношенні. Водночас, не знайшовши собі підтримки
в особі власної держави, котра, на жаль, не відбулася, Православна церква в
Україні           через політичні обставини, мусила коритися іншій, цього разу

єдиновірній, силі в особі Московського Царства та Московського патріархату. Звичайно, що цей останній чинник в житті Української Православної Церкви не відігравав такої згубної ролі, як це було в часи перебування українського народу в складі Польсько-Литовської держави, але шлях нашої політичної верхівки та ієрархів Церкви до поєднання з "братнім" народом мав фатальні наслідки для українського православ'я. Від часу приєднання українських земель до Московської держави та підпорядкування Київської Митрополії Московському патріархатові почалися негативні зміни щодо релігійно-національної самобутності в усіх галузях церковного життя українців. Безумовно, не оминули вони й наших монастирів, серед яких неостаннг місце посідала Києво-Межигірська обитель.

Перш ніж перейти до опису та оцінки історичних подій, котрі мали місце в даному періоді, вважаємо доцільним спочатку нагадати історію виникнення Межигірського монастиря та визначити віхи його буття до Литовське-Польської доби.

Історія Мсжигірської обителі, попри її величність, має багато "білих плям", чимало фактів і досі залишаються нез'ясованими для історіографів. Навіть нині, коли про монастир цей написано кілька десятків статей і досліджень, дискусійним залишається питання про час його заснування. Дослідники монастирської минувшини в ряді публікацій, здійснених у XIX - на поч. XX століть, загалом, мають три міркування щодо походження обителі. Так, приміром, одні з них відносять час заснування монастиря до 988 року, пов'язуючи початок обителі з грецькими ченцями, котрі прийшли на Русь із митрополитом Михаїлом; інші називають 1161р., стверджуючи, що монастир заснував князь Андрій Боголюбський; решта вважають за доцільне говорити про заснування після 1523, посилаючись на грамоту Польського короля


 


Така розбіжність дослідників у міркуваннях пов'язана, на наш погляд, передусім із браком історичних джерел, а також із бажанням авторів довести древність обителі, аби викликати увагу та симпатію читачів, котрих потребувала запустіла або ж відроджувана святиня в ХІХ-поч. XX ст. На противагу їм, інші історіографи, котрі перш за все прагнули до об"єктивного висвітлення подій, з обережністю ставились до подібних "свідчень" і оперували в своїх дослідженнях лише реальними історичними документами.

Слід зазначити, що автори праць з історії Межигірського монастиря, які визнають часом його заснування X або XII століття, подають це, так би мовити "між іншим", не обтяжуючи себе незаперечними доказами даних гіпотез. І лише декотрі з них посилаються на сумнівні історичні джерела. Історіоірафи, котрі вважають можливим початок існування обителі приблизно 1523 р., або ж крайньою мірою, наприкінці XV ст., тобто до навали орди під проводом МеІггли-Герея,23 (1482) переважно аргументують свої припущення вагомими доказами і критично ставляться до інакших думок, іноді вдаючись до спростування останніх. Декотрі з тих, хто виступає за 988 р. як дату заснування Спаського монастиря, заявляє про це без жодних посилань на будь-які свідоцтва. Так, наприклад, митрополит Євгеній (Болховітінов) пише: "Перший Київський митрополит Святий Михаїл, що прийшов з Корсуня до великого


13

князя Володимира Святославовича, котрий просвітив весь Київ і Росію Святим Хрещенням, заснував у Кигві Золотоверхо-Михайлівський монастир, що був з тих пір і кафедральним для київських Митрополитів до влаштування Софійського монастиря. Грецькі ж ченці, що прийшли з Михаїлом, влаштували інший, що називався Спас Білий, вище Києва за Вишгородом над Дніпром"24.

лг

Дехто' посилається на нікому невідомі "рукописи" і засвідчує те ж саме, а дехто на "передання" подібного гатунку26. Прибічники стародавності Межигірської обителі вказували на багатовікові дуби, що росли поблизу монастиря ще в 50-х роках XIX ст., називаючи їх "Володимировими"27, ніби святий рівноапостольний князь вшанував Межигір'я своїми відвідинами і на пам'ять посадив ті дерева28. Але ніяких доказів цьому не існує. Ще одним аргументом на користь древності чернецтва в околицях Межигір'я є існування напівзруйнованих печер неподалік від дійсного місця Спасо-Преображенської обителі, в горі Пекарниці (Скитку), про які більш докладно йтиметься нижче. Історик і мандрівник Муравйов у II пол. XIX ст. з іронією відзначив: "Деякі вважають їх (печери-авт.) сучасними Антонікх нібито все печерне йому належить!'4' Крім того сумнівною виявляється причетність св.Михаїла, Київського митрополита до заснування обителі, оскільки відомо, що традиція називати його ""першим митрополитом Київським" починається від половини

•^л

XVI ст. Бажаючи довести древність монастиря, декотрі дослідники вдавалися до фальсифікацій. Так, наприклад, вони називали імена двох настоятелів Спаського монастиря в домонгольський період, запозичені з літопису. Там згадуються вони в зв'язку з перенесеннями мощей святих князів-страстотерпців Бориса та Гліба. На першому перенесенні 1072 року був присутній, разом з митрополитом Київським Георгієм та ігуменом Печерським преп. Феодосієм, "Спаського монастиря ігумен Гермам". А в другому перенесенні мощей, що відбулося 1113 р., з митрополитом Никифором та Печерським ігуменом Прохором брав участь "того ж Спаського монастиря ігумен Сава"3'. Із причетністю цих ігуменів до Межигірського монастиря погодились архим.


 


св.князем Володимиром, при його заміському палаці, де він і спочив у Бозі 1015 р. Саме ігумен Герман, котрий згадується при першому перенесенні мощей святих страстотерпців 1072р., вважається засновником монастиря у Берестові, на місці церкви 12 апостолів, що має другу назву "Терманич". Цей преподобний наприкінці життя був новгородським єпископом. Упокоївся 1095 р. Так само й ігумен Сава вважається настоятелем Спаського монастиря на Берестові.35

Ще не на користь даної версії служить факт, що ініціатором обох перенесень мощей святих братів були великі князі. Адже природно, їло в подібних церемоніях могли брати участь лише наближені до них люди, в тому числі й духовенство. Київський князь Ізяслав Ярославович ініціював (1071р.) канонізацію мучеників Бориса і Гліба. Він же збудував у Вишгороді нову Свято-Василівську церкву, куди урочисто були перенесені їх мощі''. Саме за Ізяславового князювання (1054-1077) в Київській Русі стали домінувати

^7

"власні"  або   "ктиторські"   монастирі"' .   Вони   засновувались,   будувались   і

38

утримувалися виключно на князівські кошти  .

Як було зазначено вище, в Берестові знаходилася княжа резиденція, тому новоствореній там Спаській* обителі надавалось велике значення, і, не даремно тамтешній ігумен згадується літописцем на третьому місці після митрополита та ігумена Печерського. Вишгород і його околиці належали тоді удільному князеві, котрий не був самостійним і підпорядковувався Київському князеві. Тому малоймовірно, щоб в урочистостях, присвячених прославленню князів-мучеників, до речі, близьких предків Ізяслава, провідну роль відігравало провінційне духовенство.


15

Аналогічна ситуація спостерігалася і при другому перенесенні мощей евв. Бориса та Гліба 1115р. за князювання в Києві Володимира Мономаха (1113-1125). Тоді мощі святих були шанобливо покладені до Борисо-Глібської кам'яної церкви в тому ж Вишгороді. На церемонії були присутні чимало інших

 


Серйозним аргументом проти причетності ігуменів Германа та Сави до Межигірського монастиря є відсутність їхніх імен у Синодику даної обителі, започаткованому 1625 р. ігуменом Коментарієм на основі відомих йому більш ранніх записів та місцевих усних передань. Зокрема там подані списки настоятелів Межигірської обителі, де згадуються ігумени, котрі були до 1523 р., щоправда без позначення дат40. Одначе там відсутні імена "Герман" та "Сава".

Більш чисельна група історіографів пов'язує заснування Межигірського

монастиря з ім'ям князя Андрія Юрійовича Боголюбського (1110-1174), - сина

^р» Д^лторукого.  Доказом  цього твердження  е  посилання  на записи  в

вищсзгадуваному   нами   Межигірському   Синодику   та   на   усні   передання

тамтешніх ченців.

Дійсно, Межигірський поминальник згадує в розділі "Князі" Андрія Боголюбського "фундатора монастиря Межигірського" і на полях є примітка "року 116Г41. Коли 1149 року Юрій переміг їзяслава Мстиславовича і зайняв Київ, Андрій одержав від нього в уділ Вишгород. Але наступного 1150 р., вони були вигнані з Київщини Ізяславом. Після боротьби, яка тривала до 1154 р., коли помер Ізяслав, Юрію вдалося остаточно утвердитись на Київському престолі, а Андрій 1155р. вдруге одержав Вишгород42. Як повідомляється в додатку до їпатіївського літопису, '"року 6663(1155). Знову Юрій сів на


16

княжінні Київськім,  і  почав  роздавати  володіння  синам  своїм:   і  спершу,

Андрію, сину своєму дав  Вишгород і  Василів  [...] Цього ж року Андрій,

названий Боголюбським, син Юріїв, пішов з Вишгорода в Суздаль, без волі

батька свого; взяв же з  собою  з  церкви Пирогощу та чудотворну  ікону

Пресвятої Богородиці,   написану  рукою  святого  апостола  Луки,   що   була

принесена з Царгорода,  яку він обклав золотом із коштовним камінням і

поставив у Володимирі в церкві Пресвятої Богородиці, також і церкву цю

прикрасив чудово, надавши їй найкращі села, а також десятини".43 На підставі

цих фактів,   прибічники  даної   версії   припускають   заснування   Спаського

монастиря біля Вишгорода між 114644 та 116445 роками. Одні з них твердять,

що князь Андрій збудував кам'яну церкву на честь Преображення Господнього

на легендарній горі Хоревиці,  розташованій у   17  верстах  від Києва між

сучасним Межигірським монастирем та Вишгородом, де вона проіснувала до

часів Батиєвих46. Інші запевняють, що "князь Андрій Боголюбський бувши

ктитором Межигірського монастиря, перевів його з гори в затишну долину,

оточену  з  трьох   боків   лісом   і   горами   і   збудував   там   кам^яний   храм

Преображення Господнього"47. МСементовський пише, що ця Спаська церква

була "відштукатурена і побілена" від чого і походить назва "Білий Спас" на

4-К

відмін}' від однойменного храму на Берестові . ММаксимович, котрий теж пов'язував початки Межигір'я з князем Андрієм, посилався на неоднозначне свідчення Іпатіївського літопису, згідно якого за Вишгородом існувала так звана "Придніпровська божниця"49.

іиатіївський літопис повідомляє, що "Ізяслав поєднавшись у любові з братією своєю, послав за половцями; і половці прийшли до нього у великій кількості. І поєднався Ізяслав із Всеволодичами та з Олегом, і з половцями, і пішов за Вишгород до божниці, тоді бо й Дніпро тут став, а в інших місцях ніде не став; тоді ж перейшовши Дніпро біля божниці, пішов він з полками до Києва. ." Цей аргумент слушно заперечується М.Закревським, котрий зауважує, що на Русі існувала традиція ставити божниці або каплиці в місцях


17

безлюдних, де немає церков і що літописець згадав би про церкву, якби вона там існувала51. Тому він вважає монастирське передання вигадкою XVII ст. М.Грушевський хоч і припускає можливість існування цього монастиря в ХІЇ ст., але не вірить, щоб заснував його князь Андрій, оскільки останній негативно ставився до Київщини і до того ж - так мало жив на півдні Русі. Грушевський вважає, що подібний зв'язок виник, ймовірно, через легенду, котра приписує Андрію наділення Лаври маєтками і правами ставропігії52. Боголюбський навряд чи міг бути засновником Межигірського монастиря, а тим більше -будівничим кам'яного храму в нім. Як відомо, Андрій за життя свого батька Юрія жив на Суздальщині, а потім - у Володимирі-на-Клязьмі. В різний час, у період боротьби батька свого Юрія з Ізяславом за київський престол, А.Боголюбський одержав у наділ Вишгород, але він перебував там лише кілька місяців. Відомо, що князь постійно тяжів до північних земель і не бажав жити у Києві чи Вишгороді, і 1155 р.; коли його батко утвердився в Києві, самовільно пішов у Володимир. До того ж, Андрій не мав би часу, перебуваючи так недовго у Вишгороді, на будівництво храму. Будувати ж монастир, тоді як Київською землею володів ворог його батька князь Ізяслав, було б зовсім неможливо.

Є підстава вважати, що Андрій Боголюбський не лише не піклувався про Київські святині, але й взагалі нехтував ними. Так, при втечі своїй до Вододимира-на-Клязьмі 1155 р., він захопив з Вишгородського жіночого монастиря образ Пресвятої Богородиці, а 1169р. пограбував і спустошив Київ із його святинями. Легендарні релігійність і благочестя Боголюбського не стримали його від святотатства, братовбивства та наруги над святинями Києва53.

Що ж стосується гори та урочища, які мають спільну назву "Спасщина", то вони могли набути її значно пізніше і це означає лише їх належність до Межигірського монастиря, адже відомо, що Вишгород був монастирською вотчиною в 1523-1786 роках54.


18

Майже всі історіографи, котрі писали про Межигірський монастир, не забували згадувати про портрет князя Андрія Боголюбського, що знаходився на видному місці в Преображенському соборі. За словами Є.Крижановського "саме Межигір'я завжди називало своїм будівничим Боголюбського, чому і зберігало в себе його портрет, написаний в XVII столітті за особистою фантазією художника""^. Хоча фантастичним у даній ситуації є не лише цей портрет. Цікаво, що з А.Боголюбським пов'язував "історію" своїх володінь Києво-Печерський монастир: фальсифікат грамоти князя був створений у XVI ст. Ймовірно, Межигірська братія "запозичила" легендарного ктитора саме з Печерської версії.

Синодик Межигірського монастиря серед числа стародавніх благодійників обителі згадує "ктитора святої обителі цієї князя Михайла Мономаха" . Під цим ім'ям дослідники розуміють постать Чернігівського

 

 

льшої долі Спаської обителі. За їх словами, після зруйнування Києва та Вишгорода, а разом з тим, і "Білого Спаса", ченці, що залишилися живими, спершу переховувались у лісах, а згодом обрали для поселення затишну долину біля Дніпра, оточену з трьох боків горами й густими лісами65. Ця місцевість знаходиться в трьох верстах на північ від Вишгорода, тобто в достовірновідомому місцерозташуванні Києво-Межигірського Спасо-Преображенського монастиря.

М.Максимович припускає, що близькість від Межигірської печери колишнього Білоспаського монастиря наводить на думку, що печеру ту могли викопати подвижники тієї обителі, коли вона зазнала зруйнування за нашестя хана Батия . Тобто він відносить початок печерного життя в Межигір'ї до монгольської доби.

На користь древності обителі можуть слугувати результати археологічних розкопок, що відбувалися у ХІХ-ХХстоліттях та випадкові знахідки місцевих жителів.

Так, наприклад, 1848 р., мешканці села Нові Петрівці, яке знаходиться на горі, що височить над Межигір'ям, працюючи на городі, поблизу колишнього монастиря, знайшли монетний скарб, серед якого були нумізматичні зразки з міді, датовані 1426-1437 роками, та зі срібла, що були викарбувані в 1435 та 1442 роках67.

Восени 1907р. гормадський діяч А.К.Хребтов дослідив наиівзавалену Межигірську печеру, де виявив довгі підземні ходи. Він дійшов висновку, що

 

ця печера Існувала раніше XVI століття  , хоча І не знайшов незаперечних цокачів тому.

Влітку 1934р. учасники Вишгородської археологічної експедиції на чолі з Р.Козубопським проводили розкопки та дослідження місцевості у Вишгороді га інших придніпровських поселеннях на північ від нього, їх загін розташувався на території колишнього Межигірського монастиря, де тоді знаходився будинок відпочинку письменників. Тамтешній екскурсовод,


20

мешканець села Нові Петрівці Ї.Марчук влаштував у колишній Йетропавлівській церкві краєзнавчий музей, серед експонатів якого були знахідки з місцевих кладів: "Лунниця" золота, "дгньга мечева" Івана Грозного (1533-1584), мідна візантійська монета і фрагменти шкляних браслетів' . Самі ж учасники експедиції, через тогочасні умови, змогли провести розкопки лише в зколицях монастиря. На Виноградній горі та в урочищі "Хутір" вони знайшли велику кількість "уламків слов'янської кераміки ХІ-ХІ 11 століть"

Так. на Пекарницькій горі, серед іншого, їм вдалося знайти "числені фрагменти кераміки ХУ-ХУІ ст." і навіть уламки амфори XII століття71. Таким шном. є підстави вважати, що територія Межигір'я та навколишні місцевості іули заселені людьми, щоправда немає беззаперечних доказів існування там Ісередків чернечого або парафіяльного життя в ХШ-ХУ століттях.

Ті автори, які пов'язують життя св.  князя Михаїла з Межигірським юнастирем, обстоюючи цю думку, посилаються на записи в монастирському Ьшодику та чернецьке передашш. Так М.Максимович пише: "Київський князь іихаїл Всеволодович, повернувшись із чужини, де він поневірявся, замешкав під Кисвом на острові"...   У  межпгірців  він  поминався  в  числі  ктиторів юнастиря. За переданням, він збудував Свято-Миколаївську церкву, при якій ;еякий   час   залишався   монастир,   названий   за   місцем   розташування Межигірським". Участь князя Михаїла в житті тутешньої обителі наводить на ,умку, що він жив тоді на "острові" біля Вишгорода, на котрому 1146 р. провів вої останні дні великий князь Всеволод Ольгович72. Там, ймовірно, знаходився



Дехто припускає, що Межигірський монастир виник значно пізніше: "На початку XV соліття декілька ченців, що блукали без пршулку в околицях Києва, обрали для житла місце між горами біля Дніпра"74. Отже, є підстави стверджувати, що чернецтво в Межигір'ї безперечно існувало в часи після Батисвої навали на Київську Русь. Однак точна дата заснування обителі не відома.

Що ж стосується згадок у Межигірському поминальнику імен великих князів київських: Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Всеволода, Ізяслава, Андрія Боголюбського, Володимира Мономаха, Юрія, Михаїла Мономаха, то на нашу думку, вони пов'язані з причетністю до них роду князів Острозьких. Саме їх дослідники називають нащадками Володимира Великого та князів із його роду75. Саме рід Острозьких володів Київським замком і їемлями на півночі Київщини, де знаходився Межигірський монастир, і саме вони були причетні до відродження запустілої обителі в кінці ХУІ-на початку XVII століть. Тому недаремно Синодик після останнього в записі "великого князя Михаїла Мономаха',одразу згадує рід Острозьких, котрі були нащадками Рюриковичів, подаючи на першому місці ім'я "Костянтин76". Можливо, аби догодити своїм благодійникам, ченці початку XVII ст., укладаючи той Синодик, зробили вищезгадані записи, натякаючи на законність і спадковість влади князів Острозьких як над Києвом, так і над їх монастирем. Коли б не був


22

заснований Межигірський монастир - чи в XIII, чи в XV століттях - про цей період його буття не залишилось жодних документальних згадок чи свідчень, тому немає підстав для певного ствердження або заперечення будь-якої з наведених версій. Остаточну відповідь на дане питання, на наш погляд, можуть дати лише результати ґрунтовних археологічних досліджень у Межигір'ї, або відкриття нових документів, пов'язаних з історією цього монастиря.

Занепад політичної ролі Київщини, зубожіння самого Києва, переселення митрополитів на Північ, до Володимира, постійні набіги чужинців -- все це призвело і до погіршення як загального стану Митрополії, так окремих храмів і монастирів. Такому стану речей сприяв ще один негативний фактор: після татарського панування Південно-Західна Русь на початку ХІУст. потрапила у залежність від литовських князів. Так 1330 р. князь Гедимін звільнив Київ від

77

татар І запровадив литовське підданство . Литовські можновладці, хоч І не виступали проти Православної Церкви, а часто, навіть і самі були православними, проте, не дуже дбали про стан Миторополії іноплеменників-русичів.

Втім, не вся влада зосереджувалася в їхніх руках. Наступник великого князя Гедиміна, Ольгсрд, розділив усю підвладну йому територію на уділи (лени) між своїми родичами та наближеними, серед яких були також русичі. Після Ольгерда, роди удільних князів-феодалів затвердились на теренах Литовсько-Руської держави. Зокрема, в Південній Волині, в частині Поділля та Південній Київщині утвердились нащадки Корибута-Дмитра Ольгердовича, засновника родів князів Вишневецьких, Заславських, Корецьких, Ружинських. Володимир Ольгердович - родоначальник князів Олельковичів, - одержав Київ і Північну Київщину. Серед руських князів, які залишились у Південно-Західній Русі після завоювання її литовцями і які одержали уділи та опинились у ленній залежності від великих князів литовських, були князі Острозькі. Вони

 


23

землі боярам та дворянам також па денних правах. Із останніх утворився клас шібних власників, серед яких була значна частина русичів. Ця русько-українська шляхта, а саме та ЇЇ частина, що не зрадила батьківській вірі, відіграла дуже важливу роль у збереженні та розвитку Української Православної Церкви, коли над тією нависла загроза знищення.

Як зазначалося вище, влада великих князів литовських вважалася поганською, однак вона лояльно ставилася до православ'я, оскільки 9/10 територій Литовсько-Руської держави було заселено русичами, серед яких домінувала православна віра. Литовці усвідомлювали, що й культура слов'ян перебувала в значно кращому стані, ніж їх власна. Тому вони переймали руські звичаї, право, мистецтво, ремесла, мову, а також релігію. Литовських князі мали і політичну зацікавленість у стабільності Православної Церкви у їхніх володіннях, оскільки через суперництво І Московською державою, остання могла би перетягнути людність і землі до себе, адже вона була одновірною по відношенню до корінного населення Литовської Русі. З цієї причини Православною Церквою опікувалась державна влада Великого князівства Литовського, так що навіть князь Ольгерд домагався від Царгороду призначення окремого православного Митрополита для Литви-Русі79.


І литовська шляхта стала переходити па латинство   .

Щоправда, від 1386 до 1569 року, тобто до Люблінської унії, поєднання Литви з Польщею було у вигляді лише політичного союзу двох  держав, котрі      відокремлювались     одна     від     одної     кордонами.   У  литовських документах того часу  Польща називалась  "чужою  країною",   а поляки "іноземцями"'. 1 тільки після Люблінської унії 1559р.   вони   стали   єдиною


24

державою зі спільним сенатом, фінансами та військом . Однак, це не завадило Римо-Католицькій Церкві поширювати свій вплив на Литовську Русь впродовж кінця XIV- другої половини XVI століть. У зв'язку з цим, становище Православної Церкви на теренах Русі-України дедалі погіршувалось. Вона втрачала князівську опіку і постала в другорядному становищі. Відвповідно це не могло не позначитись на стані православних монастирів, які в невеликій кількості існували тоді в Україні. Зокрема на Київщині їх відомо всього 15.

Крім того, до згубних наслідків для українських монастирів за Литовської доби призводили набіги татар. Відомо, що Київ та його околиці зазнали сііусюшень: у 1399 р. від татар на чолі з ханом Тимур-Кутчуком, у 1416 р. - від

Я9

полчищ Едигея , а особливо - в 1482 р. від кримського хана Менгли-Герея, коли, на думку деяких історіографів, відбулося чергове сплюндрування Межигірського монастиря83. Той самий хан 1495 р. вдруге захопив Київ і

«84

зруйнував його ,

 Я, Адріан, ігумен монастиря Межигірського, помітивши значні ушкодження старого Євангелія, наданого князем Юрігм Слуцьким, наказав переписати з того Євангелія та до цього Євангелія (... року 1546) пана Андрія Полоза"85.

Другий доказ міститься у згадуваному раніше Межигірському Синодику (1625  р.),   де   в   розділі   "Ігумени   Межигірського   монастиря"   зазначено: "священноінок   Нифонт. інок Онофрій, Інок Автоном..." Там же, у розділі "Ігумени Межигірські" записано: ієромонах Вонифатій, монах Автоном, монах


25 Іуфрій. монах Сильвестр86.

Отже, між 1482 та 1523 роками, відколи відомий факт відновлення ителі, монастирське життя в Межигір'ї не припинялось. Однак, складно значити, чи після спустошення Менгли-Преєм Києва 1482 р. гро обитель новили після зруйнування місцеві іноки, чи ж то прибульці з міських штирів, котрі після зруйнування Києва блукали без притулку в околицях і,

Я7

ешті. обрали для житла місце "між горами біля Дніпра"  .

Можливо тільки робити припущення щодо існуючого на той час пастирського устрою. Взагалі, дослідники підкреслюють, що у ХУ-ХУІст. рнецгво в Україні не мало органічної єдності монастирі існували тономно, відокремлено один від одного. Єдиного писаного уставу також не гло, аз метою регламентації монастирського життя використовувалися твори

оо

юрадами святих отців, неписана традиція та приписи фундаційних грамот  .

В усякому разі, Межигірський монастир до кінця XVI ст. не мав шіьножитного статуту. Про це свідчить запис в Межигірському Синодику І25 р., який повідомляє, що 25 січня 1599 р. ігумен Афанасій оселився з Інями в Межигірському монастирі, і що був він особливим шанувальником Іільного життя і запровадив устав св.Василія Великого, наслідуючи засади їільножитні89. У тому ж поминальнику в розділі "Ігумени Межигірського онастиря" про нього пишеться: "Схимонах Афанасій, що поновив від юустіння монастир і встановив снільножиття, і зібрав багато братії". А також ІЛєросхимонах Агафон (до схими Афанасій) + 1612, спільножитель ". раточно невідомо, до якого типу монастирів належала в кінці ХУ-на поч. № ст. Межигірська обителі».

Історик Голубинський виділяє два типи монастирів, що побутували на 'усі: "власні" та "невласні". До першого типу належали обителі, засновані чи [будовані на кошти князів чи заможних людей і, переважно, не для ченців, але ш задоволення власних потреб. Цей звичай був дуже поширений у Візантії і йодом перейнятий на Русі ще за великокняжої доби, однак він не зазнав такого



користувалися тільки князі   .

Другий тип монастирів засновувався самими ченцями, або людьми, котрі прагнули до чернецтва. Вони об'єднувались у громаду, будували в певному місці келії - кожен сам для себе. Таким чином, утворювалась чернеча слобідка або скиток, що і являло собою монастир. Якщо "власні'4 монастирі існували на утриманні князя-ктитора, то обителі "'невласні", насельниками яких була переважно вбога братія, існувала за рахунок пожертв з боку мирян. Ченці за своїм покликанням, є люди молитви, тому вони мають потребу у храмах. Саме храми являлися місцем одержання пожертв від мирян. Ці місця для богослужінь або будувалися самими ченцями, або, що траплялося частіше, чернечі слобідки будувалися поблизу приходських храмів, чи навіть у їх огорожах. З цієї причини багато приходських храмів у деяких місцевостях України та Росії до ХУШст. називалися "монастирями"92. Ймовірно, що й Свято-Миколаївський Межигірський монастир наприкінці XV- першій половині XV ст. належав саме до такого типу чернечих згромаджень, оскільки в актах І пол. XVI ст. ця обитель називається то "монастирем"93, то "церквою"94.

Крім того, ктитори-князі наділювали свої монастирі маетностями та привілеями. Мсжигірський монастир, як і багато інших православних обителей, на той час був позбавлений безпосередньої князівської опіки, через що статки і маєтки його були дуже незначні. У цьому можна пересвідчитись, якщо звернути увагу на записи в згадуваному нами монастирському Євангелії (1546). Згідно них, монастир не міг справити цю книгу за власні кошти і тому скористався підтримкою благодійника Юрія Слуцького. А за 46 років Євангеліє настільки пошкодилось, що ігумен Адріан наказав його переписати, знову ж таки, за кошти благодійника пана Андрія Полоза. Євангеліє для обителі являло таку цінність, що в ньому помістили наступну пересторогу: "хто візьме це Євангеліє з монастиря святого, той розсудиться на тім світі" .


27

Щоправда, монастир тоді, скоріше за все, мав земельні наділи та привілеї. У грамоті польського короля Сигізмунда І Старого (1506-1548) наданій 12 березня 1523р. Київському восводі щодо відновлення Межигірського монастиря, згадуються кордони землі, наданої для обителі "по давньому, як і перед тим бувало"96. Крім того, в Межигірському Євангелії є замітка ігумена Адріана про медову данину з різних вотчин (Вишгород, Петрівці. Товсте, Сваромль, Козаровичі), що була списана, як вважає М. Закревський, зі старого Євангелія (1500)97.

Про певну несталість чернечого життя в Межигір'ї в цей період свідчать

два списки настоятелів монастиря, що вміщені у згадуваному раніше Синодику.

По-перше, там помітні розбіжності  в  порядку  імен ігуменів.  Так,  у

одному списку подано наступний перелік імен: Нифонт, Онуфрій, Антоном,

Сильвестр,- а у другому подано інакше: Адріан, Вопифатій, Автоном, Онуфрій,

Сильвестр. По-друге,  біля  імен:  Нифонт,  Вонифатій та Адріан  зазначено:

"священноінок", або "ієромонах", тобто те, що вони мали крім чернецтва

ієрейський сан і могли  очолювати богослужіння  в  обителі.  А  біля  імен:

Онуфрій, Автоном та Сильвестр, - записано "інок" або "монах", що вказує на

відсутність у них сану.  Ймовірно, що під час правління тих ігуменів, які

передують у Синодику Мисаїлу Щербині, котрий 1523 року був ініціатором

відновлення   обителі,   Мсжигірський   Миколаївський   монастир   настільки

занепав, що серед братії іноді не було священнослужителів для богослужінь у

чернечому храмі. Складно судити, чи були того часу у монастиря хоч якісь

зв"язки з  єпархіальною   владою,   оскільки   про   це   не   збереглося   жодних

документів. Крім того, Київський митрополит, як предстоятель православної

Церкви в межах Великого князівства Литовського, перебував у столичному

місті Вільні, або в Новогрудку, і навряд чи приділяв увагу скромній обителі, що

заховалась від ворогів серед лісів та гір.

 


28

Згадувана раніше грамота Сигізмунда І від 1523 р. вказує на останній чинник як па головну причину зубожіння Межигірського монастиря: ''тая церква Божа

ПО

від загарбань київських запустіла і хвали Божої в пій не було"   .

За таких обставин обитель могла остаточно зникнути, але провидіння Боже надіслало їй допомогу в особі благодійників, що повернули її з небуття, а також сприятливі історичні умови, завдяки яким відбувся цей ренесанс.

На початку 20-х років XVI ст. Київською Митрополією керував митропо­лит Іосиф II Солтан (1507-1522). Він був на той час пристарілою людиною і не мав змоги повноцінно керувати митрополією. Тому вболіваючи за долю Церкви й передчуваючи близьку смерть, він, спільно з князем К.1.Острозьким, звернувся з проханням до короля, щоб після смерті владики Іосифа митрополія та все її майно були передані в опіку князю Острозькому аж до обрання та затвердження нового митрополита. Королівський привілей на це був виданий 26 вересня 1521 р.99, а менш ніж за рік Іосиф Солтан помер. Хоча вірогідно, що князь Острозький фактично приступив до цих функцій значно раніше від надання йому привілею, адже Іосиф II і його попередники мали значну підтримку українських православних магнатів і шляхти, яка робила числені матеріальні внески для Церкви і могла впливати на її ієрархів100. Костянтин Іванович Острозький (1460-1530), староста Брацлавський і Вінницький, гетьман найвищий Литовський, воєвода Трокський був звитяжним полководцем і одержав перемогу у 60 битвах, через що користувався в короля великою повагою і двічі пошанований тріумфом. За військові успіхи Острозький отримав багато земель і набув значного впливу в Литовському князівстві. Свою владу він використовував в інтересах українського населення і православної церкви. Він влаштував і відбудував багато храмів та монастирів, сприряв скликанню собору 1509-1510 рр. Завдяки заступництву князя Костянтина, православна ієрархія і паства зазнали спокою; цю епоху називають "золотим віком західноруського православ'я"101. Тому на початку 1520-х рр. Православна шляхта Київщини не могла не скористатися його підтримкою у благій справі


 

У храмах і монастирях, які набули патронів у особі світських можновладців, митрополит фактично не мав влади. Тому православна шляхта, ніби вбачаючи в цім щось недобре, поклопоталась про надання королівських привілейних грамот ряду старих та новостворених монастирів.

Що стосується Межигірського монастиря, то король видав 12 березня 1523 року грамоту Київському воєводі Андрію Немировичу про надання ігум. Мисаїлу Щербині права на відновлення запустілої обителі та створення в ній громади зі звільненням її від управи як митрополичої, так і воєводської.

У грамоті зазначається, що до короля звернувся "ігумен з Києва Мисаїл Щербина" з проханням надати монастир, що зветься Межигірським, заснований на честь Святого Спаса,з належними до нього приділами святого Миколи та святих апостолів Петра й Павла і що ця обитель перебуває в запустінні. Ігумен також просив дозволу на відновлення монастря та відновлення в нім громади. Крім ігумена звертались "деякі бояри київські". З цієї ж причини Сигізмунд 1 надав Мисаїлу Щербині монастир із землями та з усім, чим здавна володіла обитель.

Ігумен зобов'язувався відбудувати монастир та створити громаду "за їх законом грецьким", а також утримувати землю, як і раніше бувало. Крім того


 


Отже. Межигірський монастир від 1523 р. офіційно набув статусу "вільного", тобто незалежного від світських і духовних патронів, і такого, що мав право вільного вибору ігумена. На думку деяких дослідників, у Південно-Західній Русі цей розряд вільних монастирів був заснований ще в долитовську добу руськими князями і наділений ними ж мастностями і внесками. А князі литовські не порушили їх незалежності та привілеїв. Однак, коли в Литовсько-Руській державі настав час громадянськості та юридичного розвитку, то вони повинні були для збереження своїх маєтків і внесків заявляти перед судом фундушні записи, або ж надавати їх королю для затвердження. Разом з тим, монастирі просили для себе королівської опіки, в чому їм не було відмови.10

Межигірський монастир, напевно, також мав подібні фундушні записи своїх маєтностей, котрі були надані Сигізмунду І і які були визнані згадуваною раніше королівською грамотою 1523 р.

Межигірський монастир здобув право на володіння сусідніми з ним землями. Вони знаходились на північ від Києва, переважно на правому боці р.Дніпра. їх межами були на півдні: річки Водиця, Горенка, Котор, на заході: р.Ірпінь, на півночі: р.Гуска, і на сході р.Дніпро. Були також незначні володіння за Дніпром та на островах навпроти монастиря. З документу також відомо, що на тих землях знаходились монастирські: бір під назвою "Холм", озера Коре, Божатин, Запод'є105. Відтоді монастирю належали населені пункти: королівські села Вишгород і Петрівці, та маєток князя Острозького, - село Стрижівка106. Що стосується призначеного королем настоятеля-ігумена Мисаїла Щербини, то


31

крім згадки в цій грамоті та запису його імені в монастирському синодику, про нього не збереглося інших відомостей. У грамоті Сигізмунда І від 12 березня 1523р. говориться, що цей ігумен "бив чолом" королю, тобто звернувся до нього як претендент на настоятельство до патрона з проханням про затвердження. А це означає, що він скориствася особливою формою прохання -"чоломбиттям", яке полягало у сплаті патрону певної грошової суми. Щоправда, даний внесок міг бути сплачений до королівської казни не з особистих коштів ігумена, а із статків "бояр київських", в тому числі князя К.І. Острозького. Можливо, з цієї причини трохи більше ніж через рік з часу надання першої Ірамоти, король Сигізмунд 1 видав другу грамоту, яка докорінно змінила обставини існування відтвореної обителі.

Отже, 5 жовтня 1524 р. король надав грамоту воєводі Андрію Немировичу. В ній говориться, що польський підданий Андрій Дягилевич повідомив королю про свій намір стати священиком, та що покійний князь Федір Ярославич забрав у нього якийсь товар і багато інших речей, і вмер, не сплативши боргу. Через це король, за законом, мусив сплатити Дягилевичу борг із власної скарбниці. Замість грошей пан Андрій просив надати йому З церкви королівського подавання в Києві: Миколаївську Межигірську, Миколаївсько-йорданську та Христо-Рождественську, нагадавши, шо вони підлеглі королю і що король досі їх нікому не надав. Як зазначається в грамоті, про те ж саме просив Сигізмунда 1 і воєвода Трокський -- К.І. Острозький, "гетьман найвищий". Король не міг відмовити своєму фавориту і надав ті три церкви А.Дягилевичу з умовою, щоб київський воєвода не втручався в справи та прибутки тих церков.

Грамота свідчить, що при ЇЇ підписанні був присутній і князь Острозький . Невідомо, що слугувало причиною зміни волі князя, коли він спершу був серед прихильників вільності монастиря, а потім фактично умовив короля віддати 3 київські храми, в тому числі й Межигірську церкву, в приватну власність. Можливо у грамоті від 1524р. йде мова тільки про


32

монастирський храм св. Миколи Чудотворця, котрий існував ще до запустіння обителі, бо згідно першої грамоти від 1523 р., Межигірський монастир називався "'Спаським", тому в приватне користування А.Дягилевичу була надана монастирська церква з її маєтком і прибутками, але не вся власність обителі, яка ймовірно і надалі залишилась під королівським патронатом.

Таким чином, 1524 р. Межигірський монастир не оминув тієї долі, що спіткала більшість тогочасних обителей і храмів: він відчув на собі згубний вплив такого популярного в Литовсько-Польській державі явища як "право подавання". Це право поширювалось на церкви й монастирі і одержувалось патроном, як правило, через ктиторство, заснування церкви (монастиря) землевласником в його маєтку; воно було спадковим, родовим. Власники церков І монастирів могли користуватись ними на підставі маєткового права, могли їх закладати, міняти, здавати в оренду і продавати. Самі королі в "подаванні хлібів духовних" були найгіршим прикладом для своїх підданих. Вони віддавали церкви й монастирі світським особам за борги держави певним людям, за особливі вислуги або через протекції і прохання близьких і впливових осіб108.

Через право подавання Межигірський монастир втратив свій єдиний

храм, оскільки запланований для будівництва соборний Спаський храм, про

який згадує грамота 1523 року, через бідність обителі та за такий короткий

термін (близько року) навряд чи міг бути зведений. Разом з храмом, монастир

втратив і нечислені прибутки. Проте, не зважаючи на скрутний матеріальний

стан, чернецтво в Межигір'ї не припинилось.   Про вбогість обителі свідчить

монастирське Євангеліє (1546): братія не мала змоги спорядити його за власні

статки. Щоправда, на той час Микільський храм знову належав монастирю,

згідно запису: 'Току   1546 місяця березня  8 дня   ...   поклали ми це святе

Євангеліє на Межигірському престолі св.Миколи раб Божий Андрій Полоз, хто

візьме це Євангеліє з монастиря святого, той розсудиться на тім світі".10

Можливо, що православній   Київській   шляхті   вдалося досягти повернення


33 храму ченцям через прохання до короля, але про це не збереглося документів.

Цікаві відомості про Межигірський монастир у половині XVI містяться в

так званому "Описі Київського замку", здійсненому в лютому-травні 1552р. під

час правління в місті Фрідріха (Симеона) Глібовича кн. [Тройського.   У ньому

подана люстрація   майна,   земель   та   підлеглих   Київського   замку,   тобто

власності, яка не належала місцевим магнатам, а була державною. Там, у

розділі "Села Замкові" серед іншого є опис    с.Петрівці, яке знаходилось в

безпосередній близькості від Межигір'я. '"Село Петрівці: на Дніпрі, від замку

вгору 2 милі... Опанас Семибокович дає на замок 5 відерець меду, 40 грошей,

копицю сіна, 5 возів дров, 4 дні оре землю, а 10 кон жита або ярини на замок

жне, льод ховає, а на церкву Здвиження Чесного Хреста 10 відерець меду, а на

святого Миколи Межигірського у Петрівцях 4 відерця меду дає ...  Гаврило

Малишкович дас на замок півкопиці сіна, або 5 возів, їде у лови з тими людьми,

які їздять разом з воєводою; а на Печерський монастир дає три відерця меду, 50

грошей, а тивуну Печерському, який данину збирає, -   2 відерця меду, а на

Миколи  Святого   Межигірського   у   Петрівцях   2   відерця   меду...    Василь

Федорович на Святого Миколи Межигірського 4 відерця меду... Левон Мілан

завідує виноградником у Петрівцях для замку, а дає у Петрівцях на церкву

Святого Спаса 5 відерець меду, у лови ходить'4. А також у розділі "Винниці"':

"Винниці дві, одна перед замком на г.Щекавиці, інша - на горі Вишгороді.

Постачає в ту винницю на Вишгороді, з виноірадника, що у селі Петрівці,

Ливон Мілан, але пожитку з винниць тих мало, бо вина не витискають, а тільки

ягоди там бувають". 1 ще, у розділі "Села Замкові": "Всі вищезгадані люди

повинні витягти невод для воєводи на замковому озері, у Петрівцях, на косарів,

а у лови у Петрівцях: у свої вотчинні, також і воєводині, а при потребі - за

Десну у лови при воєводі та при наміснику його ходити" '*.

Судячи з даного документу, Межигірський монастир разом із Микільською церквою знаходились у власності Київського замку, втім, як і навколишні території з населеними пунктами, що за грамотою 1523р. були


34

перед тим у монастирській власності. Через це замкові підлеглі, які мешкали в с.Петрівцях, були зобов'язані серед іншого давати медову данину на Микільську Межигірську церкву. Крім того, у Петрівцях згадується церква Святого Спаса, на яку теж була призначена медова данина, хоча на той час цей храм ще не був збудований. Інтерес в цій люстрації являє також вказівка на існування виноградинка в Петрівцях та винокурні у Вишгороді. У подальшому виноградництво та виноробство відігравали важливу роль в господарському житті Межигірського монастиря. І цс свідчення є першим щодо вирощування в Межигір'ї такої рідкісної для Київщини аграрної культури як виноград. Недаремно одна з трьох гір, що оточують Межигірське урочище, має назву Виноградна, оскільки саме там був раніше монастирський виноградник. Вказівка в "Описі" на наявність в околицях Петрівців ловів, тобто місць для полювання як місцевих жителів, так і самого воєводи, пояснює походження назв урочищ, що знаходились зовсім біля монастиря: Звіринець та Западня.

Про внутрішнє життя обителі в ці роки майже нічого не відомо. Можна лише сказати, що за ігумена Онуфрія у монастирі відбулося певне пожвавлення чернечого життя. Про це свідчить запис у монастирському Євангелії: "Року 1555 сталося звершення храму Господнього в Межигірському монастирі з престолом великим Преображення Господа нашого Ісуса Христа і святого чудотворця Миколи, і святих апостолів Петра і Павла". А також: "Освятився вівтар великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа в ім'я святого архиєрея чудотворця Миколая преосвященним митрополитом Київським і всієї Руси Макарієм при великому королі Жигимоиті Августі року 1555... місяця вересня 15 на день св.мученика Микити за ігумена Онофрея . Деякі дослідники вважають, що саме під керівництвом Онуфрія в Межигір'ї розвинулось печерництво і в самих печерах була освячена церква на честь св.Онуфрія, яка без сумніву існувала на початку XVII століття під назвою "Онуфрія і Петра".

Археолог Хребтов посилається на відомий йому запис в монастирському Євангелії, який свідчить, що печерну церкву закладено "року 1555 березня 8


 

короля, бо був дуже залежним від його диктату    .

Сам же король, що згадується в записі Межигірського Євангелія Сйгізмунд 11 Август (1548-1572), вихований у протестантському дусі, сприяв поширенню в межах його держави лютеранства, цвінгліанства, кальвінізму, еоциніянства і пропагував толеранцію, релігійні свободи, рівність прав громадян, не зважаючи на конфесії. Православна шляхта, користуючись цими настроями, не втратила нагоди домогтися скасування на Віленському сеймі 1563 р. невигідних для неї постанов Городельського акту 1413 р. Причини такого рішення були пов'язані також із політичними обставинами: постійні напади татар на Литву та війна 1561 р. з Москвою.

 




Создан 24 сен 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником